Підозрюваний на підхваті

Еван ніколи не вважав себе людиною, здатною стежити за іншими. Стеження вимагає легкості й нахабства, а в нього були важкі руки й звичка вітатися з усіма зустрічними. Але коли в четвер увечері він побачив, як Тео Бріґґс поспіхом виходить із ресторану й звертає не до автобусної зупинки, а в провулок за рибним ринком, Еван зняв фартух, сказав Бенові «зачиниш сам» і пішов слідом.

Це було безглуздо. Він розумів. Ішов за двадцять кроків позаду, ховаючись за сміттєвими баками й стовпами, і почувався героєм поганого детективу. Ферн-Гарбор о восьмій вечора був сонний: човни спали біля причалу, вивіски блимали на півсили, десь пахло смаженою рибою й гасом. Тео крокував швидко, згорбившись, і все озирався. Еван пригинався. Одного разу йому довелося пірнути в під’їзд, де пахло котами, й простояти там три хвилини, дивлячись на облуплені двері й намагаючись вигадати виправдання, якщо хтось вийде.

Ніхто не вийшов. Тео звернув до задніх дверей рибного складу «Бейліс і сини», дістав ключ, відімкнув і зник усередині.

Еван постояв, дивлячись на зачинені двері, і сказав собі: це не те, що ти думаєш. Потім подумав, що саме так завжди й кажуть перед тим, як опинитися правим.

Він підійшов до дверей і постукав. Через хвилину, коли він уже зібрався стукати знову, вони прочинилися, і з щілини з’явилося обличчя Тео, бліде, спітніле й зовсім перелякане.

— Містере Гарт?

— Еван, — машинально поправив Еван. — Просто Еван. Тео, мені треба з тобою поговорити.

— Я… — Тео озирнувся через плече. — Я не можу, в мене зміна. Через п’ять хвилин, мені треба…

— Яка зміна?

Тео замовк. Еван дивився на нього, на величезні темні кола під очима, які він раніше брав за наслідок безсонної нічної вечірки, на сорочку, що пахла рибою, на синяк на зап’ясті. І що довше він дивився, то менше Тео здавався йому підозрюваним і то більше хлопчиськом, якого впіймали на чомусь соромному.

— Заходьте, — сказав Тео нарешті. — Тільки тихо.

Склад виявився величезним і холодним, як церква, в якій зберігають покійників. Ряди ящиків із льодом, брязкіт конвеєра, запах йоду й мокрого дерева. У дальньому кутку, на перевернутому ящику, вони сіли один навпроти одного. Тео дістав із рюкзака термос, налив кави в кришку й простягнув Евану. Еван узяв.

— Я працюю тут уночі, — сказав Тео, не піднімаючи очей. — З одинадцятої вечора до п’ятої ранку. Тричі на тиждень. Розвантажую рибу, сортую, лід міняю. Платять удвічі більше, ніж у ресторані.

— Навіщо?

— Сестра. — Він помовчав. — Молодша. Їй шістнадцять, у неї астма, а мама… ну, в мами немає грошей на її ліки. Я в ресторані за ставкою, це добре, але цього не вистачає. Я не хотів, щоб Дейзі знала. Вона подумає, що я не висипаюся й погано працюватиму. Або що я в неї не вірю, раз шукаю підробіток. Або… — Тео ніяково розвів руками. — Не знаю. Я просто боявся.

— А о третій ночі, — обережно спитав Еван. — Третя-четверта ранку. Де ти буваєш у ці години?

— Тут, — без запинки відповів Тео. — Я на зміні. Тут камери, ключ-картка, мене бачить десять людей. Хочете, покажу графік.

Еван дивився на нього довго. І в цей момент уся його блокнотна теорія, все те, що він накреслив у клітинку на аркуші, почала розповзатися. Тео не міг бути автором записок. Якщо записки приносили між третьою десять і за десять п’ята, то в Тео було чудове алібі на три ночі на тиждень, а в решту, судячи з його вигляду, він падав мертвий від утоми.

— Тео, — сказав Еван, — Дейзі думає, що це ти.

— Що?

— Що ти щось ховаєш. Вона помітила, що ти червонієш, коли вона питає. Ти ховаєш телефон.

