Другий сеанс

У четвер Грета вирішила, що не слухатиме.

Вона придумала це ще напередодні ввечері, як вигадують піст чи обітницю: прийде, сяде, розкладе олівці, записуватиме, але слів не почує. Знаки підуть із вуха в руку, оминаючи свідомість, як вода через жолоб. Цього навчала її стара пані Траутмансдорф, у якої вона вчилася стенографії, і це вміли всі добрі стенографісти: чути звук, не чуючи змісту. Грета колись пишалася цим умінням. Тепер вона сподівалася, що воно її не підведе.

Він прийшов о четвертій, не раніше й не пізніше. Кроки швидкі, нерівні; він знову спитав, чи можна сісти.

— Як вам завгодно, пане Рот.

— Я приніс вам малюнок, — сказав Фелікс. — Не знаю навіщо. Просто намалював уночі, коли знову прокинувся.

Шурхіт паперу. Адлер мовчав, розглядаючи.

— Це сходи?

— Так. Я ніколи в житті не бачив таких. Кам'яні, вузькі, із залізним поруччям, поруччя холодне, пам'ятаю долонею. І сходинок одинадцять, я рахував. Потім майданчик. А потім…

Він замовк. Грета почула, як він глибоко вдихнув.

— Потім, докторе, є ще одна. Дванадцята. І я знаю, що в неї не можна дивитися, але не знаю чому. І жінка каже мені: «Рахуй сходинки, Гретль. Одинадцять униз. І нікому не кажи про дванадцяту».

Вона не встигла подумати. Вона не збиралася вставати. Але тіло вирішило інакше, і ось уже її стілець відсунутий, і вона стоїть, і ширма хитнулася, і в дзеркалі навпроти майнуло біле обличчя, чуже, з темними колами під очима.

Гретль. Це ім'я належало тільки мертвій.

— Вибачте, — сказала вона, не пам'ятаючи, що говорить. — Мені потрібна вода.

Вона вийшла до приймальні, причинила за собою двері й притислася чолом до холодної стіни. Ільза Кранц підвела голову від плетіння. Це була худа, пряма жінка років п'ятдесяти п'яти, у сірій сукні з високим коміром, з очима кольору мокрої жерсті, з тих, хто нічого не питає, бо вже все знає. Вона довго дивилася на Грету, потім мовчки підвелася й налила води з карафи.

— Пийте, дитино.

— Дякую.

— Ви сьогодні блідіша за небіжчицю.

Грета випила воду залпом. Із-за дверей долинав голос Адлера, рівний, неквапний: він продовжував сеанс, ніби нічого не сталося, і від цієї витримки Греті стало ще страшніше. Він не зупинився. Він чув і не зупинився.

— Ідіть додому, — тихо сказала Ільза. — Скажу, що у вас мігрень.

— Ні. Я мушу дослухати.

— Тоді слухайте, — промовила Ільза, повертаючись до плетіння. — Тільки не там, де вас бачать.

Грета не зрозуміла, що це значило, і не стала питати. Вона тихо повернулася за ширму й просиділа там решту сеансу нерухомо.

Коли все закінчилося, дощ уже ішов з новою силою. Вона вичекала десять хвилин, надягла пальто, взяла теку й вийшла на сходи, намагаючись не дивитися навсібіч, і тут же зіткнулася з ним на нижньому майданчику.

Він стояв під козирком під'їзду, не розкриваючи парасолі, дивлячись на потоки води. Вона вперше побачила його обличчя. Худе, з різкими бровами й маленьким шрамом на підборідді, зі сірими уважними очима. Обличчя людини, яка надто багато думає й надто мало спить. Він був молодший, ніж вона уявляла, і страшенно втомлений.

— Вибачте, — сказав він, обернувшись. — Я чув, як ви сьогодні вийшли. Сподіваюся, це не через мене?

— Ні, — сказала Грета. — Тобто… я не маю права обговорювати.

— Звісно. Я лише хотів переконатися, що не налякав вас. Я знаю, як звучать такі речі.

Вона промовчала. Дощ шумів так, що вони обоє мимоволі присунулися ближче під козирком.

— У вас нема парасолі, — зауважив він.

— Я не взяла.

— Тоді дозвольте.

Він розкрив велику чорну парасолю з дерев'яною ручкою й підняв її над її головою. Їхні плечі опинилися поряд: він пахнув мокрою вовною і трохи кресляльною тушшю. Вони пішли разом по Штільгассе, потім по Кайзергассе, до трамвайної зупинки, не домовляючись, куди йдуть.

— Ви стенографістка, — сказав він. — Доктор сказав: «асистентка із записів». Це ж одне й те саме?

— Так.

— Тоді ви знаєте про мене більше, ніж моя мати.

Він сказав це без гіркоти, майже весело, і вона проти волі посміхнулася.

— Пане Рот, я не маю права…

— Фелікс. Тут, на вулиці, можна просто Фелікс. Я не слухаю ваших професійних правил, це моя маленька помста. — Він помовчав. — Ви ж чули, що я говорю. Ці слова. Ви думаєте, я брешу?

— Ні.

— Чи що я божевільний?

— Ні, — повторила вона, і голос трохи здригнувся. — Я думаю… що в снів бувають адреси.

Він зупинився. Дощ стукотів по парасолі, як пальці по кришці столу.

— Адреси, — повторив він тихо. — Так. Саме так. Я прокидаюся з чужими словами в роті, як із присмаком заліза, і весь час думаю: звідки? Якби я знав, де вони живуть, я б пішов і спитав.

Вона могла б сказати: «Я знаю, де». Могла б сказати: «Я була там. Я чула їх першою». Але слова застрягли десь глибоко, там, де десять років поспіль росла іржа.

— Вам, мабуть, треба до трамвая, — сказала вона.

— Мені, мабуть, треба кудись ще, але я не знаю куди.

Трамвай під'їхав, залитий жовтим світлом, шиплячи й скрегочучи. Він простягнув їй парасолю:

— Візьміть. Віддасте у вівторок.

— Але ви промокнете.

— Я інженер. Ми вважаємо, що вода обтікає.

Вона взяла. Двері зачинилися. Крізь скло вона побачила, як він піднімає комір і йде геть по калюжах, трохи згорбившись, сам.

Лише на третій зупинці Грета раптом зрозуміла, що саме її стривожило. На прощання, вже на підніжці, він сказав: «До вівторка, фрейлейн Гольцер».

Вона жодного разу не назвала йому свого імені.

Щоправда, Адлер вимовляв його щодня. Кожне «добрий день, фрейлейн Гольцер» чули всі, хто сидів по той бік ширми. Пояснення було простим. Занадто простим. Вона тримала мокру парасолю обома руками й дивилася в темне вікно, де відбивалося її власне обличчя, і в цьому обличчі не було ні полегшення, ні страху, лише увага. Так дивляться на двері, за якими хтось стоїть.