Кімната поруч

Переговорну номер три, маленьку, з круглим столом і вічно зламаним проєктором, Гарріс вибрав сам: «подалі від глядачів». Туди ввійшли вісім осіб: Ешбі, Голловей, Ленґлі, Влчек, Лена, Джейк, Дана і сам детектив. Пол з Олівією Грант залишилися в коридорі, бо не поміщалися, і Олівія, як потім розповідав Пол, увесь цей час стояла біля дверей і записувала на телефон кожне слово, яке вдавалося розчути.

Джейк увімкнув диктофон на столі. Гарріс не заперечував.

— Я не пред’являтиму нікому звинувачень у цій кімнаті, — сказав детектив. — Це неофіційна бесіда. Але все, що буде тут сказано, може бути використано. Містере Ешбі, ви хочете скористатися послугами адвоката?

— Ні. — Ешбі сидів рівно, поклавши долоні на стіл. — Я хочу розповісти все. Поки хтось не вигадав за мене.

— Це ви зробили?

— Так.

Голловей слабко посміхнувся й хотів було щось сказати, але Ленґлі застережливо смикнув його за рукав. Влчек дивився на Ешбі, не кліпаючи. Лена стояла біля стіни, не наважуючись сісти.

— Давайте з початку, — сказав Гарріс.

Ешбі зітхнув.

— Навесні я виявив, що в пенсійному фонді компанії бракує чотирнадцяти мільйонів доларів. — Він говорив рівно, як диктор, що читає новини. — Їх було переведено в сумнівне вкладення. Рішення ухвалювала одна людина. Вона сидить тут.

Голловей випростався.

— Це брехня.

— Це папери, Метью. Ті самі, які ти три місяці думав, що я не знайшов. Я не знайшов. Я просто зберіг. — Ешбі дістав із внутрішньої кишені піджака тонку теку й поклав на стіл. — Платіжні доручення, листи, твої підписи. Усе в копіях. Оригінали в мого нотаріуса.

Ленґлі простягнув руку, але Гарріс легко притиснув теку долонею.

— Дозвольте, — сказав він.

Ешбі продовжував, не підвищуючи голосу:

— Рада директорів не знала. Я не пішов до них, бо знав, чим це скінчиться: перевірка, паніка, закриття заводу. Дев’ятсот людей залишилися б без роботи, а сорок років їхньої праці обернулися б судовою справою. Я шукав спосіб закрити діру тихо. Позичав, перерозподіляв, намагався домовитися. Нічого не вийшло. У липні я зрозумів, що єдиний вихід — велика угода з іноземним партнером. Але Голловей не збирався віддавати у фонд ні цента: він хотів витратити аванс на чергову гру.

— Це наклеп! — вигукнув Голловей.

— Він справді збирався, — тихо сказала Дана. — Я чула. На нараді у вересні.

— Заткнися.

— Містере Голловею, — спокійно сказав Гарріс, — ще одне слово в такому тоні, і я попрошу вас вийти.

Голловей замовк. По скронях у нього бігли краплі поту.

Ешбі продовжив:

— Я вирішив забезпечити, щоб аванс пішов туди, куди треба. Для цього потрібно було, щоб чеська сторона погодилася на умови, які ми з Голловеєм спочатку писали по-іншому. Я придумав спосіб… не найчесніший. — Він замовк, потім підняв очі на Лену. — Міс Врабек. Я мушу просити в вас пробачення. Я вибрав ваш голос, бо він найчистіший. Бо вам вірять. Я думав, що завдам вам мінімальної шкоди. Що наприкінці все поясню і ви зрозумієте.

— Ви думали, що я зрозумію, — повторила Лена. Голос у неї був рівний, як лід. — Скажіть, містере Ешбі, ви знаєте, що сталося з Гретою Лунд?

Він насупився.

— Хто це?

— Перекладачка з данської. Вона працювала на зустрічі з «Нордфлоу», в липні. Ви підмінили чотири відсотки на шість. Вам це здавалося нешкідливим. Через два тижні її звільнили, бо в записі опинилася «її» неточність. Зараз вона перекладає інструкції до пральних машин.

Ешбі зблід. Увесь його спокій, уся гідність, з якою він входив у цю кімнату, кудись зникли, і за ними проступило обличчя старого, дуже втомленого чоловіка.

— Я не знав, — сказав він тихо. — Господи. Я не знав.

— Ви не питали.

— Ні. Не питав. — Він закрив очі долонею. — Я так боявся за дев’ятсот людей, що перестав бачити одну. Пробачте.

— Мені ви можете сказати «пробачте», — відповіла Лена. — Їй скажете самі. Я дам вам номер.

У кімнаті стало тихо. Влчек сидів нерухомо, потім кахикнув і промовив чеською, а Лена, стоячи біля стіни, пошепки перекладала англійською:

— Пане Ешбі. Я не буду читати вам моралі. Я старий чоловік, я надто багато бачив. Але скажу одне. Ви хотіли врятувати дев’ятсот родин. Ви обдурили мене, а я керую заводом, на якому двісті двадцять людей. Якби ви прийшли до мене й сказали: «У нас біда, давайте домовимося», я б вас вислухав.

