Ширма

Правил було три, і Грета Гольцер знала їх краще, ніж власну адресу.

Перше: ширма. Трискладова, з червоного дерева, обтягнена шовком з вицвілими лелеками, вона стояла в кутку кабінету доктора Адлера так давно, що пацієнти сприймали її за меблі, а не за людину. Друге: не дивитися. У щілині між стулками колись можна було розгледіти смужку кушетки й чийсь черевик, і Грета в перший же тиждень заклеїла щілину вузькою паперовою стрічкою, не зі скромності, а з обережності. Обличчя, побачене одного разу, потім заважає слухати. Третє: не коментувати. Ні зітханням, ні скрипом стільця, ні зайвим штрихом у записі. Стенографістка — це вухо, у якого є рука. Більше нічого.

Сім років вона дотримувалася цих правил, і вони віддячили їй тим, що стали звичками, а звички — найнадійніший із мурів.

Жовтневий вівторок 1927 року почався так само, як усі вівторки. З ранку лив дощ, і на сходах будинку номер сім по Штільгассе пахло мокрим камінням та чужими парасолями. Кабінет містився на третьому поверсі, за дубовими дверима з латунною табличкою, яку Ільза Кранц, економка, поліювала щоранку з таким завзяттям, ніби від блиску залежало душевне здоров'я всіх пацієнтів. О пів на четверту Грета нагострила три олівці, твердість номер два, ні більше ні менше, розклала їх віялом на столику й сіла так, щоб лампа світила через ліве плече. Система Габельсбергера, дрібна, мов пташині сліди: на одній сторінці вміщалася година чужого життя.

Доктор Адлер любив повторювати, що добрий запис — це пам'ять, якій не заважають почуття. Грета ніколи з ним не сперечалася. Сперечатися не було з чого: у неї не було нічого, що варто було б захищати.

Він увійшов рівно о четвертій, як завжди, високий, трохи згорблений, із сивіючими скронями й тихим голосом, до якого пацієнти звикали раніше, ніж до кушетки. Він єдиний у світі визнавав її існування. Перш ніж сісти, він обернувся до ширми й промовив, не дивлячись:

— Добрий день, фрейлейн Гольцер.

— Добрий день, пане докторе.

Це теж входило в ритуал. Привітання, що робило її частиною кабінету, а не меблями.

Новий пацієнт прийшов за п'ять хвилин до четвертої й сорок хвилин просидів у приймальні, чим неабияк здивував Ільзу: зазвичай люди запізнювалися, а не приходили заздалегідь. Грета чула крізь стіну, як Ільза запропонувала йому чаю і як він чемно відмовився. Голос вона запам'ятала відразу: теплий, трохи хрипкуватий, як у людини, що багато говорить на вітрі. Так не говорять у кабінетах, так говорять просто неба, перекрикуючи шум.

— Пане Рот, прошу, — сказав Адлер.

Кроки були швидкі й нерівні. Людина, звична ходити по риштуванню й настилах, не вміє ходити по паркету. Він не ліг одразу, а спитав, чи можна йому сидіти.

— Як вам зручніше.

Скрипнуло крісло. Грета записала: «Р. сів, не ліг; напружений». Вона записувала навіть скрип, бо доктор Адлер вважав його даними.

— Мене звати Фелікс Рот, мені двадцять сім років, — почав пацієнт, і в голосі почулася посмішка над самим собою. — Я інженер. Будую мости, точніше, рахую їх, поки інші будують. Мені сказали, що ви лікуєте безсоння.

— Я слухаю людей, — лагідно відповів Адлер. — Безсоння іноді виявляється найчемнішим способом, у який розум просить про розмову. З чого ви хочете почати?

Пауза. Грета почула, як він потер долонею обличчя.

— Я не сплю. Тобто сплю, але це не називається сном. Чотири місяці, щоночі те саме. Сходи, підвал, і жінка говорить зі мною. Я чую слова. А вдень вони залишаються в мені, мов присмак заліза, і я не знаю, звідки вони взялися. Вони не мої, докторе. Я перевіряв: я не читав таких книжок і не знав таких людей.

— Що за слова?

— Я боюся, що ви вирішите, ніби я божевільний.

— Я ніколи не вирішую цього за один сеанс, — сказав Адлер. — Зазвичай мені потрібно два.

Фелікс засміявся, коротко і вдячно. Грета, притиснувшись плечем до шовку ширми, вивела в блокноті: «Р. сміється; розслабляється». У цю мить їй навіть сподобалося, що він сміється. Це було найнебезпечніше, що могло з нею статися, але тоді вона ще не знала.

— Добре, — сказав він. — Слухайте. Я скажу так, як чую. Жінка вимовляє це тихо, майже без інтонації, як говорять те, що завчили напам'ять. «Якщо запитають, скажи, що я пішла сама. Але ти знаєш, що я нікуди не йшла».

Грета не одразу зрозуміла, що сталося. Спершу вона почула. Потім почула знову, всередині, тим голосом, яким ці слова були сказані десять років тому, на світанку, в кімнаті з погаслою піччю. Потім хруснуло.

Олівець зламався в її пальцях, і уламок відлетів на паркет, прокотившись із сухим стуком, що в тиші кабінету прозвучав як постріл.

Усі троє завмерли. Вона теж. Вона побачила свою руку: графітовий пил на пальцях, білий слід від нігтя на долоні. Власну руку, наче чужу.

— Щось упало, фрейлейн Гольцер? — запитав Адлер.

— Олівець, пане докторе. Вибачте.

— Тут є хтось іще? — здивовано спитав Фелікс.

— Асистентка із записів. Усе, що сказано в цьому кабінеті, залишається в цьому кабінеті. Але якщо вам незручно, ми можемо перейти в іншу кімнату.

Пауза. Грета затамувала подих. Їй відчайдушно хотілося, щоб він погодився, і відчайдушно хотілося, щоб ні.

— Ні, — сказав Фелікс. — Нехай буде. Мені, здається, навіть спокійніше, коли є свідок.

Він не знав, наскільки точно сказав.

Решту сорока хвилин Грета записувала, як автомат. Рука працювала сама, а свідомість билася в зачинені двері. Він говорив про міст через річку Лаутер, який будував його відділ, про матір у Ґраці, яка писала йому щонеділі, про колегу, що подарував йому снодійне, від якого стало тільки гірше. Він розповідав це рівно й чемно, і всі слова, які Грета записувала, були словами людини, що ніколи її не бачила. І все ж фраза не йшла. Кожне слово було на місці. Жодної помилки, жодної перестановки, навіть паузи після «пішла сама» були ті самі.

Коли пацієнт пішов, вона не змогла підвестися.

Доктор Адлер довго стояв біля вікна. На підвіконні стояла чашка, з якої він не пив, і сіре світло лягало на його сиві скроні. Потім він підійшов до ширми й зупинився за крок від неї. Він не зазирнув за неї, він ніколи цього не робив.

— Ви зблідли, фрейлейн Гольцер, — сказав він дуже тихо. — Я чую це по тому, як ви дихаєте.

— Це від духоти.

— Звісно.

Він помовчав. Потім відійшов до столу, розкрив свій зошит і довго щось у ньому писав, чого раніше не траплялося: він ніколи не писав після сеансів, бо для цього в нього була вона.

Грета дивилася на уламок олівця біля своїх ніг і думала лише про одне. Якщо фразу знає сторонній, отже, її хтось йому сказав. А єдина людина на світі, що знала ці слова, давно лежала в землі, і Грета не переповідала їх нікому.