Підвіконня зайняте

Реєстр студентів юридичного факультету, сесія 1892–1893. Кінлох, Аласдер Дональд, двадцять один рік, Анструтер, графство Файф. Стипендіат фонду Ешвуда. Проживає: Вест-Боу, горищна кімната над книгарнею.

Дешева кімната в центрі Едінбурга завжди коштує дорожче, ніж написано в оголошенні. Я знала це правило, як знає його кожен студент, але все одно підписала договір, щойно побачила ціну, і лише потім збагнула, що платити доведеться не фунтами.

Кімната містилася на самісінькому верху старого будинку на Вест-Боу — звивистої вуличці, що сповзає від Королівської милі до Грассмаркету так, ніби сама не певна, чи хоче спускатися. Унизу була книгарня із зеленими дверима та вивіскою «Фіндлі й донька», хоч доньки там ніхто ніколи не бачив. Над книгарнею — дві забиті дошками квартири, сходи зі східцями, витертими до блиску тисячею підошов, і моє горище: скошена стеля, вузьке ліжко, стіл біля вікна й підвіконня таке широке, що на ньому можна було жити. Вікно виходило на дахи Грассмаркету й на шматочок замку, якщо стати навшпиньки й нахилити голову ліворуч.

Господиня книгарні Мойра Фіндлі, шістдесяти восьми років, здала мені цю кімнату за суму, від якої в будь-якого едінбурзького орендодавця стався б серцевий напад, і супроводила договір єдиною умовою. «Меблів не пересувайте й вікна не ображайте», — сказала вона, дивлячись поверх окулярів. Я вирішила, що це такий шотландський гумор. Вікно, як з’ясувалося, не жартувало.

Будинок узагалі жив власним життям. Уночі він зітхав, як велика втомлена звірина: скрипіли балки, тихо постукували труби, а десь у стіні то чи миша, то чи хтось дуже маленький неквапливо пересував меблі. Перші дві ночі я здригалася від кожного шереху, на третю перестала, бо до шуму призвичаюєшся швидше, ніж до тиші. Тиші в цьому будинку не було зовсім. Була чемна, уважна, майже турботлива пауза, у якій хтось явно чекав своєї черги заговорити.

Мені було двадцять два роки, я вчилася на історичному й підробляла в тій самій книгарні: розставляла книжки, ловила туристів, що шукали «ту саму чарівну вуличку з фільму», і всім відповідала, що ота вулиця, власне, в іншому кварталі. А ще в мене горіло есе. Професор Ешвуд, декан нашого факультету й за сумісництвом мій науковий керівник, звелів написати «про благодійність вікторіанського Едінбурга та Стипендію Ешвуда», і я погодилася, бо слово «стипендія» у формулюванні звучало як обіцянка. П’ятнадцятого грудня робота мала лежати в нього на столі. У мене були зошит, сорок карток із цитатами, три стоси ксерокопій і відчуття, що я пишу не есе, а надгробок для чужої нудьги.

Тему мені вручили в кабінеті професора, під портретом якогось бородатого предка в позолоченій рамі, за чаєм із чашок із тим самим родинним гербом. «У вас, Фіоно, рідкісне для вашого віку чуття джерела, — сказав професор Ешвуд. — Я хочу, щоб ви написали про те, як наше місто робило добро. Без зайвого скептицизму. Скептицизм — розкіш тих, хто не вміє будувати». Я кивала, по-дурному щаслива від того, що зі мною розмовляють на ім’я. Виходячи з кабінету, я спіймала себе на тому, що так і не зрозуміла, чи була це порада, чи застереження. Вирішила вважати, що порада.

Першу дивовижу я помітила третьої ночі. Прокинулася о третій, засвітила лампу — і побачила, що картки на столі лежать за роками. Учора ввечері я залишила їх віялом, наче карти після невдалої партії. Я сказала собі, що це лунатизм. Лунатизм — річ поважна, ним страждали навіть цілком шановні люди.

Четвертої ночі картки були розкладені за темами й перев’язані ниткою, якої в мене не було. П’ятої ксерокопії виявилися зшитими за порядком, причому степлер, яким це зробили, я бачила вперше в житті. Бабуся Морег сказала б, що в таких випадках треба вітатися з будинком, щоб він не ображався. Я вітала будинок, але він і далі поводився як відмінник на чужій контрольній.

Вранці шостого дня в моєму есе, у виносці до п’ятого розділу, де я написала «університетський статут 1868 року», з’явилася поправка. Олівцем, охайним почерком людини, яку в дитинстві вчили чистописання лінійкою по пальцях: «1858-й. І не “статут”, а “Акт про університети”. А. К.» Я торкнулася олівцевого запису, і пальці обпекло холодом, наче його щойно дістали з морозилки.

