Розмова

Кабінет директора містився на другому поверсі, в кутовій кімнаті з високими вікнами, з яких відкривався вид на дубову алею. Меблі тут були ті самі, що й десять років тому: масивний письмовий стіл із червоного дерева, шкіряний диван, засклені шафи з книжками й запиленими колбами. Тільки портрет над каміном був завішений чорним крепом, як у домі, де нещодавно помер господар.

Брандль посадив її в крісло біля каміна й сам розпалив вогонь. Рухи його були неквапні, точні, майже ніжні. Кесслер поставив на столик піднос: чайник, дві чашки, тарілка з печивом. Сірий чоловік біля дверей застиг, як предмет меблів.

— Прошу, — сказав Брандль. — Це найзвичайнісінький чай. Я не використовую снодійного, якщо ви про це. Я взагалі не люблю грубих засобів. У вас, мабуть, багато запитань.

Грета взяла чашку. Рука майже не тремтіла. У кишені пальта, поряд із блокнотом, лежав олівець. Вона поклала долоню на коліно, під складки спідниці, і дуже обережно, не дивлячись, намацала блокнот. Система Габельсбергера: стенограф уміє писати наосліп.

— Ви вбили мою сестру, — сказала вона.

— Ні, — спокійно відповів Брандль. — Це було б надто просто і, головне, надто вульгарно. Але я розумію, чому ви так думаєте. Давайте я розповім вам, як усе було, а ви самі вирішите, як це назвати.

Він сів навпроти, закинув ногу на ногу. Вогонь кидав на його обличчя теплі відблиски, і воно здавалося добрим.

— Ваша сестра, фрейлейн, була жінкою надзвичайної чесності. Це найнебезпечніша властивість. Вона помітила, що я застосовую в санаторії методи, які не прийнято називати вголос. Навіювання, спрямоване на пам'ять. Ви, ймовірно, думаєте, що це жахливо. Але подумайте про солдата, якого завалило в траншеї, який тижнями чує під землею власне серце. Якщо в мене є спосіб позбавити його цього, чи маю я право не користуватися ним?

— Ви позбавляли не від цього.

— Іноді й від цього. — Брандль посміхнувся. — Я не заперечую, що часом мої методи виходили за межі лікування. Наука не любить меж. Марта зібрала записи, імена, дати. Вона збиралася передати їх пресі. У воєнний час, коли країна потребувала кожного здорового солдата. Ви розумієте? Це було б рівнозначно зраді.

Грета зробила ковток чаю. Він був гарячий і прісний. Олівець у кишені ковзав по папері: «ти вбив», «не називай уголос», «зрада». Вона не дивилася вниз, лише на обличчя Брандля, щоб він не помітив її рук.

— П'ятнадцятого березня вона повернулася й прийшла до мене в підвал, — продовжував він. — Я попросив її віддати записи. Вона відмовилася. Я наполягав. Ми стояли на сходах. Я хотів лише взяти її за руку, щоб вона зупинилася, а вона вирвалася, а сходи в нас, як ви знаєте, круті. Я був поруч, але не встиг.

— Ви стояли поруч.

— Я стояв поруч. Я намагався підхопити її. — Він підняв руки, показуючи порожні долоні. — Це був випадок, фрейлейн Гольцер. Фатальний, безглуздий. Але коли вона впала, я зрозумів, що мені доведеться щось пояснювати. Я вигадав пневмонію. Потім, коли з'ясувалося, що поліція знайшла тіло, вигадав самогубство. Це були незграбні кроки, визнаю. Я був у паніці.

Він говорив, і в кожному слові проглядала спокійна переконаність людини, що давно переписала власне минуле. Грета слухала й розуміла, що він справді вірить у те, що каже. Що десь у глибині він давно зробив із самим собою те, що робив з іншими.

— А хлопчик? — спитала вона. — Фелікс?

Брандль помовчав.

