Ніч у лісі

Кімната, куди її відвели, була колись палатою: вузьке ліжко, умивальник, заґратоване вікно. Двері замкнули ззовні. Блокнот забрали, і Кесслер, повертаючи їй пальто, чемно перепросив.

Вона сіла на ліжко й стала рахувати. Одинадцять сходинок униз, дванадцята під плитою. Зошит на місці, вони не знайшли. Але знайти його лише питання часу.

Через дві години за вікном стемніло. Чутно було кроки в коридорі, голоси. Один раз крізь стіну долинув крик Ільзи Кранц, різкий і злий: «Я десять років вас ненавиділа, мерзотнику!» Потім грюкнули двері, і все стихло.

Вона не спала. Сиділа, обхопивши коліна, і повторювала про себе фрази, які тепер знала напам'ять, як завчені уроки. «Яблучні двері не замкнені. Вони відчиняються зсередини».

Відчиняються зсередини.

Вона схопилася. Підійшла до дверей, оглянула замок. Звичайна клямка, стара. Потім перевела погляд на вікно: ґрати в цегляній рамі, шість прутів. Прути трималися на іржавих штирях, але штирі були забетоновані. Вона притислася чолом до стіни й почула, чи їй здалося, далекий розмірений стукіт.

Потім звук посилився. Хтось підіймався сходами, крадучись, навшпиньки, зупиняючись на кожній сходинці. Ключ тихо повернувся в замку, і двері прочинилися на долоню.

— Грето, — прошепотів голос.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. У щілину просунулася голова, скуйовджена й брудна, із мокрим від дощу волоссям і дикими сірими очима. Фелікс.

— Господи, — сказала вона. — Як ви…

— Потім. Ходімо.

Він утягнув її в коридор. Одяг на ньому був у бруді, на щоці подряпина, в руках робочий ліхтар. Він дихав, як після бігу.

— Фрау Кранц? — видихнула вона.

— Унизу, на кухні, зв'язана. Я її розв'язав. Кесслер спить, я підмішав йому в чай те, що приніс для себе: у мене лишився порошок від безсоння. Сірий у парку, але не повернеться хвилин п'ять. Ходімо.

Він узяв її за руку, і вона не відняла.

— Мені потрібен зошит, — сказала Грета на сходах. — Унизу. Під дванадцятою сходинкою.

— Знаю.

— Звідки?

— Потім.

Вони спустилися головними сходами, прослизнули через темний хол, звернули на кухню. Ільза Кранц, скуйовджена, але пряма, як завжди, чекала біля задніх дверей із кошиком у руках. Побачивши Грету, вона нічого не сказала, лише коротко кивнула, і в цьому кивку було більше, ніж у довгих промовах.

— Іди до Густля, — шепнув їй Фелікс. — Він, здається, п'яний, але кінь у нього є. Скажи, що ми вивеземо вас обох, щойно…

— Не вчи мене, хлопче, — сказала Ільза й зникла в темряві.

Він повернув ручку залізних дверей. Грета чекала, що він зупиниться на порозі, але Фелікс став спускатися, не вагаючись, і вона пішла слідом. Сходи вели вниз, холодні й темні.

На шостій сходинці він раптом сповільнив крок.

На восьмій зупинився й поклав долоню на поруччя, так, як робив це багато разів.

На одинадцятій він став цілком нерухомий.

— Феліксе?

— Я пам'ятаю, — сказав він. Голос став глухий, незнайомий. — Я пам'ятаю цей майданчик. Я стояв тут. Ось на цьому місці.

— Що ви пам'ятаєте?

— Вона йшла переді мною, — повільно промовив він, не відриваючи погляду від каменю під ногами. — Несла яблуко. Хотіла дати мені. Я чекав унизу, на останній сходинці. Потім угорі відчинилися двері, і хтось спустився. Високий. У темному. Він сказав: «Марто, ми можемо поговорити?» Вона обернулася й сказала: «Феліксе, іди нагору». Але я не пішов. Я стояв і дивився.

— Що було далі?

— Вони сперечалися. Він схопив її за лікоть. Вона вирвалася. Він штовхнув, ні, не штовхнув, а вдарив долонею в груди, і вона відступила, і сходинки… — він захлинувся. — Вона впала, Грето. На цей майданчик. Потилицею об камінь. Звук був… Я кинувся до неї, послизнувся, вдарився підборіддям об край. А він стояв нагорі й дивився.

Грета обійняла його. Вона не знала, коли це зробила. Він тремтів, як від холоду, і сховав обличчя в неї на плечі.

— Він не намагався підхопити її. Він дивився, — повторював Фелікс. — Я бачив його обличчя. Я бачив його обличчя.

— Тихо. Тихо.

Коли він перестав тремтіти, вона обережно вивільнилася, присіла біля стіни й підсунула лезо під плиту. Зошит лежав там, непорушний. Вона розгорнула тканину, перевірила й сунула його за пазуху, під пальто, притиснувши до грудей.

— Ходімо, — сказала вона.

Ліс зустрів їх нічною вогкістю. Ільза з Густлем стояли біля стайні, і старий, уже тверезий і наляканий, тримав за вуздечку низькорослого рудого коня з возом.

— Більше нічого немає, — шепнув він. — Не гнівайтеся.

Вони втрьох забралися на віз, вкрилися рогожею, і Густль погнав коня лісовою дорогою. Колеса скрипіли, гілки хльоскали по бортах. Позаду, в домі, спалахнули вогні: один, другий, третій. Хтось кричав.

— Швидше, — сказав Фелікс. — Вони виїхали.

Але віз ішов по мокрій дорозі рівно, не швидко, і коли небо почало сіріти, вони вибралися з лісу до пуркерсдорфської станції, де біля зачиненого вокзалу чекав перший ранковий потяг. Густль прийняв від Ільзи монету, перехрестив їх, розвернув коня й зник у тумані.

На платформі було порожньо. Дим паровоза стелився по рейках. Ільза пішла до будівлі вокзалу, сказавши, що купить квитки, і тактовно залишила їх удвох.

Вони стояли поруч, не торкаючись, але так близько, що Грета чула його подих. Ранкове світло робило його обличчя зовсім юним.

— Ви сказали, що я принада, — тихо промовив Фелікс. — Ви мали рацію. Мене використали. Але я не знав, а коли зрозумів, захотів дізнатися, хто й навіщо. Я пішов до Адлера після того вечора на мосту. Він розповів мені все. Про вас, про Марту, про Брандля. Я сів у робочу вантажівку Пфлегера й поїхав сюди. Вантажівка загрузла в канаві за версту звідси, далі я йшов пішки. Думав тільки про одне: навіть якщо я прийшов до вас з чужої волі, я все одно хочу залишитися зі своєї.

— Я не мала вам не вірити.

— Ви мали рацію, не вірячи. Я б теж собі не повірив.

— Феліксе…

— Я хотів знайти ту, чиїми словами говорю, — сказав він. — З самого початку. Не тому що хтось мене послав. Тому що мені треба було знати, хто я без цих слів. І коли я побачив вас там, під парасолею, я зрозумів, що знайшов.

Вона не відповіла. Тільки повернулася до нього, поклала обидві долоні йому на груди, і він, помедливши, накрив їх своїми. Потім, незграбно, як люди, що не вміють, але дуже хочуть, вони поцілувалися: коротко, обережно, ніби пробуючи, чи не завалиться міст.

Паровоз важко зітхнув. Ільза Кранц вийшла на платформу з трьома квитками й спитала тільки:

— Ну що, їдемо?

Вона не посміхалася, але очі в неї були мокрі.