Усмішка Голловея

Кабінет Метью Голловея розташовувався на тридцять четвертому поверсі вежі «Кедмон-Плаза» й був влаштований так, щоб кожен, хто входить, почувався трохи нижчим на зріст, ніж є. Стелі підняті, вікна від підлоги до стелі, стіл розміром з невелику яхту. Лена, прийшовши за п’ятнадцять хвилин до дев’ятої, десять хвилин розглядала у вікні річку Меддокс, поки секретарка, на обличчі якої застиг вираз вічного «хвилинку», приносила їй воду без газу й без смаку.

Вночі Лена не спала. Вона сиділа на кухні в старій чеській хустці своєї бабусі й за хвилинами пригадувала вчорашній ранок. Двічі відкривала блокнот. Один раз говорила вголос сама з собою чеською, бо чеською їй думалося повільніше й чесніше.

— Міс Врабек, — Голловей увійшов рівно о дев’ятій, з ідеальною усмішкою. — Вибачте, що змусив чекати. Ранок видався, скажімо так, насиченим.

Він сів не за стіл, а в крісло навпроти неї, закинув ногу на ногу й поправив манжету.

— Почну з хорошого. Ви найкраща перекладачка, яку я бачив. Серйозно. Три місяці я слухав, як ви перетворюєте Томаша Влчека зі сварливого моравського діда на пристойного партнера. Це талант.

— Дякую, — сказала Лена. — Тепер, будь ласка, погане.

— Ви швидка.

— Це професійне.

Голловей усміхнувся ширше, як людина, якій приємно, коли їй не віддають зайвих кроків.

— Погане в тому, що вчора, об 11:42, ви сказали в мікрофон те, чого Влчек не казав. Ви відмовилися від права на повернення авансу. Від імені «Аквамор».

— Я цього не казала.

— Запис говорить інше.

— Запис, — сказала Лена дуже спокійно, — підроблений.

Голловей не став заперечувати. Він глянув на неї з несподіваною цікавістю, як дивляться на шахіста, що зробив хід, якого ти не чекав, але на який уже приготував відповідь.

— Можливо, — сказав він. — Припустімо. Скажу відверто, міс Врабек: мене це влаштовує. Вісімнадцять мільйонів не підлягають поверненню. Мої юристи в захваті. Моя бухгалтерія в захваті. Я не збираюся скаржитися на подарунок.

— Тоді навіщо ви мене покликали?

— Тому що подарунки іноді виявляються бомбами. — Він розвів руками. — Якщо Влчек послухає запис і почує те, що почув я, він прийде до мене, і до мене, і до всіх, хто має стосунок до договору. І от тоді, міс Врабек, мені знадобиться людина, яка пояснить, що це була помилка перекладачки. Не шахрайство. Не мій умисел. Просто помилка. Людський фактор.

Лена нахилила голову.

— Ви пропонуєте мені бути цією людиною.

— Я просто описую, як улаштований світ. — Голловей знову поправив манжету. — Не сприймайте це як погрозу. Це радше страховка.

— Для вас.

— Для всіх нас. Хоча так, переважно для мене.

Лена раптом упіймала себе на дивному відчутті: вона його майже поважала. За відвертість. Більшість людей, які підставляють інших, ховаються за гарними словами, а цей підставляв відкрито, з люб’язною усмішкою та склянкою води.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді ви, можливо, опинитеся в неприємній ситуації. — Він глянув на неї з м’яким жалем. — Запис є. Голос ваш. Алібі немає. Мотив теж знайдеться: наприклад, що вам заплатили. Або що ви працюєте на іншу сторону. Люди вигадують багато, коли на кону вісімнадцять мільйонів.

— Ви думаєте, я продалася.

— Я думаю, що у вас є вибір, міс Врабек. Це завжди краще, ніж його відсутність. У вас є тиждень.

Вона підвела голову.

— Тиждень?

— Друга зустріч сторін. Підписання остаточного договору. Наступної середи, о десятій ранку. Там теж буде ваш голос, і там мені знадобиться ваша відповідь. Або ваш підпис під заявою про випадкову помилку. Або ваша відсутність. Обирайте самі.

Він підвівся. Це означало кінець розмови, і Лена теж підвелася, відчуваючи, як у неї підгинаються коліна, але голова залишається ясною. Вона подумала: «Наступної середи, о десятій ранку». Запам’ятала. Повторила про себе чеською: «Příští středa, deset hodin».

На порозі вона обернулася.

— Містере Голловею. Якщо ви так спокійно приймаєте цю помилку, отже, вона вас не здивувала. Ви знали?

