Гелловін на Грассмаркеті

З щоденника місіс Е. Каллен, 30 жовтня 1893 року. «Хлопчик пішов без шарфа. Я поклала йому в кишеню яблуко, він удав, що не помітив. Останніми тижнями ходить похмурий, мало спить, пише щось до світанку. Спитала, чи не хворий. Каже, що ні, що просто рахує. А що рахує, не каже».

В останню суботу жовтня Грассмаркет перетворився на театр. З самого вечора на мостових юрмилися відьми, скелети, вампіри, середньовічні лікарі з дзьобатими масками, люди в костюмах динозаврів і один дуже серйозний чоловік, вдягнений як газонокосарка. З усіх пабів гриміла музика, на площі горіли помаранчеві ліхтарики, і повітря пахло димом, смаженими каштанами й пролитим пивом.

— Сьогодні єдина ніч у році, — сказала я, коли ми вийшли з книгарні, — коли привид у сюртуку нікого не здивує.

— Звучить як свято на мою честь, — відповів Аласдер. Він ступав поруч, із годинником у моїй кишені, і в очах його танцювали помаранчеві відблиски. — Тільки поясніть, навіщо ви всі наряджаєтеся мертвими? За моїх часів мертвих боялися.

— Тепер їх люблять. Це модно.

— Яка розумна зміна, — сказав він. — Давно пора.

Ми пробиралися крізь натовп, і я ніяк не могла зупинити усмішку. Поруч зі мною йшов мертвий студент із серйозним обличчям і розглядав костюми з такою цікавістю, наче вони були експонатами в музеї. Він зупинявся перед кожним привидом із білого простирадла, співчутливо хитав головою й казав, що справжній привид не ляскав би так. Один хлопець у костюмі Дракули, проходячи повз, раптом здригнувся й потер плечі. Аласдер чемно перепросив. Я прикусила губу, щоб не розсміятися.

— Знаєте, що ще цікаво, — сказала я, коли ми звернули до підніжжя Вест-Боу. — Ця вулиця раніше славилася зовсім не вами. Тут у сімнадцятому столітті жив майор Вір, добропорядний, набожний, усіма шанований старий, який одного разу привселюдно визнався в чаклунстві та інших гріхах, і його спалили разом із ціпком. Кажуть, ціпок потім іще довго бігав вулицею сам по собі.

— Бігав? — перепитав Аласдер. — Мої сусіди казали, що вночі тут чути стукіт палиці й гуркіт чорної карети. Я вважав це народними побрехеньками. — Він помовчав. — Виходить, ми з вами не єдині незвичайні мешканці. У мене сильна конкуренція.

— Тобі варто проконсультуватися з майором, — сказала я. — Можливо, в нього є досвід.

— Я волів би живого юриста, — сказав він серйозно. — Чаклуни забагато обіцяють.

Мені довелося зупинитися, бо я не могла йти й сміятися водночас. Якась жінка в костюмі відьми глянула на мене зі співчуттям. Таки добре, що сьогодні ніхто не дивується людям, які регочуть на самоті.

Ми дійшли до бару на краю площі, де грали скрипалі. Я замовила собі імбирний ель, а Аласдер став поруч, притулившись до стіни, і слухав музику. Танцювальна мелодія набирала ходу, пари закружляли, і хтось у натовпі засвистів. Аласдер злегка похитував головою в такт.

— Ви вмієте танцювати? — спитав він.

— Ні, — призналася я. — А ви?

— Лайонел учив мене, але безуспішно. — Він посміхнувся. — Хоча сьогодні, здається, це не питання підготовки. Тут усе одно ніхто не дивиться під ноги.

Він простягнув мені руку, не торкаючись, на відстані кількох сантиметрів. Я поклала свою долоню над його, і між нашими пальцями простяглася тонка лінія холоду, як струна. Ми стояли так секунду, і мені здалося, що музика стала глухішою. Потім пара поруч штовхнула мене ліктем, я хитнулася, і ми обоє незграбно відступили.

