Шериф не поспішає

Шериф Рей Донован приїхав о третій нуль сім на білому позашляховику з гербом округу й увійшов до «Ранкової солі» так, ніби збирався не розслідувати злочин, а скуштувати обід. Це був кремезний чоловік п’ятдесяти п’яти років з охайними сивими вусами, стомленим поглядом і звичкою постукувати пальцями по паску, коли він думав. Еван бачив його багато разів: на шкільних ярмарках, на похоронах, на суботньому рибному базарі. Шериф був з тих людей, які знають у місті всіх і про кожного мають думку, але висловлюють її лише після третього кухля.

Евана в ресторані взагалі не мало бути. Але о другій годині йому зателефонувала Меґґі. Просто сказала: «Приходь до третьої. Вона викликала шерифа. Не кажи, що я дзвонила». І поклала слухавку. Еван стояв із телефоном у руці й борошном на пальцях і чесно намагався вирішити, що для нього важливіше: гордість чи те, що він почув у голосі Меґґі.

Він надів чистий фартух і прийшов.

Дейзі помітила його одразу. Вона стояла біля роздачі з блокнотом, і по її обличчю пробігла ціла гама: здивування, роздратування, полегшення, знову роздратування. Потім вона просто кивнула, як киваєш людині, яку не виганятимуть. Еван кивнув у відповідь і став у кутку, біля холодильника, намагаючись займати якомога менше місця.

Шериф вислухав Дейзі без жодної репліки. Вона розповідала рівно, по порядку, як розповідають рецепт: перша записка, плита, друга, обід, камери, замок, дзвінки. Вона показувала картки й клала їх на роздачу одну за одною, і шериф розглядав кожну, не торкаючись, із тією повільністю, яку Еван прийняв би за недовіру, якби не знав, що це просто його манера.

— Друковані, — сказав він нарешті. — Принтер або трафарет. Ручкою писали по лінійці. Акуратна людина.

— Тобто ви мені вірите? — спитала Дейзі.

— Я вірю, що картки є. — Донован почухав вуса. — Давайте подивимося двері.

Останню картку, ту, що про «не ту людину», він тримав довше за решту. Потім повернув на роздачу й сказав тільки: «Теж не загроза, міс Макензі. Скоріше, думка».

Він обійшов приміщення так само неквапливо. Задні двері з новим замком: «Добрий замок, хто ставив?» Еван у кутку пересмикнув плечима. «Гас Лунд», — коротко відповіла Дейзі. Вікна: цілі. Вхідні дубові двері: шериф присів навпочіпки й довго розглядав замкову шпарину.

— Слідів немає, — сказав він, підводячись. — Ні подряпин, ні відмички. Двері відчинено ключем. Або доброю копією.

— Значить, у когось є ключ?

— Значить, можливо. — Він розвернувся. — Камери?

Дейзі розповіла про реєстратор. Донован слухав, піднявши брови, а коли вона закінчила, подивився на сіру коробку в підсобці таким поглядом, яким дивляться на апарат, із якого дістали брудну білизну.

— Містер Пакетт, — сказав він. — Старий Пакетт. Це його конструкція. Він усюди такі ставив. Сам збирав, із запчастин. Казав, що надійніше за магазинні.

— Я розумію, що це моя провина, що я не…

— Та не провина це, — спокійно перебив шериф. — Просто факт. Тепер ось що. — Він склав руки на череві й подивився на неї довгим, майже батьківським поглядом. — Міс Макензі. Я вам скажу чесно, як людина, що двадцять років у цій формі. Складу злочину тут немає. Ніхто вас не чіпав, нічого не взяв, нікому не погрожував. Записки турботливі. Ви мені самі кажете, що там про оселедець і про сон.

— Це не турбота, — сказала Дейзі рівно.

— Я розумію, що вам так здається. Але суду здається інакше. Суду потрібна загроза. А тут… ну, залицяльник. Може, хтось потай закоханий. Таке буває. — Він кинув швидкий погляд на Евана, і Еван відчув, як у нього зайнялися вуха. — Моя порада: замки змінити, камери поставити нові, і якщо щось повториться, дзвоніть. А роздувати не треба. Містечко маленьке. Люди люблять поговорити. Піде чутка, що в «Ранковій солі» хтось уночі блукає, і ви самі розумієте, що буде з туристами.