Голловей на секунду завмер. Лише на секунду, але в ній було більше правди, ніж у всіх його фразах за ранок. Він не знав. Це читалося на його обличчі так ясно, як читаються слова на чистій сторінці: він слухав той запис, радів йому й навіть не поставив собі питання, звідки той узявся.

— Я знаю одне, міс Врабек, — повільно сказав він. — Подарунки не бувають безкоштовними. Але я звик платити.

Лена кивнула й вийшла.

У ліфті, дивлячись на своє відображення в дзеркальній стіні, вона подумала: він не винен. Принаймні не в цьому. Ця думка не принесла полегшення, навпаки: якщо Голловей не знав, отже, хтось інший у цій будівлі знав і вдавав, що не знає.

Телефон завібрував, коли двері ліфта відчинилися у вестибюль. На екрані світилося «Мейбл Редкліф».

— Ленко, люба, — сказала Мейбл замість привітання. Голос у неї був такий, яким говорять по телефону з тяжкохворими. — Ти вже чула?

— Що саме?

— Мені подзвонили з «Клінтех». Юристи. Дуже чемно. Просили тимчасово відсторонити тебе від усіх проєктів. До з’ясування.

Лена зупинилася посеред вестибюля. Повз ішли люди в строгих пальтах з однаковими склянками кави, і ніхто з них не глянув у її бік.

— Мейбл, це несправедливо.

— Я знаю, що несправедливо, люба. Але бюро стоїть на репутації, а в нас зараз і без того… — Вона замовкла. — Пробач. Тиждень. Потім поговоримо.

— А потім буде середа.

— Яка середа?

— Неважливо.

Лена вимкнула телефон і стала біля вікна, де вітер із ріки ганяв по плитах площі помаранчеве листя. У грудях у неї все ще сиділо вчорашнє відчуття: не страх, а дивна, майже фізична нудота людини, в якої забрали її єдиний інструмент. Голос у неї відібрали не на час. Його привласнили. Тепер він ходив десь окремо від неї, говорив чужі слова й підписував чужі угоди.

Вона зателефонувала Олівії Грант, єдиному адвокатові, якого знала особисто. Олівія колись винаймала з нею квартиру навпіл і вміла слухати так, що в співрозмовника сама собою вибудовувалася розповідь.

— Приїжджай, — сказала Олівія, не дослухавши навіть до половини. — За двадцять хвилин. І привези всі блокноти.

— Звідки ти знаєш про блокноти?

— Ленко, ти дванадцять років записуєш кожну фразу скорописом. Я бачила, як ти пишеш список покупок чеською. Приїжджай.

В офісі Олівії на шостому поверсі старої цегляної будівлі Лена вперше за добу змогла сісти й видихнути. Вони розклали на столі блокноти, десять штук, списаних дрібною стенографією, і Олівія слухала, перегортаючи сторінки так повільно, ніби читала Біблію.

— Отже, так, — сказала вона наприкінці. — Ситуація така. Запис підроблений, це майже напевно. Але довести цього ти не можеш, бо єдиний доказ у них. Юристи Голловея хочуть мати змогу звалити все на тебе. А той, хто це влаштував, хоче, щоб у середу все повторилося. Так?

— Не знаю, чого він хоче. Але Голловей сказав: середа, десята ранку. Підписання.

— Отже, в нас шість днів.

— Сім.

— Шість із половиною. Ти сьогодні втратила півдня на жалість до себе.

— Олівіє.

— Я жартую. Майже. — Олівія зняла окуляри. — Слухай, Лено. Мені треба, щоб ти пригадала кожне слово за останні три місяці. Кожну зустріч, де був чужий голос. Кожну дивину. Кожну людину поруч із кабіною. Ти здатна на це?

— Я здатна повторити будь-яке слово, яке чула.

— Ось і повторюй.

Вона вийшла від Олівії вже в присмерку, з важкою сумкою блокнотів і порожньою головою. На екрані телефона висіло нове повідомлення. Номер незнайомий, але вона впізнала стиль ще до того, як прочитала підпис.

«Лено, це Джейк. Треба поговорити. Не телефоном. Закусочна біля мосту, 21:00. Приходь сама. І не видаляй нічого з блокнотів».

Вона перечитала повідомлення двічі. Потім ще раз. Щось у ньому було не так, але збагнути, що саме, їй пощастило тільки на мосту, коли вітер ударив в обличчя.

Він не спитав, які то блокноти. Він знав про них.

Але звідки?