Сміх

Додому він ішов набережною пішки, хоча дощ посилився, а вітер з Орелі бив в обличчя мокрими долонями. Люсьєн не помічав ні дощу, ні вітру. Він ішов так, як ходять люди після новин, що ще не встигли перетворитися на біль: рівно, швидко, дивлячись перед собою.

Квартира його містилася над колишньою крамницею корабельних снастей на вулиці Солеварів, у будинку з вузькими сходами та рипучими поручнями. Три роки тому вона була гамірною, з запахом кави й розкиданими по підвіконнях навушниками. Тепер у ній стояв лад, який тримається тільки у тих, хто не живе, а присутній. Чашка на сушарці, одна. Подушка на дивані, не пом'ята. На стіні, біля вішалки, досі висів плащ Еліани, жовтий, непромокальний, із каптуром, який вона вічно губила. Люсьєн не прибирав його. Він не прибирав багато чого.

Він зварив каву й не став пити. Сів на кухні, поклав перед собою долоні й заходився згадувати.

Згадувати він умів професійно. Його ремесло полягало в тому, щоб повертати плівці те, що вона втратила: колір, плавність, дихання. Він знав, що пам'ять улаштована як стара емульсія: шари вицвітають нерівномірно, і те, що здається чистим, насправді просто втратило барвник. Тому, коли він зібрався згадати останні тижні Еліани, він робив це обережно, як реставратор: нічого не додаючи й не домислюючи, лише зчищаючи пліснявку.

Еліана Вайян була звукорежисером. Вона працювала для документального кіно, для радіо, іноді для чужих вистав і вважала, що тиші як такої не існує: у кожної кімнати є свій голос, і завдання звукорежисера в тому, щоб вчасно його розчути. Вона ходила по дому, притиснувши долоню до стіни, і казала: «Чуєш? Тут живе море». Люсьєн нічого не чув, але кивав. Він любив у ній саме це: вона чула те, чого не чув ніхто, і не вимагала, щоб він чув теж.

Восени дві тисячі двадцять третього вона стала іншою.

Він згадав це не відразу. Спершу лише загальне відчуття, як від неправильно склеєного кадру: щось не збігалося, але він не міг зрозуміти що. Потім почали повертатися деталі. Вона стала виходити з телефоном на балкон і говорити пошепки, затуляючи слухавку долонею. Стала повертатися пізно, з вітром у волоссі й дивним, трохи розгубленим світлом в очах, і на його запитання відповідала то надто швидко, то надто ухильно. Якось, дивлячись у вікно, вона раптом спитала:

— Люсьєне, якби ти дізнався, що людина, яку ти любиш, прожила все життя не тією, ким ти її вважав, ти б її пробачив?

Він тоді пожартував, що вона читає забагато детективів, і поцілував її в скроню. Вона засміялася, але сміх вийшов не таким. Тим самим, який зараз пішов сходами церкви на екрані лабораторії.

Чотирнадцятого листопада вона пішла з дому о п'ятій вечора. Сказала, що їде на узбережжя записувати вітер у старому маяку на мисі Гризель, для документального фільму про рибалок, і повернеться за північ. Він, як завжди, залишився в лабораторії, бо зрощував порвану хроніку сорок п'ятого року, і йому здавалося, що відкласти це не можна. Він подивився їй услід із вікна: темно-синє пальто, піднятий комір, швидка хода. Вона обернулася, помахала й пішла в дощ.

О пів на дванадцяту задзвонив телефон. Незнайомий голос, жандармський, із тією ввічливою обережністю, яку Люсьєн згодом ненавидів дужче за будь-який крик. Дорога на мис Гризель. Мокрий асфальт. Крутий поворот над урвищем. Машина вилетіла з дороги й упала на каміння. Миттєво, казали йому. Вона нічого не відчула, казали йому. Він повторював ці слова про себе цілий рік, наче замовляння, доки вони не втратили сенс.

Слідство закрили швидко. Аварійний стан дороги, дощ, утома, можливо, перевищення швидкості. Люсьєн підписав папери й не читав їх: йому здавалося, що, якщо прочитати, це стане остаточно правдою. Тільки в морзі, коли йому повернули речі, він узяв у руки її браслет, старий, срібний, із ластівкою, й уперше розгледів гравіювання всередині застібки: «І. — П. 14.05.1966». Він питав Еліану колись, що означають ці літери. Вона казала, що браслет дістався їй від тітки Оділь, і сама не знає. Він повірив. Чому б не повірити?

Він не спав усю ніч. Не тому, що мучився: просто сон не приходив, і в якийсь момент він перестав його кликати. Сидів, слухав, як дім рипить від вітру, і ловив себе на дивній думці: він чекає, що вітер скаже щось голосом Еліани.

