Падіння

Наступні дні минули в дивній, дзвінкій тиші.

Брандля заарештували того ж вечора, на східцях Товариства лікарів, при юрбі, що не розходилася й не кричала, а стояла мовчки й дивилася, як він іде до закритого автомобіля, високий, прямий, з непокритою головою. Він ні на кого не дивився. Тільки біля самих дверцят на секунду обернувся, і Грета, що стояла на іншому боці вулиці під ліхтарем, зловила його погляд. У ньому не було ні ненависті, ні каяття. Тільки подив, як у людини, що вперше виявила, що її гра мала правила, про які вона не знала.

Золота медаль так і залишилася лежати на оксамитовій подушці.

За тиждень Товариство лікарів позбавило Ернста Брандля всіх звань і титулів. Пресі було передано уривки зі щоденника Марти, і «Віденський вісник», той самий, що тижнем раніше друкував про «нервову стенографістку», випустив спростування на першій шпальті, набране дрібним шрифтом. Кесслер, не витримавши допиту, дав свідчення на третій день. Він виявився слабкою людиною, що щиро вірила в учителя, і розплакався, побачивши протоколи сеансів, які сам же й вів. Він назвав дванадцять імен. Лехнер розіслав повістки.

«Айхенгоф» зачинили остаточно. У підвалі знайшли картотеку: сорок дві справи, а за ними ще тридцять, яких не було в зошиті Марти. Анна Вайс поступово приходила до тями, у світлій палаті міської лікарні, де ніхто не говорив із нею про сходи. Лікарі обережно писали, що пам'ять може повернутися частково. Вона впізнала матір і одного разу попросила яблуко, але тут же заплакала, і яблука їй більше не носили.

Адлер втратив практику. Пацієнти, прочитавши газети, одні відвернулися, інші, навпаки, стали приходити вдвічі частіше, але він приймав тільки тих, кого міг лікувати звичайною розмовою, без таємниць і без ширми. Ширму він, утім, не прибрав. Вона так і залишилася стояти в кутку, з червоного дерева, з вицвілими лелеками. Грета заглянула туди одного ранку й побачила, що паперова стрічка, якою вона колись заклеїла щілину, відклеїлася й лежить на підлозі.

— Залишити? — спитав Адлер, помітивши її погляд.

— Залиште, — сказала вона. — Нехай буде щілина.

Ільза Кранц з'явилася на допит сама, з кошиком і плетінням, і відповідала на кожне запитання так, як диктують телеграму. Слідчий пообіцяв не притягати її до відповідальності, і вона, вислухавши, сказала: «Мені це ні до чого». Наступного дня вона повернулася на Штільгассе, одягла фартух і стала поліювати латунну табличку. Обличчя в неї, як і раніше, було суворе, але в куточках губ, у Грети не лишалося сумнівів, ховалася тінь.

Могилу Марти Грета знала. У сімнадцятому році її поховали за казенний рахунок, у спільному ряду на цвинтарі в Пуркерсдорфі, без каменя й без хреста: комісія вирішила, що самогубцям камінь не належить, а в дев'ятнадцятирічної Грети не знайшлося грошей сперечатися. Тепер, за клопотанням Лехнера, дозвіл на перенесення видали за три дні. Грета приїхала на цвинтар у сірий, холодний день ранньої зими, у супроводі Фелікса й Лехнера. Вони мовчки стояли біля земляного горба, поки робітники не підняли труну й не поклали її на віз.

На Центральному цвинтарі, в тихій алеї, де багато років тому купили ділянку для її матері, вони поховали Марту вдруге. Було вітряно, дрібний сніг косо летів із сірої порожнечі. Прийшли небагато: Фелікс, Ільза, Адлер, Лехнер із капелюхом у руках і старий Густль, якого привіз Фелікс у робочій вантажівці. На камені, який Грета замовила заздалегідь, різьбяр вирізав: «Марта Гольцер, 1893–1917». І під нею, трохи дрібніше: «Вона нікуди не йшла».

Коли всі розійшлися, Грета залишилася сама. Вона дістала з кишені блокнот, звичний, із нагостреним олівцем, постояла, потім поклала їх на мерзлу землю біля підніжжя каменя.

— Я більше не записуватиму чужих слів, — сказала вона вголос. — Я хочу, нарешті, чути свої.

Вітер підхопив її слова й поніс над хрестами. Позаду тихо хруснув сніг. Фелікс підійшов і став поруч, не вимовляючи ні слова.

— Знаєте, — сказала вона, не обертаючись. — Усе життя я думала, що мовчання це єдиний спосіб бути в безпеці.

— А тепер?

— А тепер мені здається, що це просто дуже довгий міст без другого берега.

Він узяв її за руку. Рука в нього була тепла, в мозолях від рейки.

— Ми добудуємо, — сказав він.