Сходи

Кухонні двері були замкнені зсередини на засув, але Ільза знала, як його відкрити: встромила в щілину в'язальну спицю, підчепила, натиснула, і залізо піддалося з тихим стогоном. Вони увійшли до темного коридору, де пахло вологою, мишами й старою олією. Грета засвітила лампу.

Кухня була величезна: чавунні плити, потемнілі мідні каструлі на гаках, довгі столи, на яких десять років не різали хліба. Ільза йшла попереду, не дивлячись навсібіч, як людина, що йде власним домом у темряві. У кінці коридору вона зупинилася перед низькими залізними дверима.

— Підвал.

— Скільки сходинок?

— Ви самі знаєте.

Двері відчинилися з тихим скрипом. Холодне повітря вдарило в обличчя, вологе, нерухоме, що пахло землею і чимось тонко солодкуватим. Грета впізнала запах. Яблука. Ті самі, десять років тому закладені на зиму й досі не зотлілі до кінця.

Ільза простягнула їй другий ліхтар.

— Я залишуся тут. Якщо хтось увійде, дам знати. Голосно.

— А якщо…

— Ідіть, дитино. Не баріться.

Кам'яні сходи йшли вниз вузьким колодязем. Поруччя було залізне, холодне, як лід. Грета поклала долоню й відчула під пальцями нерівність старого кування, той самий холод, про який говорив Фелікс.

— Один, — сказала вона пошепки.

Спуск був крутий. Світло лампи стрибало по сирих стінах, якими повзли зелені розводи цвілі. Сходинки були стерті, посередині заглиблені, як чаші. Тут ходили сотні ніг: сестри милосердя з тацями, санітари з ношами, хворі, яких вели попід руки.

— П'ять. Шість.

Вона рахувала вголос, як учила Марта. Страх не може знайти, куди стати. І справді, на кожному рахунку він відступав на півкроку.

— Десять. Одинадцять.

Вона зупинилася на останній сходинці, на кам'яному майданчику. Підвал лежав перед нею низьким склепінчастим коридором, що йшов у темряву, з дверима праворуч і ліворуч. А під ногами, на самому майданчику, біля стіни, ледь помітно випиналася широка кам'яна плита, не така, як решта. Той, хто не знав, прийняв би її за частину підлоги. Але Грета знала.

Дванадцята сходинка.

Вона не йшла вниз, а лежала під ногами, як забута сходинка в сходах, що ведуть у нікуди. Грета присіла, поставила лампу, підсунула лезо ножа під край плити. Плита піддалася несподівано легко, ніби її багато разів піднімали. Під нею виявилася ніша, викладена цеглою, і в ніші, загорнутий у промаслену тканину, лежав товстий зошит у чорній обкладинці.

Вона завмерла, не торкаючись. Потім, обережно, дістала зошит і розгорнула тканину.

Почерк був знайомий, великий і прямий. Марта писала німецькою, звичайним письмом, без скорочень, як людина, що звикла, щоб її зрозуміли. На першій сторінці стояло: «Для Гретль. Якщо ти це читаєш, ти порахувала сходинки».

У Грети перехопило подих. Вона читала, стоячи навколішки, при світлі ліхтаря, і рядки розпливалися.

«Я знаю, що тобі буде боляче. Але я не можу розповісти тобі все особисто, бо за мною стежать. Перший зошит я залишила в кімнаті, там усе написано так, щоб він прочитав і заспокоївся. Нехай думає, що я боюся й збираюся мовчати. Справжній тут. Тут про Брандля, про те, що він робить, про імена. Тут про мене й про те, навіщо я все це затіяла. Це не через тих людей, Гретль, хоча й через них теж. Це заради неї».

— Заради кого? — прошепотіла Грета вголос.

Сторінка закінчувалася, і наступний аркуш був видертий. На звороті лишився тільки шматок фрази: «…як тільки одужає, я відвезу її до тебе. Ти будеш чудовою…»

Далі обрив.

— Знайшли? — спитав голос.

Вона підхопилася так різко, що ліхтар хитнувся й ледь не впав. У темряві коридору, в дальньому кінці, горіла маленька жовта лампа. У її світлі стояв високий чоловік у темному костюмі, зі срібними скронями й важким перснем на пальці. Поруч, трохи позаду, трималися двоє: молодий чоловік в окулярах, якого вона бачила у фойє на лекції, і дебелий чоловік у сірому капелюсі.

— Професор Ернст Брандль, — тихо, трохи іронічно відрекомендувався він, ніби вітав гостю на ранньому прийомі. — Фрейлейн Гольцер, ласкаво просимо. Я чекав на вас десять років. Ви дуже пунктуальні.

Вона не ворухнулася. Зошит лежав у неї на колінах, і вона накрила його полою пальта.

— Не бійтеся, — сказав Брандль. — Тут ніхто не збирається завдати вам шкоди. Я завжди був противником насильства. Кесслере, посвітіть, будь ласка, фрейлейн незручно сидіти на холодному камені.

Молодий чоловік в окулярах ступив уперед і підняв лампу вище. Обличчя в нього було гладке, рум'яне й цілком порожнє, як у людини, що давно розучилася ставити запитання.

— А фрау Кранц?

— Фрау Кранц уже нагорі. З Густлем. Я знав, що вона прийде. Вона завжди приходить, як собака до дому, де її били. — Брандль посміхнувся. — Не засмучуйтеся, фрейлейн. Це був не її вибір.

Він простяг руку долонею догори. На долоні лежав дубовий перстень.

— Зошит, будь ласка.

— Який зошит?

— Ви дуже добре тримаєтеся, — сказав він зі щирою схвальністю. — Руки, що вміють мовчати. Я казав це вам у фойє? Ні, вам я сказав менше, ніж думав. Але не будемо гратися. Зошит під вашим пальтом. Утім, я нікуди не поспішаю. Підемо нагору, вип'ємо чаю, поговоримо. А зошит ви мені віддасте самі, коли зрозумієте, що він вам не потрібен.

Грета подивилася на нього. Потім, не підводячись, дуже повільно підняла другу руку й поклала долоню на кам'яну плиту, ніби збиралася спертися, щоб підвестися. Насправді вона одним точним рухом посунула зошит під плиту, у цегляну нішу, і опустила кришку.

Звук, із яким камінь став на місце, був такий тихий, що ніхто його не почув. Вона підвелася. Руки були порожні.

— Я не розумію, про який зошит ви говорите, пане професоре.

Брандль м'яко кивнув, і на його обличчі майнуло щось на кшталт поваги.

— Звісно. Ходімо.