Стипендія Ешвуда

Із річного звіту фонду Ешвуда за 1893 рік. «Протягом минулого року фонд підтримав сорок одного студента Едінбурзького університету, відібраного за заслугами й потребою. Піклувальники із задоволенням відзначають, що витрати на стипендії, утримання контори та благодійні внески не перевищили встановлених кошторисів. Містер Дж. Ешвуд, голова, висловлює вдячність усім, чия старанність дає змогу фонду служити місту».

У п’ятницю, за десять хвилин до четвертої, я стояла перед дверима професорського кабінету й намагалася не думати про те, що в мене тремтять коліна. Годинник лежав у кишені, і холод від нього пробирався крізь тканину просто до шкіри. Аласдер стояв за моїм плечем. Напередодні він довго сперечався зі мною, що має залишитися в домі. «Я не хочу, щоб ви бачили, як мені страшно», — сказав він. Я відповіла, що бачила це щодня з початку жовтня, і додала, що без його підказок не переживу й п’яти хвилин розмови з людиною, яка цитує Юстиніана з помилками. Після цього він мовчки пішов за мною.

Кабінет Ешвуда був таким, яким і має бути кабінет людини, улюбленої студентами: просторим, теплим, із книжковими шафами до стелі, глибоким кріслом і справжнім каміном, у якому, щоправда, стояв електричний обігрівач. На стінах висіли гравюри Едінбурга, на столі стояла фотографія в срібній рамці: жінка з двома хлопчиками на пляжі. Професор підвівся назустріч, потис мені руку обома долонями й посадив у крісло навпроти.

— Чаю? Кави? Ні? Чудово, тоді одразу до справи, — сказав він. — Я знаю, що ви багато працюєте, Фіоно, і хочу, щоб ви зрозуміли: я це ціную. У вашому потоці мало людей, які мають справжнє чуття. Я кажу не з ґречності.

Він усміхнувся. Усмішка була досконала, як відполірований камінь. Аласдер біля стіни не ворушився, але я відчувала, як із кожною секундою в кімнаті стає холодніше.

— Фонд, як ви знаєте, завжди підтримував талановитих студентів, — вів далі Ешвуд. — На жаль, цього року в нас звільнилася посада асистента при історичній програмі. Три дні на тиждень, дванадцять фунтів на годину, плюс іменна стипендія на останній рік навчання. Три тисячі. Я подумав про вас.

Я ковтнула. Три тисячі фунтів. Квартира бабусі, за яку треба було заплатити агентові, коробки, перевезення, нотаріус. Три тисячі — це було порятунок.

— Але, — сказав він м’яко, — я мушу попросити вас про одне. Ваше есе буде прочитане на «Вечорі засновників». Це велика честь. Воно має бути… цілісним. Позитивним. Ми вшановуємо людей, які зробили це місто кращим, і мені б не хотілося, щоб такого вечора хтось почув тон сумніву. Ви ж розумієте, як легко з будь-якої історії висмикнути ниточку й розпустити весь светр.

— Я не збираюся розпускати светри, — сказала я.

— Звісно, — кивнув Ешвуд. — Ви розумні. Але я чув, що ви останнім часом засиджуєтеся в Особливих колекціях. Тобіас, добрісінька душа, скаржився, що ви запитуєте багато матеріалів про приватні папери, які не стосуються теми. Це добре, що ви допитливі. Але допитливість — як вогонь. Її треба тримати в каміні.

У кутку кабінету скляна стулка книжкової шафи вкрилася найтоншою сіткою тріщин. Я побачила це краєм ока. Ешвуд, здається, теж, бо він на секунду замовк, повернув голову, подивився на шафу й трохи насупився.

— Старі рами, — сказав він. — Я постійно кажу адміністрації, що їх треба міняти.

— Професоре, — сказала я. Горло в мене пересохло, але голос поки слухався. — Я дуже вдячна за пропозицію. Я подумаю.

— Звичайно, — відповів він. — Є ще одне питання, не таке приємне. Мені повідомили, що у вашій кімнаті на Вест-Боу бувають… незручності. Ми як власник будівлі отримуємо скарги від колишніх квартирантів. Протяги, шуми, дивне відчуття. Ви ж не забобонні, сподіваюся?

— Зовсім ні.

— Тоді я не ховатиму: фонд міг би запропонувати вам інше житло. Гарна світла квартира в Мерчистоні, поруч з університетом, на тих самих умовах. Ми цінуємо наших стипендіатів і не хочемо, щоб вони жили в обстановці, яка заважає роботі.

