Засідання

У п'ятницю зал Товариства лікарів був повний до дверей. Люди стояли в проходах, на підвіконнях, під галереєю. Газета зробила свою справу: усі прийшли подивитися на скандал. Шепіт ішов рядами, як вітер очеретом. На сцені, під високою аркою, стояли довгий стіл, застелений зеленим сукном, і три крісла. У центрі сидів президент Товариства, професор Ансельм Фогт, старий, сухий, із обличчям, вирізаним зі слонової кістки. По боках розташувалися двоє членів правління. На окремій кафедрі праворуч лежала оксамитова подушка із золотою медаллю.

Брандль увійшов останнім. Він ішов неквапливо, у чорному фраку, з орденською стрічкою в петлиці, і йому аплодували. Аплодували щиро, з теплом: людину любили. Він вклонився залу, і на обличчі його була рівна спокійна люб'язність. Кесслер, блідий і дуже прямий, сів біля кафедри.

— Шановні колеги, — почав Фогт сухим, трохи деренчливим голосом. — Сьогоднішнє засідання було призначене для нагородження нашого почесного члена, професора Брандля. Однак останніми днями надійшли заяви, що торкаються його честі та діяльності його колишнього санаторію. Ми вважаємо своїм обов'язком вислухати ці заяви до урочистої частини. Професоре Брандлю, ви згодні?

— Охоче, пане президенте, — сказав Брандль. — Я лише жалкую, що наша наука змушена вислуховувати істерику на засіданні, а не в лікарні.

У залі пролунали смішки. Грета, що сиділа в третьому ряду між Феліксом і Лехнером, відчула, як у неї холонуть пальці. Вона поклала руку на коліно й розправила долоню. Поруч лежав блокнот, і олівець був нагострений.

Першим викликали Адлера. Він підвівся на кафедру, і залом пройшов шурхіт. Його знали багато хто: поважний психоаналітик, автор кількох статей. Він стояв прямий, із текою в руках, і вона бачила, як у нього тремтять коліна, але голос був рівний.

— Я підписав, — сказав він. — Шістнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, будучи асистентом доктора Брандля, я поставив підпис під свідоцтвом про смерть сестри милосердя Марти Гольцер. Я знав, що причину вказано хибно. Я бачив рану на її потилиці й знав, що вона померла не від пневмонії. Я мовчав десять років. Сьогодні я заявляю про це публічно й надаю документи.

Він поклав теку на стіл. Фогт відкрив її, пробіг очима першу сторінку й підняв брови. Брандль на своєму місці злегка схилив голову, ніби слухав цікаву історію.

— Це все, докторе Адлер?

— Ні. Я хотів би показати присутнім, як це працює.

Він обернувся до залу.

— Пане Феліксе Рот, прошу вас.

Фелікс підвівся й пішов проходом. Грета бачила його спину, пряму, трохи напружену. Він піднявся на сцену й зупинився поруч з Адлером. Зал затих.

— Пан Рот упродовж чотирьох місяців чув уві сні чужі фрази. Ці фрази не його. Їх вклали. Я розповім, яким чином. — Адлер говорив повільно, зважуючи кожне слово. — Метод називається спрямованим навіюванням у стані гіпнотичної піддатливості. Об'єкт отримує текст, який запам'ятовується без усвідомлення. Потім він відтворює його як власний спогад. Я продемонструю.

Він дістав з теки аркуш паперу й прочитав упівголоса, як читають молитву:

— «Рахуй сходинки…»

— «…одинадцять униз, і нікому не кажи про дванадцяту», — тихо, як уві сні, закінчив Фелікс.

У залі ахнули. Адлер підняв руку.

— Це фраза з щоденника Марти Гольцер. Її чув пан Рот і тільки пан Рот, і він не читав щоденника. А ось інша. — Він глянув на аркуш. — «Яблучні двері не замкнені…»

— «…вони відчиняються зсередини», — вимовив Фелікс.

— Ця фраза була сказана мені фрейлейн Гольцер на особистій розмові, і більше нікому. Через дві доби вона опинилася у свідомості пана Рота. Між цими днями він двічі відвідував доктора Кесслера. Протоколи цих сеансів знайдено поліцією на віллі в Грінцінгу.

Кесслер скочив. Обличчя в нього було сіре.

— Це брехня! Це неетично! Лікарська таємниця…

— Лікарська таємниця не поширюється на злочин, пане докторе, — сказав Фогт сухо. — Сядьте.

Лехнер підвівся зі свого місця й передав на сцену тонку теку. Фогт прийняв, розкрив. На першій сторінці великим, красивим почерком було написано: «Сеанс № 17. Об'єкт Р. Ввести: "Яблучні двері не замкнені". Реакція: відтворення через 36 год. Е.Б.»