— Я ховаю телефон, бо це сестра, вона пише мені в робочий час! — Тео схопився з ящика, ледь не перекинувши термос. — А червонію, бо я червонію, у мене шкіра така! Містере Гарт, я не… я ніколи б… Дейзі вона… — Він замовк, судомно зітхнув. — Вона єдина, хто взяв мене без рекомендацій. Єдина. Я б ніколи.

— Я знаю, — тихо сказав Еван. — Я тобі вірю.

І це була правда. Це було те рідкісне, спокійне знання, яке приходить, коли бачиш людину наскрізь. Він пообіцяв Тео мовчати про нічну зміну й сказав, що поговорить із Дейзі інакше, без подробиць. Тео намагався потиснути йому руку обома руками одразу.

Він знайшов Дейзі в ресторані, вже після закриття. Вона витирала роздачу, і за її спиною він одразу зрозумів, що розмова буде важкою. Він сказав, що Тео не міг нічого підкладати. Що в нього є причини, про які він не має права говорити. Що він ручиться за нього.

Дейзі повільно обернулася. Ганчірка в її руці була скручена в джгут.

— Ти стежив за ним?

— Ні. Тобто так. Не зовсім. — Еван запнувся. — Дейзі, я хотів допомогти.

— Ти хотів допомогти. — Вона поклала ганчірку. — Ти ходиш за моєю людиною по місту. Ти вирішуєш, кому мені вірити. Ти ставиш замки, які «за гарантією», і розмовляєш із Гасом Лундом у мене за спиною. Ти думаєш, я не знаю про Гаса? Він учора прислав рахунок за вхідні двері на твоє ім’я й переплутав адресу. Мені принесли.

Еван відчув, як обличчя в нього гарячішає.

— Дейзі…

— Що? Ти хотів як краще? Ти завжди хочеш як краще. — Голос у неї зірвався, і вона, здається, сама злякалася цього. — А я не хочу, щоб мені було «краще». Я хочу знати, що відбувається. І щоб зі мною розмовляли, а не вирішували за мене.

— Ти не розповідаєш мені, що відбувається.

— Тому що… — Вона замовкла. І замовкла так, що в тиші стало чути, як гуде холодильник. — Тому що я сама не знаю.

Еван хотів ступити до неї. Хотів сказати щось м’яке. Але все, що він умів, це пекти хліб і рахувати навантаження, а слів, які підійшли б сюди, у нього не було в жодній із професій.

— Я піду, — сказав він.

— Іди.

Він вийшов. На вулиці йшов дрібний дощ, той самий, що у Ферн-Гарборі називають «лінивим»: він не ллє, а ніби просто лежить на всьому тонким шаром. Еван ішов додому пішки, хоча міг під’їхати, і всю дорогу намагався придумати, що він зробив не так. Виходило, що все. І що водночас він не міг зробити інакше.

Квартира над пекарнею зустріла його запахом дріжджів і тишею. Він зняв куртку, повісив її на гачок, поставив чайник і лише тоді помітив білу пляму на підлозі біля дверей.

Картка лежала лицем угору. Хтось підсунув її під двері, поки його не було.

Еван нахилився. Підняв. Друковані літери, сині чорнила, рівні, як по лінійці.

«Вона тобі не довіряє. Правильно робить».

Він перечитав двічі. Потім сів прямо на підлогу, сперся спиною на двері й відчув, як у нього холонуть пальці. Він не знав про записки. Він бачив лише, що Дейзі щось ховає. Але тепер, тримаючи в руках власну картку, він зрозумів: записки існують. Вони були й раніше. Вони були в неї. І людина, яка їх писала, знала, де живе Еван. Знала, що він щойно повернувся. Знала, що вона йому сказала.

Це було найгірше: не те, що хтось лізе в життя Дейзі. А те, що цей хтось давно вже у його власному.

Еван подивився на двері. Замок був цілий, ключ стирчав зсередини. Він підвівся, перевірив вікна, обійшов усі три кімнати й, повернувшись, сів на кухні перед чайником, що холов. І раптом зрозумів, що вперше за сім років йому незатишно в домі, де він виріс.