Дейзі мовчала. Еван побачив, як вона стиснула зуби так, що на вилиці смикнулася жилка. Вона хотіла заперечити, і він знав це, бо бачив цей вираз раніше, коли вона сперечалася з постачальниками.

— Дякую, шерифе, — сказала вона. — Я зрозуміла.

— Дзвоніть, якщо що, — повторив Донован, надів кашкет і вийшов. Двері зачинилися за ним із тим самим скрипом, який Еван тепер чув кожним нервом.

Дейзі подивилася на зачинені двері, потім на Евана.

— Хочеш сказати «я ж казав»? — спитала вона без злості.

— Я нічого не казав.

— Саме так. — Вона зітхнула й раптом здалася дуже втомленою й дуже молодою. — Дякую, що прийшов.

— Меґґі…

— Я знаю, що Меґґі. — Вона всміхнулася, коротко, одним куточком рота. — Іди. У тебе там хліб охолоне.

Він вийшов. Але до пекарні не пішов.

Еван і сам не знав, навіщо звернув на Якірну. Просто ноги понесли. Він дійшов до перехрестя й зупинився, бо на розі, де минулого разу стояв сріблястий «Ауді», тепер було порожньо. А через дорогу, у будівлі, яку до літа займала залізна крамниця, горіла вивіска. Темно-зелена, із золотими літерами, стильна, дорога, не з тих, що роблять у Ферн-Гарборі:

«Вейл & Ко. Бістро».

Він бачив її раніше. Бістро відкрилося приблизно місяць тому, під шум невеличкого скандалу, бо власники не встигли отримати якийсь дозвіл, і в міській газеті виходила замітка. Еван не надавав цьому значення. Новий заклад, конкуренти. У Ферн-Гарборі їх було достатньо.

Він перейшов вулицю й зупинився перед склом. Усередині все виглядало бездоганно: темне дерево, латунні світильники, білі скатертини, жодної зайвої деталі. Ніякого затишку, зате відполірована дорожнеча. Столики поки що пустували, бістро відкривалося о п’ятій. Між ними рухався чоловік у білій сорочці з закоченими рукавами й розставляв стільці.

Високий. Підтягнутий. Сивина на скронях, охайна, ніби її теж хтось розставив по місцях. Рухи плавні, задоволені, господарські.

Еван дивився на нього й відчував, як усередині в нього повільно холоне.

Він знав це обличчя. Два тижні тому цей чоловік заходив до «Гарт і борошно» о пів на дев’яту ранку, купив буханку житнього, заплатив п’ятдесятидоларовою банкнотою, не взяв здачі й, перш ніж піти, затримався біля вітрини й сказав: «У вас чудове місце, містере Гарт. Шкода, якщо воно залишиться просто пекарнею». Він назвався. Еван тоді навіть запам’ятав ім’я, бо воно прозвучало так, як вимовляють імена, що розраховують на те, що їх запам’ятають.

Лоренс Вейл.

Еван тоді подумав: дивак. Потім подумав: багатий дивак. Потім пішов пекти хліб. А тепер стояв на тротуарі й дивився на цього чоловіка крізь скло, і водночас, як два кадри, що накладаються один на одний, у голові в нього йшли два спогади: сріблястий «Ауді» з массачусетськими номерами й рука на кермі, що тримає паперовий стаканчик.

Це не міг бути він. Збіг. Бостон великий. Він не знав, що Дейзі приїхала з Бостона. Хоча ні, знав. Вона казала: «Я звідти поїхала, і крапка», і більше ніколи.

Чоловік у бістро випрямився, потягнувся й раптом повернув голову до вікна. Еван не встиг відступити. Їхні погляди зустрілися крізь скло.

Лоренс Вейл усміхнувся. Тепло, по-приятельськи, трохи піднявши брови, як вітаються зі знайомим. Потім узяв зі стійки паперовий стаканчик, той самий, білий, із зеленою смужкою, підняв його в легкому, майже жартівливому привітанні й відпив.

Еван стояв, не ворухнувшись, і відчував, як у нього на спині виступає холодний піт.

А потім зробив те, чого не очікував від себе. Кивнув у відповідь. Повернувся й пішов, не оглядаючись. Дійшов до рогу, звернув і тільки там зупинився й сказав уголос, тихо, самому собі:

— Дейзі я поки не скажу.

Чому, він і сам не зміг би пояснити. Просто в той момент йому здалося, що якщо він вимовить це ім’я при ній, щось невідворотно зламається. І він ще не знав, що мовчання теж ламає.