— Ви б погодилися?

— Не знаю. Але вислухав би.

Ешбі опустив голову.

— Тепер це вже не перевірити.

— Ні, — погодився Влчек. — Не перевірити.

Гарріс, який мовчав увесь цей час, розкрив блокнот.

— Містере Ешбі, — сказав він. — Мене цікавлять подробиці. Перше: скільки підмін ви здійснили?

— Три. Липень, серпень і перша середа жовтня.

— Друге: хто технічно створював синтез?

— Дана Квінн. Але вона не знала мети. Я казав, що це резервний голос для критичних ситуацій. Вона підкорялася мені як керівникові. Уся відповідальність моя.

— Це не скасовує її участі, — зауважив Гарріс. — Але врахуємо.

Дана сиділа, стиснувши руки на колінах, і кивнула.

— Третє. — Гарріс глянув у блокнот. — Обліковий запис QA-REMOTE-2. Хто ним користується?

Ешбі підняв голову. І Лена побачила, як у нього несподівано затверділо обличчя.

— Це окрема історія, — сказав він. — Я сам хотів би її зрозуміти.

— Розповідайте.

— У травні, коли я шукав гроші, до мене звернулася людина. Вона представилася Маркусом Вейлом, консультантом інвестиційної групи. Сказав, що знає про нашу ситуацію, що може допомогти з фінансуванням, і натомість просить доступ до технології. До мембрани. Я відмовив. Тоді він спитав про систему голосового навчання. Я здивувався: звідки він про неї знає? Він відповів: «Ми читаємо все». Я дав йому віддалений доступ до моделі. Тільки до неї. Думав, що він хоче оцінити, чи можна застосувати технологію в його фірмі. Заплатив він… невелику суму, яку я пустив на виплату пенсій.

— Ви продали йому модель голосу Лени Врабек, — повільно промовив Гарріс.

— Я… не продав. Я дав доступ. Але фактично так.

— Скільки разів він нею користувався?

— Не знаю. Дана казала, що є віддалені підключення. Я не стежив. Думав, що це аудит.

Лена відчула, як по спині побіг холод. Це був не страх за себе, а щось глибше: розуміння, що те, що вона вважала кінцем, виявилося лише серединою.

— Де зараз Маркус Вейл? — спитав Гарріс.

— Не знаю. Він зв’язується сам. Телефон щоразу новий.

— Фотографія?

— Ні.

— Опис?

Ешбі завагався.

— Він… дуже звичайний. Середнього зросту. Років сорока. Казав, що вивчив три мови, але чеською говорить особливо добре. Я тоді ще подумав, що дивно: навіщо йому чеська?

Влчек підняв голову.

— Чеська?

— Так. Він питав про вас. Про «Аквамор». Про ваші ліцензії.

Влчек повільно відкинувся на спинку стільця й подивився на Лену. Вона прочитала в його очах те саме, що відчувала сама: «Це не кінець».

Гарріс закрив блокнот.

— Гаразд, — сказав він. — На сьогодні досить. Містере Ешбі, вам доведеться поїхати зі мною. Містере Голловею, ви теж. З міс Квінн ми поговоримо пізніше. — Він повернувся до Лени. — Міс Врабек, містере Сайксе, ви обоє молодці. Я б сказав, що я не маю права так говорити, але я детектив п’ятнадцять років і не бачив нічого подібного.

Лена не відповіла. Вона дивилася, як Ешбі підводиться, як збирає свої папери, як іде до дверей, рівно, спокійно, не оглядаючись. Біля порога він зупинився.

— Міс Врабек.

— Так?

— Чи можу я сказати вам одну річ? Не як злочинець. Як людина, що слухала вас три місяці.

Вона промовчала.

— Ви дуже добре слухаєте. Але коли ви говорите самі, ви ще краще. Не бійтеся цього голосу.

Він вийшов. Гарріс пішов за ним. Голловей, посірілий і зламаний, поплентався слідом, у супроводі Ленґлі, який шепотів щось про «процесуальні порушення».

Коли в кімнаті залишилися Лена, Джейк, Дана й Влчек, Лена опустилася на стілець, нарешті дозволивши собі сісти. Джейк підійшов і сів поруч. Не торкаючись її, але так близько, що вона відчувала тепло його плеча.

— Усе? — тихо спитав він.

— Ні, — сказала Лена. — Але найголовніше закінчилося.

— А Вейл?

— Це завтра.

— Завтра, — повторив він, і в цьому слові не було й тіні «потім».

Дана підвела обличчя. Вона плакала, але всміхалася, і в цій усмішці була та сама суміш полегшення й порожнечі, яка буває в людини, що виринула з дуже глибокої води.

— Я можу йти? — спитала вона.

— Ви можете залишитися, — сказав Влчек чеською, і Лена переклала. — Якщо хочете. Я пригощу вас кавою. І ще скажу, що ви виявилися хорошою людиною, міс Квінн. Це рідкісна професія.

Дана заплющила очі й тихо, майже безгучно засміялася.