Зрада

Вона знайшла його ввечері на мосту.

Робітники вже пішли, проліт стояв темною сталевою дугою на тлі низького неба, і річка внизу шуміла так голосно, що доводилося підвищувати голос. Фелікс сидів на тих самих колодах, де вони їли бутерброди, згорбившись, із блокнотом на коліні. Побачивши її, схопився.

— Грето! Я хотів вам зателефонувати, але не знаю номера. Я ходив до нього, як обіцяв, один раз, і ви не повірите…

— Ви були в Брандля.

Він зупинився.

— У кого?

— У професора Ернста Брандля. Я бачила вас сьогодні в Грінцінгу. Він проводжав вас до хвіртки.

— Я був у Кесслера. Там був якийсь його… так, там був якийсь літній добродій, консультант, ми мимохідь поговорили в холі. Він спитав про міст. Дуже милий чоловік. — Фелікс насупився. — Що ви кажете, Грето?

— Кесслер його асистент. Вілла належить Брандлю. Брандль директор «Айхенгофа». Він той, хто підписав папери про смерть моєї сестри. Він послав вас до Адлера, щоб ви говорили мені те, що я приховувала десять років. Ви прийшли не по лікування, а по мене.

— Цього не може бути.

— Звісно, може. — Її голос звучав рівно й холодно, вона сама його не впізнавала. — Ви мені сподобалися. Ось у чому біда. Ви страшенно мені сподобалися, і я була така дурна, що вирішила, ніби випадково.

— Я нічого не знав!

— Ви не знали й усе одно виконували. Ви принада, Феліксе. Найкраща з можливих: чесна. Ви самі не брешете, тому вам вірять.

Він дивився на неї, і вона бачила, як у нього тремтять руки. Рейка, яку він тримав, випала й дзенькнула об камінь.

— Я думав… — почав він.

— Я знаю, що ви думали.

— Я думав, ви мені вірите.

— Я вірила, — сказала Грета.

Більше вона не стала слухати. Він намагався щось пояснювати, говорив поспіхом, збиваючись: що він нічого не пам'ятає, що слова приходять проти його волі, що він готовий хоч сьогодні піти в поліцію, до Лехнера, до будь-кого. Вона слухала тільки шум води. Вона розвернулася й пішла насипом до станції, не озираючись, не відповідаючи на його оклик, і лише коли під'їхав потяг і двері вагона зачинилися за нею, зрозуміла, що плаче.

Вона повернулася до Відня о десятій. На Лайтнергассе горів єдиний ліхтар, і під ним, притулившись до стіни, стояв чоловік у темному пальті, без капелюха. Вона завмерла, потім упізнала.

— Пане докторе?

Адлер відштовхнувся від стіни. Він здавався старшим, ніж був уранці в п'ятницю: неголений, пом'ятий, із блідим обличчям. Він не поїхав ні в який Ґрац. Вона це зрозуміла одразу.

— Вибачте, що чекав тут, — сказав він. — Ільза сказала, де ви живете. Я не міг прийти до кабінету, там занадто багато… — він запнувся. — Я хочу розповісти вам те, чого не договорив. Якщо ви дозволите. Якщо ні, я піду.

Вони не піднялися до неї, бо фрау Піхлер не пробачила б чоловіка в коридорі. Зайшли до маленької порожньої кондитерської навпроти, де господар збирався зачиняти й із жалю налив їм по чашці чаю.

— Я працював в «Айхенгофі», — почав Адлер, не підводячи очей від столу. — З шістнадцятого року. Мені було тридцять один, я щойно отримав диплом і вірив, що наука здатна все виправити. Брандль був моїм учителем. Найкращим із усіх, кого я знав. Він умів говорити з хворими так, як ніхто не вмів. Він показував мені, як слово може загоїти рану. Я боготворив його.

Грета мовчала.

