Вечеря, яку не можна було приймати

Повідомлення надійшло в суботу о четвертій дня. Незнайомий номер, три рядки: «Я брехав вам. Не про все, але достатньо. Дозвольте за вечерею виправити хоча б частину. Сан-Нікколо, Віа ді Сан-Нікколо, о восьмій. Лука».

К'яра прочитала його чотири рази. Спершу вона вирішила не відповідати. Потім вирішила відповісти холодно. Потім кілька разів написала, стерла й написала знову, і врешті відправила два слова: «Я прийду». Вона стояла біля вікна з телефоном у руці й рахувала. Їй хотілося пояснити собі це рішення розумно: людина, що бреше, сама пропонує правду, отже, треба піти й подивитися, яку саме. Пояснення було слушне. Вона не повірила жодному слову.

Тратторія ховалася в завулку, куди не заглядали ні туристи, ні путівники. Три маленькі зали, жовті стіни, на кожній стіні по десятку фотографій невідомих людей. Господар, зморщений дід у фартусі, привітав Луку як онука, поставив на стіл глечик червоного й пішов, нічого не спитавши.

— Він думає, що я привів вас одружуватися, — сказав Лука. — Він так думає про всіх, кого я приводжу.

— Ви часто приводите?

— Раз на рік. Для порядку.

Вона сіла, не знімаючи куртки. Він помітив це й нічого не сказав.

Перші пів години минули в розмовах, які ні про що не говорили: вино, дощ, сорт сиру на стійці. К'яра ловила себе на тому, що слухає його голос так, як слухають музику в сусідній кімнаті, не вникаючи в слова, лише в мелодію. Він розповідав про годинникаря, що полагодив один його барометр і взяв за роботу пляшку граппи, і розповідав смішно, з паузами, без пози. У нього були швидкі руки, він розмахував ними, коли захоплювався, і тоді здавався молодшим.

— Тепер ваша черга, — сказав він нарешті. — Чому картини?

— Мій батько робив рами, — сказала К'яра. — У Прато, у майстерні на задвірках. Він казав, що рама має бути слабшою за картину, але достатньо сильною, щоб її втримати. Не сперечатися з нею, не допомагати їй, а просто тримати. Я росла між рамами й думала, що світ так і влаштований: одні речі висять на стінах, інші їх тримають.

— А потім?

— А потім я зрозуміла, що світ влаштований гірше. — Вона вперше за вечір усміхнулась. — У двадцять два роки я прийшла в «Леоне д'Оро» практиканткою. Раймондо поставив мене перед картиною й сказав: «Говори». Я говорила, він слухав. І відтоді все моє життя тримається на тому, що я дивлюся й говорю, а хтось киває.

— Вам досі потрібно, щоб кивали?

Вона не відповіла. Він не став наполягати.

Принесли тальятелле з грибами й печеню. Лука їв повільно, із задоволенням, так, як їдять люди, що мали мало грошей у юності. Потім, між двома ковтками вина, він заговорив про бабусю.

— Її звали Ада. Вона була маленька, як пташка, і страшенно вперта. Щоранку, перш ніж зварити каву, вона підходила до Нінни й перевіряла, чи на місці та. Картина висіла над буфетом, і мені в дитинстві здавалося, що дівчина з ліхтарем живе в нас удома, як кішка. Я підсував їй під раму цукерки. Бабуся знаходила й казала: «Вона не їсть солодкого. Вона чекає».

— Чого?

— Не знаю. Так і не спитав. — Він усміхнувся, але очі в нього були дуже серйозні. — Коли дід продав її, бабуся перестала підходити до буфета. Просто обходила його по колу, як обходять яму. Я тоді був зовсім малий. Але запам'ятав, як людина може обходити порожнє місце.

К'яра слухала й думала про те, що так розповідати не можна, якщо брешеш. Але тут же заперечувала собі: можна. Саме так брешуть найкраще, правдою, що не стосується справи.