Я не вірю в привидів. Я вірю в джерела, у дедлайни й у те, що в домі, де хтось регулярно виправляє мої посилання, водиться або дуже педантичний злодій, або дуже поганий сон. Щоб виключити друге, я купила кілограм борошна.

Сипати борошно на підлогу — прийом із дитячих книжок, яким соромно користуватися дорослій жінці з вищою освітою в процесі здобуття. Але іншого в мене не було. Я посипала тонким шаром підлогу між ліжком і столом, поставила телефон на стос словників, увімкнула запис і вмостилася на підвіконні з ковдрою та ліхтариком. Найкраще місце для спостереження, звідки видно всю кімнату й звідки, за потреби, дуже швидко можна вистрибнути. Щоправда, з другого поверху не так уже й швидко. Але я вирішила не думати про такі дрібниці.

Пізно ввечері вікно вкрилося памороззю зсередини. Я глянула на екран телефона: 23:40. Пара від дихання повисла перед обличчям, ліхтарик моргнув і згас. А потім картки, що лежали на столі, піднялися в повітря. Не ривком, як у фільмах, а плавно й дбайливо, як підіймають сплячу дитину. Вони повисли на секунду, злегка погойдуючись, розійшлися по кімнаті й опустилися на стіл рівними рядами, одна за одною. Олівець, що лежав поруч із зошитом, став на вістря, здригнувся й заходився писати.

Я сиділа, не дихаючи, і думала, що треба закричати, але крик чомусь здавався нечемним. Олівець дописав рядок і відкотився вбік. І тієї ж миті хтось неголосно кашлянув просто біля мого ліктя.

— Даруйте, міс, — промовив голос, — але ви сидите на моєму підвіконні.

Я обернулася. Поруч зі мною, на самому краєчку підвіконня, куди я його, певно, відсунула, стояв молодий чоловік. Темноволосий, років двадцяти з чимось, у довгому сюртуку старомодного крою, з мокрим волоссям, що прилипло до чола, і шарфом, з якого скрапувала вода. Краплі падали на підлогу, але плям не залишали. У світлі вуличного ліхтаря він був майже прозорий, і крізь його плече я виразно бачила вежу собору.

— Це моя кімната, — сказала я. Голос у мене прозвучав напрочуд рівно. — Я за неї плачу.

— А я, смію зауважити, платив за неї раніше, — чемно відповів він. — Хоч і на сто тридцять років раніше. Але якщо ви наполягаєте, я готовий визнати, що ви маєте першочергове право орендаря. Хоча це спірне юридичне питання.

— Ви мертвий.

Він замислився з таким поважним виглядом, наче ми обговорювали погоду.

— Схиляюся погодитися, — сказав він. — Хоча «мертвий» звучить дещо різко. Я волів би «той, хто завершив земні заняття».

Я чомусь узяла ліхтарик і спрямувала на нього. Світло пройшло крізь, не зачепивши ні сюртука, ні обличчя. Тоді я зробила єдине, що спало мені на думку: простягла руку. Він здригнувся й відсунувся.

— Не варто, — сказав він тихо. — Це неприємно нам обом. Ви змерзнете, а я… я відвик.

Помовчавши, він випростався й злегка вклонився, як, мабуть, кланялися на університетських вечорах минулого століття.

— Аласдер Кінлох. Студент юридичного факультету. Тисяча вісімсот дев’яносто третій рік. До ваших послуг, міс…

— Маклауд, — сказала я. — Фіона. Історик. Дві тисячі двадцять шостий.

— Історик, — повторив він, і в його обличчі щось ожило. — Тоді ми порозуміємося. Бачте, міс Маклауд, я не пам’ятаю, чим закінчилася та зима. Пам’ятаю дощ, сходи й те, що я запізнювався. А далі — наче сторінка, на яку пролили чорнило. Зате я прекрасно пам’ятаю, де лежить усе, що потрібно для вашого есе. Кожна тека в кожному університетському архіві. Я проводив там більше часу, ніж у ліжку, і мою квартирну господиню це дуже засмучувало.

— Ви читали мої виноски, — сказала я.

— Я виправляв ваші виноски, — поправив він. — Це цілком різні заняття. Читав я їх із жахом. Ви посилаєтеся на Акт, якого не відкривали. Знаєте, міс, це майже злочин. Пропоную домовитися, поки ви не наробили нових помилок.

Він усміхнувся, і усмішка в нього вийшла така, наче він не усміхався років сто тридцять, але не розучився. Я зрозуміла, що есе — найпростіша з моїх проблем.