— Того дня він був у підвалі. Він ходив за Мартою хвостиком, бідолаха. Він бачив, як вона впала. Мені довелося подбати про нього. Це було нескладно: він і так був у тяжкому стані. Ми прибрали з його пам'яті два тижні. Я сподівався, що на цьому все закінчиться.

— Але не закінчилося.

— Звісно. Бо залишилися ви. — Він нахилився вперед, і в очах його спалахнув живий інтерес. — Я ніколи не знав, що саме сказала вам Марта. Вона завжди була скритна. Перший зошит, який я знайшов у її кімнаті, містив слова, які вона, вочевидь, збиралася передати сестрі. Я їх прочитав. І запам'ятав. А потім десять років чекав, чи не обізветься хтось.

— Ви знайшли Фелікса і вклали слова йому.

— Я повернув йому те, що він колись чув від Марти. І додав те, що вона писала для вас. Ця людина виявилася чудовим інструментом. Він чесний, чутливий, і на нього можна покластися. Я послав його до Адлера. Адлер, як я знав, тримає при собі стенографістку. Я не знав, хто вона, поки не побачив вас на лекції. Але я припускав. Знаєте, фрейлейн, у вас руки Марти. Вони однаково тримають олівець.

Грета не рухалася. Вона раптом ясно зрозуміла, що все це не розслідування, а пастка, яка зачинилася з самого початку, а вона лише тепер побачила стіни.

— Чого ви хочете? — спитала вона.

— Того, чого хотів завжди. Другого зошита. Ваша сестра сказала мені перед смертю, що є ще один, справжній, у надійному місці. Я шукав його десять років. Ви його знайшли. Ви дуже розумна дівчина.

— Я нічого не знайшла.

— Тоді знайдете. — Брандль відкинувся в кріслі. — Я пропоную вам угоду. Ви віддаєте мені зошит і забуваєте всю цю історію. Я забуваю, що ви тут були. Адлер іде на пенсію, Ільза Кранц отримує допомогу. Фелікс Рот, милий юнак, продовжує будувати мости, нічого не пам'ятаючи. А ви, Грето, отримуєте те, заради чого Марта, по суті, затіяла все це. Те, про що вона писала на видертій сторінці.

Серце вдарило один раз, важко.

— Ви читали цю сторінку.

— Вона лежала в Марти в кишені, коли її підняли. Я її забрав. — Брандль посміхнувся. — Мені здавалося, що ви не готові. Але я можу повернути її вам. І не лише сторінку. Якщо ви погодитеся.

Вогонь потріскував. Кесслер біля дверей переступив з ноги на ногу, і підлога скрипнула. Грета дивилася на полум'я й думала про Марту, про її важку косу, про уривок фрази «заради неї». Про людину, що сидить навпроти, добрим голосом пропонуючи їй купити саму себе.

Потім опустила руку в кишеню й дістала блокнот. Поклала його на коліно, розкрила. Кожна сторінка була списана дрібними пташиними слідами.

— Ви весь час писали, — сказав Брандль тихо.

— Так.

— Руки, що вміють мовчати, — повільно повторив він. — Я помилився. Вони вміють не лише це.

— Вони вміють слухати, пане професоре, — сказала Грета. Голос у неї був рівний, незнайомий, і вона зі здивуванням зрозуміла, що це її власний голос, а не чужий, не позичений, не той, яким вона роками говорила «добрий день» порожній ширмі. — Я чула кожне ваше слово. Я записала кожне. Я не віддам вам зошит, бо він не мій і не ваш, він належить Марті. І я не мовчатиму. Мені потрібно було десять років, щоб це сказати, але я кажу: ні.

Він дивився на неї довго. Потім дуже повільно посміхнувся, і посмішка вийшла така втомлена, що на мить їй стало його шкода.

— Кесслере, — сказав він. — Фрейлейн Гольцер залишиться в нас на ніч. Відпочине. А завтра ми продовжимо розмову.