Десять років тому

У прибутковому будинку на Лайтнергассе, на п'ятому поверсі, під самим дахом, у Грети була кімната, де взимку замерзала вода в глеку, а влітку нічим було дихати. Квартирна хазяйка, фрау Піхлер, здавала її тільки самотнім жінкам і вважала це своєю заслугою перед моральністю. Грета платила акуратно й не шуміла, і хазяйка бачила в ній ідеальну мешканку. Ідеальних мешканців не прийнято помічати.

Того вечора вона повернулася пізно, не стала вечеряти й замкнула двері на обидва замки. Потім, стоячи навколішки, дістала з-під дошки в підлозі бляшану коробку з-під печива «Мандль». Коробка була та сама, що й десять років тому, лише кришка поіржавіла. У ній лежав зошит у клейончастій обкладинці з кривим написом «Г. Г., 1917».

Грета не відкривала його чотири роки. Вона знала напам'ять кожен штрих. Зошит був першим досвідом, ще дитячим: у дев'ятнадцять років вона записувала все, що чула, щоб не забути, а потім зрозуміла, що забувати іноді краще. Система Габельсбергера давалася їй легко, і вже за рік вона могла записувати розмову цілком, не відриваючи очей від обличчя співрозмовника. Ця здатність виявилася єдиним даром, що залишився їй після тієї зими.

Вона знайшла потрібну сторінку. Чорнило вицвіло до кольору іржі, але знаки були чіткі. «14 березня. Вечір. Марта прийшла о дев'ятій, мокра, у санітарній шинелі».

Вона заплющила очі й перестала читати, бо пам'ять пішла вперед сама.

Марта була старша за неї на п'ять років і завжди здавалася старшою на цілі двадцять. Висока, пряма, з важкою русявою косою, яку вона ховала під косинку сестри милосердя, вона вміла мовчати так, що батько, приходячи п'яним, раптом тихо йшов спати. Після смерті матері вона замінила Греті і матір, і родину, а потім поїхала працювати до санаторію «Айхенгоф», у Віденський ліс, на ставку, якої вистачало на оплату кімнати й вугілля. Писала рідко, завжди одне й те саме: «У мене все добре, не хвилюйся, їж».

Того березневого вечора вона з'явилася на порозі без попередження, зняла мокру хустку й сіла за стіл, не роздягаючись. Грета поставила на плиту суп. Марта їла мовчки, швидко, як їдять люди, яким треба кудись устигнути, і весь час дивилася на двері.

— Що з тобою? — спитала Грета.

— Нічого, Гретль. Нічого.

Вона називала її так одна. Для всіх інших вона була Гретою, і тільки Марта в хвилини ніжності чи тривоги казала «Гретль», ніби це була інша істота, захована всередині.

Уночі вони лягли разом на єдине ліжко, як у дитинстві, і довго лежали з розплющеними очима. Грета, не думаючи, потягнулася до зошита й олівця, і Марта не заперечила: вона давно звикла, що сестра записує все. Лише на світанку вона заговорила, дуже тихо, рівно, мов завчено:

— Якщо запитають, скажи, що я пішла сама. Але ти знаєш, що я нікуди не йшла.

— Марто, що ти…

— Рахуй сходинки, Гретль. Одинадцять униз. І нікому не кажи про дванадцяту.

Більше вона не сказала нічого. Вранці вона поцілувала сестру в чоло, надягла мокру шинель і пішла на вокзал. Грета стояла біля вікна й дивилася, як вона йде подвір'ям, пряма, не озираючись, і тоді не знала, що бачить її востаннє.

Через два дні прийшла телеграма. Через три Грета стояла в приймальні поліційного управління перед втомленим слідчим із білими вусами, що питав, чи не казала сестра, що їй тяжко жити. Тіло знайшли на дні кам'яного прольоту в підвалі санаторію. Лікарі вважали, що це нещасний випадок, але комісія, поспішна й чемна, схилялася до іншої версії: душевний розлад, добровільний відхід.

— Чи казала вона щось в останні дні? — спитав слідчий.

Грета розкрила рота, і першою, хто повторив цю фразу у світі, була вона сама.

— Вона сказала, що пішла сама, — вимовила вона чужим голосом.

Слідчий кивнув і закрив теку. Усе інше, про сходинки, про дванадцяту, про «ти знаєш, що я нікуди не йшла», вона залишила при собі. Тоді їй здавалося, що так краще для Марти. Потім вона зрозуміла, що цим зрадила її вдвічі: спершу збрехавши, потім змовчавши.

Ось чому вона нікому й ніколи не розповідала цієї історії. Бо в ній не було нічого, окрім її власної провини.

Грета розплющила очі. У кімнаті було холодно. На сходах грюкнули двері, прошаркотіли чиїсь черевики, і знову стало тихо. Вона поклала зошит на коліна й перегорнула сторінки: ось перша фраза, ось друга. Усі слова були на місці. Усі до єдиного. Тільки сьогодні, у кабінеті доктора Адлера, їх вимовив чоловік, якого вона бачила один раз, та й то не бачила.

Вона не спала цілу ніч.

Вранці, щойно вона ввійшла до кабінету, Адлер уже чекав на неї біля столу. Він тримав у руках учорашній запис, і на його обличчі не було ні докору, ні цікавості, лише чемна обережність.

— Фрейлейн Гольцер, у записі є пробіл. Близько сорока секунд, між «Я боюся, що ви вирішите» та «Слухайте, я скажу так». Для вас це безпрецедентно.

— Олівець зламався, пане докторе.

— Знаю. Але на моїй пам'яті олівці ламаються в тих, хто надто сильно натискає. Ви, фрейлейн Гольцер, ніколи не натискаєте.

Вона мовчала. Він поклав аркуші на стіл і додав м'якше:

— Я не питаю, що сталося. Прошу тільки, щоб цього більше не повторилося. У нашій роботі ми можемо дозволити собі все, крім власних почуттів.

— Так, пане докторе.

Вона сіла за ширму, нагострила три олівці й уперше за сім років відчула, що шовк із лелеками не захищає, а видає.