— Даруйте, — сказав він. — Я… захопився.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Це ж Гелловін.

За годину я потягла його вгору Вест-Боу, бо забагато людей і замало повітря. Ми піднімалися крутими сходами, які в цьому місці перетворюються на щось середнє між вулицею та східчастою стежкою, і на півдорозі Аласдер раптом зупинився. Я відчула це спершу по годиннику в кишені: він став крижаним, ніби його вмочили в ополонку.

— Дзвін, — сказав він.

Я прислухалася. Нічого, крім музики й сміху, не було чутно. Але Аласдер стояв, учепившись пальцями в повітря, і обличчя його побіліло.

— Я біг, — вимовив він швидко, як людина, що переказує сон, поки той не розтанув. — Униз цими східцями. Ішов дощ, бруківка слизька. Позаду хтось кричав. Я чув, як б’є дзвін у соборі, раз, удруге, багато разів. Світло, ліхтар, він гойдався… Хтось кликав мене на ім’я. Жіночий голос. Або… — Він урвав. — Або я вигадав.

— Продовжуй, — сказала я, і голос мій несподівано здригнувся. — Що було далі?

— Більше нічого. — Він схопився за голову. — Більше нічого. Тільки це.

Він сповз уздовж стіни на східець і опустив голову. Пальці його судомно стискалися, і на камені навколо розповзалися морозні візерунки. Я присіла поруч, не наважуючись доторкнутися. Повз із реготом пробігла компанія в костюмах зомбі, і один із них озирнувся на мене.

— Фіоно? — пролунав згори знайомий голос. — Це ти там сидиш на східцях і розмовляєш сама з собою?

Я підвела голову. Над нами, з фотоапаратом на шиї та паперовим стаканчиком глінтвейну, стояла Кірсті, в костюмі, який можна було описати як «журналіст-вампір»: чорний плащ, значок із написом «Преса» й ікла, які вона вийняла з рота, щоб говорити.

— Я вчу текст лекції, — швидко сказала я. — Вголос, щоб краще запам’ятати.

— Ти вчиш лекцію на сходах напередодні Дня всіх святих, — замислено повторила Кірсті. — Гаразд. Припустімо, я повірила. — Вона подивилася на сходи, потім на мене. — Знаєш, ти стала якась інша за останні тижні. Живіша, чи що. І трохи божевільніша. Це радше комплімент, ніж діагноз.

Вона не пішла, поки я не пообіцяла зазирнути цього тижня до редакції. Аласдер сидів поруч, мовчав і дивився в одну точку. Лише коли її чорний плащ зник за поворотом, він сказав ледь чутно:

— Мені треба в будинок. Я більше не можу.

Ми повернулися крізь зелені двері, і він ледве тримався. Я провела його до підвіконня, і там він завмер, неначе притулившись до невидимої стіни. «Мені треба… побути… стіною», — прошепотів він і зник, як гасне свічка від протягу.

Я залишилася сама й лише тоді помітила, що в кімнаті щось не так. Скриня з паперами стояла не там, де я її залишила. Дверцята шафи були прочинені, шухляда столу висунута на ширину долоні, а зошит із моїми записами лежав розгорнутим на сторінці, якої я не відкривала. Я обійшла кімнату, перерахувала картки, перевірила замок. Нічого не зникло. Але хтось акуратно, дбайливо, як уміє лише професіонал, переглянув кожну річ. І повернув на місце трохи інакше, ніж вона лежала.

Це був не Аласдер. Холоду в кімнаті не було зовсім. А на столі лежала невелика візитівка, якої зранку не було: «Служба технічного огляду приміщень. Планова перевірка». Печатка на ній була розмазана так, що розібрати назву організації не вдавалося. Я довго дивилася на цей шматочок картону, а потім замкнула вікно, підставила стілець під дверну ручку й уперше за останні тижні лягла спати, почуваючись не в безпеці, а під наглядом.