Слово «власник» пролунало, як удар дзвону. Я не знала, що фонд володіє будинком. Я не знала, що він володіє книгарнею Мойри. І, судячи з того, як Аласдер стрімко зблід, він теж цього не знав.

— Мені подобається моя кімната, — сказала я якомога спокійніше. — Вона надихає.

Очі професора на мить стали іншими: холодними, уважними, непроникними. Потім він знову усміхнувся, і це була та сама усмішка, але тепер я розрізняла під нею другий шар.

— Звичайно. Як побажаєте. Моя пропозиція залишається чинною до Вечора засновників. Подумайте, Фіоно. Не поспішайте. Але й не зволікайте.

Ми вийшли в коридор, і лише за другим поворотом Аласдер, який увесь цей час стискав мій рукав крижаними пальцями, сказав здавленим голосом:

— Фонд — власник. Будинок, книгарня, усе. Вони можуть виставити вас хоч завтра. І Мойру.

— І тебе, — видихнула я. — Якщо піду, я не зможу взяти тебе з собою далі кількох кроків. Ти залишишся в цьому домі з чужими людьми.

Він не відповів. Я почула, як він глибоко, уривчасто вдихнув, хоча дихати йому було нічим.

За годину я сиділа в редакції студентської газети, у тісній кімнаті із заваленими паперами столами й чайником, що кипів голосніше, ніж працював принтер. Кірсті, закинувши ноги на стілець, слухала мене з блокнотом на коліні й не перебивала. Я розповіла їй не все: ні про привида, ні про підвал, ні про бляшану коробку. Лише про невідповідності у відомостях і про пропозицію професора.

— Тобто він запропонував тобі три тисячі за те, щоб ти написала «позитивно», — підсумувала Кірсті. — І відселити тебе в Мерчистон, бо в домі «незручності».

— Саме так.

— Звучить як людина, якій є що приховувати. — Вона клацнула ручкою. — Зачекай. Я дещо перевірю.

Вона відкрила ноутбук, і кілька хвилин кімнатою чутно було лише швидке клацання клавіш. Потім Кірсті розвернула екран до мене.

— Дивись. Фонд Ешвуда володіє чотирнадцятьма об’єктами в Старому місті. Серед них будинок на Вест-Боу, дев’ять, із книгарнею на першому поверсі. Керує ними компанія «Ешвуд Естейт Менеджмент». Ти ж отримувала від них якусь візитівку?

Я згадала розмазану печатку на картці. «Служба технічного огляду». Кивнула.

— І ще, — сказала Кірсті. — «Вечір засновників». Проводиться щороку, з тисяча вісімсот дев’яносто четвертого, рівно сімнадцятого грудня. Заснував його Лайонел Ешвуд, син засновника фонду. Офіційна версія: «в пам’ять про тих, хто заклав фундамент університетської благодійності». Кумедно, що перший Вечір відбувся рівно через рік після… чогось. Я поки не знайшла, чого саме. Але дата не випадкова. Такі дати ніколи не бувають випадкові.

Я дивилася на екран і відчувала, як усередині щось повільно осідає, як камінь на дно колодязя. Сімнадцяте грудня. Газета вийшла дев’ятнадцятого, і в замітці говорилося «учора на світанку». Тобто тіло знайшли вранці вісімнадцятого. А помер він уночі. Уночі сімнадцятого.

Кірсті уважно дивилася на мене. Вона вміла читати обличчя, і я не знала, як давно вона прочитала моє.

— Ти щось розкопала, так? — спитала вона тихо. — Гаразд. Не кажи. Але якщо знадобиться допомога, у мене є газета, наклад у три тисячі й дуже погана звичка не кидати розпочате.

Я повернулася на горище пізно ввечері, змерзла й виснажена. Аласдер сидів на підвіконні, повернувшись до вікна, і не обернувся, коли я увійшла. Я присіла на ліжко, не знаючи, з чого почати, і сказала просто:

— Вечір засновників проводиться сімнадцятого грудня. У ніч твоєї смерті. Лайонел вигадав його в дев’яносто четвертому.

Він мовчав. Потім дуже тихо спитав:

— Це не може бути збігом?

— Ні, — сказала я. — Не може.

Тоді він обернувся. Обличчя його було спокійне, лячно спокійне, як у людини, яка довго чекала страшної звістки і тепер нарешті отримала її.

— Я пам’ятаю це число, Фіоно, — сказав він. — Тепер пам’ятаю. Я пам’ятаю, що рахував дні. Мені треба було встигнути до сімнадцятого.