— А потім я побачив, чим він займається насправді. — Адлер стиснув чашку. — Він використовував навіювання не для лікування. Він стирав спогади. Тих, хто прийшов до санаторію з травмами, він «полегшував»: прибирав те, що завдавало болю. Спершу це здавалося милосердям. Потім він почав прибирати те, що завдавало незручності йому самому. Пацієнтів, що бачили зайве. Санітарів, що чули зайве. Він називав це терапією. Насправді це була влада.

— Марта знала?

— Марта помітила раніше за мене. Вона не була лікарем, але мала нюх на брехню. Вона почала записувати. Вона збирала докази. Одного ранку вона прийшла до мене в ординаторську й сказала: «Докторе Адлер, ви чесна людина? Мені потрібен хтось, кому можна розповісти». Я сказав, що подумаю.

Він замовк. Господар кондитерської впустив піднос, і вони обидва здригнулися.

— Я думав два дні, — сказав Адлер глухо. — За цей час вона померла.

Він підвів очі, і в них була така порожнеча, що Грета мимоволі відвела погляд.

— Чотирнадцятого ввечері вона поїхала з санаторію, нікому нічого не сказавши. П'ятнадцятого вона повернулася, а шістнадцятого вранці її знайшли в підвалі. Я бачив тіло. На потилиці була рана, не схожа на ту, що буває від падіння. Брандль викликав мене до кабінету й сказав: «Матіасе, дівчина померла від пневмонії. Ось бланк». Я підписав. Я не хотів, щоб ви знали, що я підписав, фрейлейн, я не хотів знати це сам. — Він говорив дедалі швидше. — Я боявся. Він міг зруйнувати мою кар'єру одним листом. Він міг зробити зі мною те, що робив з іншими. Я сказав собі, що це ненадовго. Що потім я все виправлю. Минуло десять років.

— Ви наймали мене не випадково.

— Ні.

— Ви знали, що я її сестра.

— Я побачив ваше прізвище в списку випускників школи стенографії, коли шукав помічницю. Гольцер. Не таке вже й рідкісне прізвище, але в мене стиснулося серце. Я найняв вас, бо хотів тримати вас поруч. Платити, берегти, хоч якось… — він не договорив. — Це не виправдання. Це навіть не спокута. Це просто те, що я зробив.

Вона могла б підвестися й піти. Вона сиділа й дивилася на його сиві скроні, на тремтячі руки, і згадувала сім років «добрих днів» у порожнечу, чашки, з яких він не пив, і важку обережність, з якою він говорив із ширмою. Вона не знала, що відчуває. Знала лише, що відчуває все одразу.

— Фелікса до вас направив Брандль? — спитала вона.

— Так. Через Кесслера. З листом. Я впізнав почерк із першого погляду. Я зрозумів, що він шукає вас, ще до того, як Фелікс розкрив рота. І не зупинив його. — Адлер гірко усміхнувся. — Я боягуз, фрейлейн Гольцер, у цьому немає сумніву. Але, мабуть, не цілком, бо сьогодні я прийшов сюди.

— Чого ви хочете?

— Хочу виправити те, що зможу. Брандль і далі використовує «Айхенгоф». Санаторій закритий для публіки з двадцять першого року, але в підвалі залишилися його папери. Ільза Кранц працювала там сестрою милосердя, вона знає хід. Я не можу піти сам, мене там знають. Але ви можете.

— Ільза?

— Спитайте в неї, — сказав Адлер. — Вона вам розповість. Вона чекала десять років, щоб розповісти.

Він розплатився, залишивши на столі більше, ніж треба, і вийшов під ліхтар, де його довга тонка постать одразу розчинилася в тумані.

Грета лишилася сама. Чай у чашці остиг, і на ньому плівкою лежала тінь. Вона подумала про Фелікса, що стояв на мосту з упалою рейкою в руках і дивився, як вона йде. І вперше за багато років їй захотілося не записувати, а стерти.