— Ви казали, що виправите частину брехні, — нагадала вона.

— Так. — Він поклав виделку. — Ось частина. У понеділок на перегляді я прийшов невипадково. Я прийшов дивитися на неї, бо знав, що її виставлять. Мені треба було побачити вас. Я чув про вас раніше. Хотів зрозуміти, на чиєму ви боці.

— На боці справжнього, — сказала К'яра.

— Я так і зрозумів. — Він помовчав. — Решту розповім у четвер. Не тому, що не хочу, а тому, що поки не можу.

— Знову четвер.

— Знову четвер. — Він потер перенісся. — Ви знаєте, що я відчуваю, коли ви дивитеся на мене так, як зараз? Ніби я картина, яку ви збираєтеся повернути власникові.

Вона засміялася, сама не сподіваючись. Сміх вийшов нервовий, і вона затулила рота долонею. Старий біля стійки обернувся, схвально кивнув і повернувся до своєї газети.

Вони вийшли о десятій. Дощ минув, і над Арно стояло тепле, вологе повітря з запахом листя. Вони пішли вздовж набережної, не змовляючись, до мосту Ґрація, і вогні води тремтіли в них під ногами. Лука йшов з її боку від парапету, так, щоб їй не довелося дивитися вниз. Вона помітила це й нічого не сказала.

На середині мосту він зупинився.

— Я хочу сказати вам одну річ, — сказав він. — Не про картину. Ви чудово бачите все на світі, крім одного. Ви не бачите, що ви самі теж справжня. Ви весь час шукаєте в інших підробку, бо боїтеся знайти її в собі.

— Ви філософ?

— Я годинникар. — Він усміхнувся. — Просто в мене багато часу для роздумів.

Вони стояли дуже близько. Вона відчувала запах мастики й мила від його сорочки й тепло, що йшло від нього, як від лампи. Він не торкався її. Він просто чекав, і це очікування було так точно розраховане, що К'яра на секунду запідозрила й його: надто добре, надто вчасно.

Вона ступила крок назад.

— Я не вмію довіряти, — сказала вона.

— Я теж. — Він не образився. — Давайте не будемо довіряти разом. Це вже щось.

Він провів її до Віа деї Нері й пішов, не озираючись, засунувши руки в кишені. Вона дивилася йому вслід, поки він не звернув за ріг, і лаяла себе останніми словами, а потім піднялася на третій поверх, повернула ключ і ввійшла.

У квартирі було тихо. Усе стояло на місці. Світло в коридорі, горнятко на сушарці, шарф на гачку. Вона зняла куртку й пішла на кухню, і лише коли засвітила лампу, зрозуміла, що щось не так.

Не одразу. Спершу здригнулася полиця в шафі. Потім вона відчинила дверцята й побачила, що картонна тека з фотографіями, яка лежала на самому верху, поруч із договором і старими листами батька, зникла. Решта лежала так, як лежала. Папери не чіпані, листи перев'язані тією самою тасьмою. Взято було лише те, що потрібно.

Замок на дверях не був зламаний. Вікна зачинені. Ніхто не приходив із шумом. Хтось увійшов із ключем, пройшов прямо до шафи й пішов, акуратно причинивши за собою двері.

К'яра повільно сіла на ослінчик. Перед очима сплила в'язка ключів на дні шухляди в кабінеті Раймондо, з бирками «К. М., Віа деї Нері». Запасний комплект, який він попросив у неї три роки тому, після «Цецилії», коли вона два тижні не виходила з дому: «На випадок, якщо ти знову вирішиш умирати на самоті».

Вона сиділа дуже тихо й слухала, як дім дихає навколо неї. Підозрювати людину, що принесла тобі булочки й сказала «одна помилка», було так само страшно, як підозрювати власну руку.

Але руки в неї були холодні, і вона не могла їх зігріти.