Останній запис

Різдво прийшло до Відня м'яке, без снігу, з запахом печених яблук на кожному розі. Грета стояла на Штільгассе біля вікна кабінету й дивилася на каштан на подвір'ї, голий і мокрий. Вона давно не писала нічого, крім листів, і сьогодні, вперше за багато місяців, дістала з шухляди чистий зошит зі шкіряною обкладинкою. Не блокнот стенографістки, а звичайний зошит, у який можна записувати те, що хочеш, звичайним почерком, не скорочуючи.

Вона сіла за стіл і, помедливши, вивела перший рядок: «Мене звати Грета Гольцер, і сьогодні я записую власні слова».

Двері відчинилися. На порозі стояв Лехнер, у своєму вічному пом'ятому пальті, але з незвично урочистим обличчям. У руках він тримав картонну теку, перев'язану шворкою.

— Я не міг дочекатися, щоб надіслати кур'єра, — сказав він. — Це з опису паперів Брандля. Ми закінчили розбір його кабінету на віллі. Частину речей я вирішив віддати вам особисто.

Він поклав теку на стіл. Грета розв'язала шворку. Зверху лежав листок, пожовклий, складений учетверо, з одним рваним краєм. Вона впізнала почерк раніше, ніж прочитала перший рядок.

«Для Гретль. Сторінка, яку я вирвала, бо не встигла б її дописати, і тому що боюся залишити її там, де може знайти він. Ти ж уже зрозуміла, заради кого. Її звати Лізель. Їй чотири місяці. Вона народилася другого листопада шістнадцятого року в цих стінах, і я нікому не казала, навіть тобі, бо боялася. Батько її, як не дивно, був хорошою людиною, але загинув на фронті до того, як дізнався. Брандль тримає її в дитячій палаті, як заставу мого мовчання. Я збираюся забрати її й поїхати до тебе, як тільки одужає, і ти будеш чудовою тіткою. Якщо зі мною щось трапиться, знайди її. Прошу. Це єдине, що я прошу».

Грета прочитала двічі. Потім ще раз. Рядки попливли, і вона раптом зрозуміла, що не дихає.

— Там є ще, — тихо сказав Лехнер. — Під цим. Виписка з книги руху. Я знайшов її в нижній шухляді, у замкненій скриньці.

Вона розгорнула другий аркуш. Це був бланк «Айхенгофа», заповнений швидким красивим почерком Брандля. «Гольцер, Ліза. Народилася 2.11.1916. Мати: Гольцер, Марта (померла). Передана 20.3.1917 до притулку Св. Урсули, Санкт-Галлен, Швейцарія, за рекомендацією директора. Опікун: ім'я не зазначається».

Двадцяте березня. Через п'ять днів після смерті Марти.

— Їй десять років, — прошепотіла Грета. — Господи, їй десять років. Вона десь є. Ходить до школи, напевно. У неї, може, коса.

— Притулок існує досі, — сказав Лехнер. — Я навів довідки. Черниці приймають відвідувачів. Якщо ви маєте бажання, я можу допомогти з документами й пересиланням запитів. Швейцарська поліція ввічлива до австрійських колег, коли йдеться про дітей.

— Не треба пересилати, — сказала Грета.

Вона підвелася. Лехнер подивився на неї з розумінням.

— Я так і думав.

Двері за ним зачинилися. Грета постояла, дивлячись на листки. Потім підійшла до ширми, провела рукою по вицвілому шовку з лелеками, подивилася в щілину.

За нею, в приймальні, почулися кроки: швидкі, нерівні. Фелікс увійшов без стуку, із замерзлими щоками й червоним носом, тримаючи в руках два квитки.

— Я випадково дізнався, що ввечері в понеділок іде потяг на Інсбрук, а звідти через Арльберг до Санкт-Галлена, — сказав він, ніби між іншим. — Я вже взяв відпустку в Пфлегера. Він, звісно, закотив очі, але сказав, що мости постоять.

— Звідки ви знаєте про Санкт-Галлен?

— Лехнер подзвонив у бюро. Сказав, що вам щось потрібно, а ви, як водиться, не попросите.

Вона засміялася, і сміх вийшов мокрий, нерівний.

— Ви абсолютно нестерпні, Феліксе Рот.

— Я знаю.

Вона взяла зі столу зошит і дописала під першим рядком: «Сьогодні я дізналася, що в мене є племінниця. Її звати Лізель. Ми їдемо по неї».

Закрила зошит. Поклала в сумку. Підійшла до вікна, де в сірих сутінках загорявся перший ліхтар. І раптом, на секунду, їй здалося, що вона чує голос. Не Марти й не чужий, а свій, рівний і негучний: «Рахуй сходинки, Гретль».

Вона не стала рахувати. Просто ступила вперед.

На столі, в розкритій теці, під листком виписки лежав ще один документ, якого вона не помітила. Вузький аркуш тонкого паперу з водяним знаком у вигляді дубового листка. Список із шести імен, написаних рукою Брандля, і навпроти кожного примітка: «передано», «передано», «передано», «не знайдено». П'яте ім'я було закреслене. А над шостим, жирно обведеним, стояла одна-єдина літера:

«К.»