Дзвінки, на які вона не відповідає

Новий замок на задніх дверях виявився добрим замком. Дейзі переконалася в цьому на сьомий ранок, коли ввійшла до ресторану саме цими дверима, двічі повернула ключ і відчула те особливе задоволення, яке переживає людина, що нарешті заплатила за власну безпеку. Точніше, не заплатила: за неї заплатили за якоюсь міфічною гарантією. Але суть від цього не змінювалася.

Вона ввімкнула світло на кухні, поставила каву, розгорнула блокнот і підійшла до роздачі.

Записка лежала під середньою сільничкою.

Дейзі не скрикнула. За тиждень вона навчилася не кричати, як учаться не здригатися від телефонного дзвінка в домі, де хтось хворіє. Вона просто зупинилася, вдихнула й видихнула, потім узяла картку й прочитала.

«Тобі тричі дзвонили вчора ввечері. Ти не взяла слухавку. Правильно. Він передзвонить».

Вона перечитала. Потім іще раз, повільно, ворушачи губами, як першокласниця.

«Він передзвонить».

Дейзі дістала телефон із кишені. Журнал викликів показував рівно те, чого їй хотілося не бачити: три пропущені вчора, 21:14, 21:16, 21:19. Невідомий номер, код 617.

Шістсот сімнадцять. Бостон.

Вона нікому не розповідала про ці дзвінки. Не розповідала Меґґі, не розповідала Евану, не розповідала навіть самій собі. Учора ввечері вона бачила, як екран спалахує на столі поруч із мискою з тістом, дивилася на цифри й просто перевертала телефон екраном донизу, бо є речі, які краще не знати з третьої спроби. Вона тоді вирішила: помилилися номером. Потім вирішила: спам. Потім вирішила, що в неї немає сил вирішувати далі.

А тепер на картці було написано: «Правильно».

Їй захотілося сісти, але табурет стояв надто далеко. Дейзі сперлася на стіл обома руками й деякий час просто дивилася на сільнички. Вони дивилися на неї у відповідь зі звичайною гранчастою байдужістю.

Справа була не в дзвінках. Справа була в тому, що людина, яка писала записки, бачила її телефон. Або бачила її саму. Або знала, хто дзвонив, і знала, що вона не взяла слухавку, і знала, що вона думає.

У Бостоні в неї лишилася одна людина, чий номер починався з 617 і могла дзвонити о 21:14, потім о 21:16, потім о 21:19, наче відбиваючи такт. Людина, про яку вона не думала, так вона казала собі, вже чотири роки. Людина, чиє ім’я вона не вимовляла вголос із того травневого дня, коли поїхала з однією валізою.

Вона не вимовила його й зараз. Тільки подумала, коротко, одним ударом, як б’ють по струні: «Ні».

Задні двері були замкнені. Новий замок клацав, як добре вихований учень. Але записка лежала на роздачі, а отже, хтось увійшов. Не через задні. Дейзі пішла до вхідних дверей і зупинилася перед ними, як перед чужою людиною. Дубові, важкі, зі старим латунним отвором. Гас Лунд, що приходив минулого тижня ставити задні, сказав їй, знизуючи плечима: «Ця штучна, замовляти треба, тижні зо два». Вона тоді погодилася, бо не мала сили сперечатися з людиною, у якої руки схожі на коріння. Тепер вона подумала: два тижні. Я погодилася чекати два тижні.

Втім, поки що їй лишалося інше.

— Тео, — сказала вона собі вголос, і слово пролунало в порожній кухні, як крок по гулких сходах.

До пів на дев’яту Дейзі переконала себе, що це він. Не тому, що в неї були докази. Тому, що в неї була потреба. Підозрювати когось абстрактного неможливо, як неможливо боятися темряви взагалі. Потрібна конкретна тінь у кутку.

Тео прийшов без п’яти дев’ята, як завжди, у навушниках, із рюкзаком на одному плечі. Вона бачила, як він повісив куртку, як привітався з Меґґі, як дістав телефон і, примружившись, швидко щось набрав. Потім помітив її погляд, поспіхом сховав телефон у кишеню й почервонів.

Він почервонів. Знову.

Дейзі пройшла повз нього до плити й узяла сковорідку, хоча сковорідка була їй не потрібна. Тео взявся за картоплю. Він чистив її надто старанно, з якоюсь неприродною запопадливістю, і жодного разу не глянув у її бік. Меґґі, стоячи біля роздачі, зауважила, що в залі сьогодні виглядає майже бадьоро, і додала так, щоб чула тільки Дейзі: «Ти на нього дивишся, як яструб на мишу».

— Я просто думаю, — сказала Дейзі.

— Ти думаєш із ножем у руках.

Дейзі глянула вниз. У правій руці в неї справді був ніж, великий кухарський, і вона стискала його так, ніби він збирався втекти. Вона поклала ніж на дошку.

— Меґґі, — сказала вона тихо. — А якщо це людина з мого минулого?

Слова вихопилися самі. Меґґі, їй на честь, не стала робити здивоване обличчя. Просто повернула голову, подивилася на Дейзі серйозно, без жалю, й відповіла:

— Тоді це не Тео.

— А якщо Тео?

— Тео двадцять чотири. А в людини, яка пише «поїж», п’ятнадцять років досвіду в тому, як людей приручають. — Меґґі зітхнула. — Я не знаю твого минулого, дитинко. Ти мені його не показувала. Але я знаю, якими бувають ті, хто вирішує за тебе, коли ти голодна.

Дейзі відвернулася. Їй не хотілося, щоб на неї дивилися. Вона взяла сковорідку й поставила на вогонь, і за рухами її було видно людину, що не готує, а ховається.

Решта дня минула в дивному, глухому режимі. Вона різала, смажила, подавала. Приймала замовлення, усміхалася гостям, відповідала на питання про рецепт чаудера, і тіло саме працювало, як добре змащений механізм, а голова була в іншому місці. Телефон вона залишила в коморі, в шухляді з паперовими серветками, як залишають на зберігання щось небезпечне.

О четвертій годині вона визирнула з кухні в залу й побачила, як Тео в кутку біля вікна розмовляє по телефону, затуляючи рота долонею. Він говорив швидко, озираючись, і обличчя в нього було таке, яким бувають обличчя людей, які знають, що їх можуть упіймати.

Дейзі відступила назад, за одвірок, і затамувала подих.

Це Тео. Це точно Тео.

Але якщо це Тео, думала вона, то чому тоді їй зовсім не хочеться, щоб це був він?

Вона повернулася до плити й почала помішувати бульйон. Минуле завжди виглядає безглуздо в теперішньому: як чуже пальто, яке ти колись любила. Три дзвінки, 617, «він передзвонить». Вона розмішала бульйон, і він закружляв важкою золотавою вирвою.

Увечері вона зачиняла ресторан сама, знову перевірила плиту, тричі. Потім дістала з кишені картку, ту саму, з «правильно», й поклала її на стіл поруч із двома попередніми. Три картки в ряд, однакові, як три запрошення на те саме свято. Дейзі дивилася на них довго.

І вперше за весь цей час їй спало на думку, що автор записок не намагається її налякати. Він намагається її приручити. І що найстрашніше, у нього, можливо, виходить.