Фогт довго читав. Потім підвів голову й подивився на Брандля.

— Професоре, це ваш почерк?

Брандль не змінився на виду. Він сидів, склавши руки на колінах, і дивився на Фогта з чемним подивом.

— Пане президенте, мене дивує вся ця театральність. Припустімо, що молодий чоловік повторює слова. Але хіба це доводить, що я їх вклав? Він страждає на нервовий розлад. Він чує голоси. Я лікував його, як лікував багатьох.

— Тоді дозвольте, — сказав Фелікс. Голос його був негучний, але почули всі. — Я хочу сказати те, чого не казав нікому, крім поліції.

Він обернувся до залу.

— Мені було сімнадцять років. Я лежав в «Айхенгофі» з тяжким нервовим зривом. П'ятнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року я був у підвалі й бачив, як загинула сестра милосердя Марта Гольцер. Вона впала зі сходів. Але її не повалив випадок. Її вдарила людина, що стояла нагорі. Вона не намагалася її підхопити. Вона дивилася.

— Хто? — тихо спитав Фогт.

— Професор Ернст Брандль.

Зал завмер. Потім хтось охнув, хтось крикнув: «Ганьба!», хтось: «Наклеп!» Фогт ударив молоточком.

Брандль підвівся. Дуже повільно, як підводиться людина, у якої раптом заболіла спина. Він дивився на Фелікса, і в обличчі його щось змінювалося. Чемна маска залишалася на місці, але під нею починали проступати риси, яких ніхто в цьому залі не знав.

— Ви божевільний, — сказав він негучно. — Ви нездорові, юначе. Я стер у вас ці два тижні заради вашого ж добра, тож нічого ви бачити не могли.

Він урвав, але було пізно.

— Стер? — перепитав Фогт.

— Я хотів сказати…

— Ви сказали, що стерли.

— Я не те мав на увазі! — голос Брандля раптом піднявся, і в ньому вперше прорізалося щось хрипке, звіряче. — Я лікував! Я рятував їх усіх! Ці люди приходили до мене поламані, ні на що не придатні, я повертав їх до життя! А ця дівчина збиралася все зруйнувати! Вона погрожувала моїй роботі, моєму імені, всьому, що я збудував за тридцять років! Що мені залишалося? Я хотів тільки, щоб вона замовкла!

Тиша після цього крику була така, що чутно стало, як за вікном проїхав трамвай.

Брандль стояв, важко дихаючи. Рука його, в якій блищав дубовий перстень, тремтіла. Він обвів поглядом зал, і вперше за весь час Грета побачила на його обличчі справжній страх: він зрозумів, що вимовив уголос те, що десять років тримав за сімома замками.

— Професоре Брандлю, — сказав Фогт і поклав молоточок на стіл. — Прошу вас залишатися на місці. Інспекторе Лехнере.

Лехнер уже підіймався на сцену. Двоє поліцейських стали по боках. Брандль дивився на них, ніби не розумів, хто це. Потім перевів погляд на зал, на обличчя, які ще годину тому аплодували йому, а тепер відверталися. Він простяг руку до оксамитової подушки, де лежала золота медаль, і зупинився на півдорозі.

Грета підвелася. Вона не знала, навіщо. Ноги несли самі. Вона піднялася сходинками, підійшла до кафедри, де щойно стояв Адлер, і поклала на неї блокнот. Розкрила його на останній сторінці.

— Пане президенте, — сказала вона. — Дозвольте мені прочитати.

— Ви фрейлейн Гольцер.

— Так.

— Що ви хочете прочитати?

— Розмову, — сказала Грета. — Вона відбулася тиждень тому, у суботу, в кабінеті професора Брандля, в санаторії «Айхенгоф». Блокнот у мене забрали, але стенографіст пам'ятає те, що писав, і тієї ж ночі я відновила текст слово в слово. Я не вмію бути голосом інших, пане президенте, але я вмію бути їхнім вухом. Це єдине, що я вмію.

І, дивлячись понад головами в глибину залу, туди, де в темній арці над дверима висіла бронзова лампа, вона почала читати.

Вона читала рівно, без інтонацій, як читають стенограму. І чим довше вона читала, тим тихіше ставало в залі. Слова Брандля, кожне слово, яке він вимовляв того вечора біля каміна з чемною усмішкою, звучали в цій величезній кімнаті інакше, ніж тоді. У них не було ні чарівності, ні переконаності. Тільки ясність.

Коли вона закінчила, ніхто не аплодував. Але Фогт підвівся і, підійшовши до неї, повільно, по-старосвітськи, вклонився.