Над ранок дощ ущух. Небо над дахами стало попелясто-рожевим, чайки з криком пішли до рибного причалу. Люсьєн одягнув куртку, взяв із шафи парасольку, про всяк випадок, і вийшов. Він не думав, куди йде, доки ноги не привели його до воріт цвинтаря Сен-Верель.

Він не бував тут із літа. Зізнатися в цьому було соромно, але так воно й було. Могила Еліани розташовувалась у дальньому ряду, біля стіни, з-за якої в ясні дні виднілася кромка моря. Він дійшов до неї по мокрому гравію, зупинився й застиг.

На гранітній плиті лежав букет. Білі гіацинти, вологі, щільні, тугі, загорнуті в сірий папір і перев'язані простим шпагатом. Вони стояли в листопаді, коли в усьому місті гіацинтів не знайти, і пахли так солодко й густо, що в Люсьєна запаморочилося в голові.

Він не приносив їх. Він взагалі ніколи не приносив білих квітів: Еліана терпіти їх не могла й казала, що вони пахнуть лікарняною палатою.

— Месьє Вайян?

Він здригнувся. Позаду, біля сусідньої могили, стояв сторож Батіст: старий у в'язаній шапці, з граблями на плечі й обличчям, яке Люсьєн пам'ятав із похорону.

— Рано ви, — сказав Батіст. — Я думав, ви до річниці. Через три дні.

— Звідки ці квіти? — Люсьєн повернувся до нього. — Хто приносить?

Батіст стенув плечима.

— Я думав, ви. Вони з'являються щопершої п'ятниці місяця. Уже років зо два, мабуть. І в день її смерті, це я добре пам'ятаю. Раніше приходили, коли я ще не відчиняв, і досі жодного разу не впіймав, хто.

— Щопершої п'ятниці?

— Завжди білі. Завжди в сірому папері. — Він помовчав. — Я гадав, що ви так клали, на згадку. Хто ще буде морочитися? Тітка її давно померла, а родичів, я дивився, немає.

— Ні, — сказав Люсьєн. — Родичів немає.

Він вимовив це й одразу відчув, як слово задзвеніло в ньому неправильно. Немає родичів. Еліана казала: мати померла, коли мені не було й року, мене виростила тітка Оділь, батька я не знала. Він прийняв це, як приймають меблі в домі, де не чекаєш на сюрпризи. А тепер на плівці сміялася жінка з таким самим сміхом, і в браслеті була та сама ластівка.

Він присів навпочіпки перед могилою. Граніт був холодний, як рука. Люсьєн торкнувся напису: «Еліана Вайян. Вона чула». Ці слова вигадала вона сама, жартома, коли чоловік у бюро ритуальних послуг спитав, що б вона хотіла на плиті. «Якщо раптом», — сказала вона тоді й засміялася. Він не зрозумів, що це не жарт.

— Я не знаю, що мені робити, — промовив він уголос.

Гіацинти не відповіли. Але вітер раптом змінив напрямок, і від моря потягло сіллю, і на мить йому здалося, що хтось стоїть за спиною, на доріжці, й дивиться на нього.

Він обернувся. Доріжка була порожня. Тільки біля самої стіни, де закінчувалися ряди, стояла темна машина з працюючим двигуном.

Люсьєн не став підходити. Він підвівся, обтрусив коліна, поклав долоню на край плити й сказав:

— Я дізнаюся, хто вона. Обіцяю.

Потім він повернувся й пішов до виходу. Машина не рушила з місця, доки він не зник за воротами. Але коли він озирнувся востаннє, то побачив у вікні обличчя: бліде, розмите відстанню й дощовим склом, обличчя людини, яка дивиться й не хоче, щоб її помітили.

До лабораторії він прийшов на початку дев'ятої. Ноемі вже сиділа за своїм столом унизу, в архіві, схилившись над журналом. Побачивши його, вона підвелася.

— Ви подивилися?

— Так.

— Ви зблідли.

— Я не спав.

Вона хотіла щось сказати, але не сказала, лише взяла зі столу чашку й простягла йому. Гарячий, солодкий чай із корицею. Люсьєн узяв її обома руками, як беруть річ, якої не чекали.

— Ноемі, — промовив він. — Мені потрібно знати про цю плівку все, що можна дізнатися. Звідки вона, хто знімав, хто на ній. Я не можу пояснити чому.

— І не треба, — тихо сказала вона. — Я здогадуюся.

— Здогадуєтеся?

— Я бачила ваше обличчя вчора, коли ви дивилися на кадр. Я не сліпа, Люсьєне.

Уперше за довгі роки хтось назвав його на ім'я так, ніби це просто ім'я, а не символ чогось, що треба берегти. Він кивнув, не в змозі відповісти, і подумав, що, либонь, не він один у цій будівлі вміє мовчати про головне.

— З чого почнемо? — спитала вона.

— З того, що плівку вирізали, — сказав Люсьєн. — Навмисно. І хтось у цьому місті досі стежить, щоб її не додивилися до кінця.