Розмова про довіру

Раймондо зателефонував у неділю о десятій ранку, коли вона ще сиділа на кухні перед порожнім горнятком і вдесяте рахувала можливі способи пояснити теку, що зникла.

— Ти снідала? — спитав він.

— Ні.

— Тоді приїжджай до мене на обід. Альбіна робить різото з білими грибами, мені одному стільки не з'їсти. Приїжджай, К'яро. Ми так давно не сиділи без паперів.

Вона хотіла відмовитися. Натомість сказала «добре» і сама здивувалася, як легко це слово вийшло, ніби його вимовив хтось інший.

Його дім стояв на Беллосґвардо, на тихій вуличці, де за кам'яними мурами ховалися сади й де навіть горобці, здавалося, цвірінькають упівголоса. Лимонні дерева в кадках, кована брама, сірий пес на ім'я Сократ, який зустрічав гостей, не підводячись з килимка. Двір був устелений мокрим жовтим листям, і Раймондо у в'язаній жилетці ішов їй назустріч, розкинувши руки, як батько, що дочекався дитини з табору.

— Ти схудла, — сказав він замість привітання. — Не відповідай. Це не питання.

За обідом вони говорили про дрібниці: про ціни на землю, про нового хранителя з Уффіці, про те, що молодь більше не вміє їсти. Різото було чудове. К'яра їла й ловила себе на тому, що їй добре. Від цього їй ставало ще гірше. Вона вдивлялася в його обличчя, в тонкі зморшки біля очей, у сиві брови, в м'які, доглянуті руки, і не бачила нічого, крім людини, що одинадцять років навчала її бачити.

Коли Альбіна прибрала тарілки, він підвівся, підійшов до секретера й дістав звідти тонку теку, перев'язану зеленою стрічкою.

— Я не хотів починати з цього, — сказав він. — Але краще сказати зараз. Ти була у вівторок на перегляді. Ти познайомилася з Лукою Бенедетті.

— Він клієнт дому.

— Він не клієнт. — Раймондо поклав теку перед нею й розв'язав стрічку. — Подивися.

Там були вирізки. Пожовклий нарис із «Ла Націоне» дворічної давності про підробку годинників доби Людовіка П'ятнадцятого, проданих через крамницю на Віа Санто Спіріто. Копія протоколу допиту у Флорентійській прокуратурі, в якій прізвище «Бенедетті» було виділене маркером. Список із шести імен, троє з них були їй відомі: реставратори, один у в'язниці, двоє звільнені з музею. Поруч стояла примітка рукою Раймондо: «знайомі, можливо, разом працювали».

— Це його? — спитала К'яра.

— Це ті, з ким він працював. — Раймондо сів навпроти, склав руки на скатертині. — Я нічого не стверджую. Я сам не люблю ярликів. Але коли лот, за який ми відповідаємо перед клієнтами всієї Європи, раптом привертає увагу людини з такою історією, я вважаю за потрібне попередити тебе. Ти занадто добра, К'яро. Ти віриш тим, хто гарно говорить.

— Він сказав мені, що це помилка архіву.

— Він так каже? — Раймондо злегка підняв брови, і вона раптом ясно побачила, що він здивований нещиро, з чемності. — Що ж. Це м'яка версія. Я не хотів би, щоб ти розчарувалася в ньому так, як розчаровуються вперше.

Він говорив тихо, турботливо, не поспішаючи, і К'яра відчувала, як слова лягають на неї м'яко, як плед. У них не було жодної погрози. У них узагалі не було нічого, до чого можна прискіпатися. Вона подумала про те, що саме так він і розмовляв із нею в перший тиждень після «Цецилії»: слово за словом, поки вона не починала вірити, що не довіряти власним очам розумно й навіть шляхетно.

— Я не прошу тебе вірити мені, — сказав Раймондо. — Я прошу тебе не вірити йому. Це велика різниця.

Він дістав із жилетки золоте перо й розгорнув на столі товсту книгу в синій палітурці, монографію про Альді з кольоровими вклейками. Щось швидко написав на форзаці, дмухнув на чорнило й простягнув їй.

— Ось. Мені подарували, а я вже не читаю. Тобі потрібніше.

Вона розгорнула. На форзаці, рівним летючим почерком: «Per Chiara, con fiducia nel suo occhio. R.» Вона затримала погляд, як затримуєш його на будь-якому підписі. Почерк був гарний. Упевнений, як усе в нього. Літера «d» у слові «fiducia» не належала слову: вона йшла ліворуч довгим гачком, ніби хотіла вхопитися за сусідню.

— Дякую, — сказала К'яра й закрила книгу.

— І ще, — Раймондо потягнувся по серветку, — у середу вночі в сховищі хтось працював після дванадцятої. Журнал перепусток показує твою картку.

Вона не здригнулась. Навчилася не здригатися за багато років. Але серце вдарило так, що вона на секунду злякалася, що він почує.

— Я забула дещо в паперах по п'ятому лоту, — сказала вона. — Довелося спуститися.

— Уночі?

— Мені не спалося.

— Бідна дівчинка, — сказав він м'яко. — Ти нічого не бачила?

Це було те саме питання, яке він поставив би будь-кому, і, мабуть, саме тому воно було таке страшне. К'яра зустріла його погляд і побачила в ньому лише те, що бачила завжди: втомлену, теплу, трохи глузливу увагу.

— Нічого.

— Так я й думав, — сказав Раймондо й усміхнувся. — Що ж. Якщо раптом побачиш, прийдеш до мене. Правда?

— Правда.

На прощання, вже в передпокої, поки він допомагав їй із курткою, вона спитала ніби між іншим, із награною недбалістю, що далася їй важче за будь-яку атрибуцію:

— У вас, здається, лишився мій запасний ключ. Ви ж не загубили його?

— Лежить у сейфі, у конверті з твоїм ім'ям. — Він здивувався, і здивування було таке рівне, що вона не змогла б його підробити, навіть якби тренувалася рік. — Хочеш, поверну?

— Ні, хай лежить.

— Я не заходжу в чужі двері, cara, — сказав він серйозно. — Навіть якщо мені дали ключ.

Вона поцілувала його в щоку, як завжди, і вийшла на вулицю. Сірий пес провів її до брами, ліниво помахуючи хвостом.

На автобусній зупинці К'яра сіла на лаву й довго дивилася на свої руки. Вона подумала: ось людина, що взяла на себе мою провину. Ось людина, що сказала, що я маю право на помилку. І ось людина, чиє обличчя я читала одинадцять років, а сьогодні не прочитала жодного рядка. Його обличчя було чесне, як завжди, і тому нічого не означало.

Вона переглянула все, що він сказав. Досьє на Луку могло бути правдою, а могло бути набором чуток, зібраних турботливою рукою. Журнал перепусток справді показував її картку. Ключ справді лежав у сейфі. Усе сходилося, і від цього їй ставало дедалі тривожніше: ніщо не суперечило жодній версії.

Автобус прийшов, вона сіла біля вікна й, уже проїжджаючи повз ковані брами, раптом зрозуміла, що жодного разу за весь день не спитала себе про головне. Вона так звикла вірити його голосу, що не помітила: за обідом він сказав їй «не вір Луці» чотири рази й жодного разу не сказав, що сам вірить їй.