Туман перевіряє

На дев’яносто шосту ніч, коли до сотої лишалося чотири, Фрейя сказала:

— Ходімо до Порога.

Вони сиділи на ґанку дому Асти, поставивши між собою миску з охололою картоплею. Ейнар лагодив човен шість днів поспіль і пахнув смолою, прядив’яним канатом і ще чимось незнайомим, що Фрейя довго не могла визначити. Потім зрозуміла: він пахнув людиною, яка втомилася по-справжньому, а не просто від цифр.

— Навіщо? — спитав він.

— Хочу подивитися, як виглядає дорога, яку нам не віддають.

— Господар там сидить.

— Не сидить. — Вона показала на дзвіницю над дахами, де за круглим віконцем уже горіло кілька вогнів. — Він увечері там. Гладить свою Книгу й шепоче їй. А Поріг порожній.

Ейнар подивився на неї уважно, як дивляться на схему, і коротко кивнув.

Лампа дав їм свічку в старому жерстяному свічнику, пробурмотів: «Лампа нічого не знає, але вогонь горить рівно», і залишився стерегти дім.

* * *

Дорога до Порога здіймалася від села вгору, схилом, туди, де верес поступався місцем голому каменю. Тут було тихіше, ніж унизу. Не порожньо, а тихо: так буває в церкві між піснями. Над головою горіли майже-зорі, і Фрейї раптом здалося, що вони мерехтять у такт її крокам.

— Ти хочеш щось сказати, — промовив Ейнар, не повертаючи голови.

— Звідки ти знаєш?

— Ти крок збиваєш. Завжди збиваєш, коли збираєшся.

Вона засміялася, коротко й несподівано для самої себе.

— Ти все помічаєш.

— Це єдине, що я вмію, — сказав він. — Помічати. Тільки раніше не казав.

Вони піднялися на останній уступ, і перед ними постали ворота.

Тепер Фрейя бачила їх інакше. Два порослі мохом стовпи, поперечка, ліхтар. Прості, як намальовані дитиною. Але між стовпами лежав туман, не звичайний, прозорий, а щільний, як молоко, і він злегка колихався, ніби за ним хтось дихав.

— Він тут, — сказав Ейнар. — Той самий.

— Підемо?

Він узяв її за руку. Не питаючи, не пояснюючи. Просто взяв, і долоня в нього була шорстка, тепла, трохи тремтяча. Фрейя стисла її у відповідь, і вони вдвох ступили під поперечку.

* * *

Туман перевіряв по-різному.

Ейнарові він поставив запитання голосом Магнуса, і Фрейя почула його так само ясно, як власне ім’я: «Навіщо тобі числа?» Кілька секунд брат мовчав, і вона відчувала, як напружилася його рука. Потім він сказав уголос, спокійно, як доповідають підсумковий результат: «Щоб ховатися. Поки я рахую, мені не треба відчувати». Туман видихнув і відступив на крок.

З Фрейєю він повівся м’якше. Він не говорив із нею, а показував.

Вона побачила кімнату. Ранок, раннє серпневе світло, жовті фіранки. Ліжко, на якому лежить маленька сива жінка із заплющеними очима. Свою руку на її зап’ясті. Чайник, що свистить на кухні. Дев’ятнадцятирічну дівчинку, яка стоїть і не може поворухнутися.

— Скажи, — шепнув туман голосом бабусі. — Скажи вголос.

— Я не можу.

— Тобі треба.

— Я боюся.

— Чого?

Фрейя ковтнула повітря.

Позаду тихо стояв брат. Вона відчувала його присутність, мовчазну, надійну, як стіна в темній кімнаті, і це додало їй відчайдушної сміливості.

— Я боюся не того, що не повернуся, — сказала вона. — Я боюся повернутися. Бо тут вона хоча б сидить у кріслі й в’яже шкарпетку. Нехай не вся, нехай відлуння, нехай без слів. А вдома крісло порожнє. І якщо я повернуся, мені доведеться визнати, що вона померла. Що я стояла й не покликала. Що я… — Голос зірвався. — Що я залишилася без неї назавжди. І це правда, Ейнаре, це правда, і я не знаю, що з нею робити.

Вона заплакала й не стала ховатися. Сльози котилися по щоках, і вона відчувала, як вони падають на комір чужого светра, і їй було байдуже.

Ейнар обійняв її.

Він не сказав ні слова. Не запропонував поради, не повідомив тиску, не глянув на небо. Він просто обхопив її обома руками, незграбно, міцно, як обіймають людину, яку знайшли після довгих пошуків, і притиснув до себе. Від його куртки пахло смолою й димом. Фрейя уткнулася обличчям у його плече, і вони стояли так посеред туману, високий і худий старший брат та його маленька молодша сестра.

— Пробач, — видихнув він. — Пробач мені.

— За що?

— За те, що я дивився в телефон. За те, що не дивився на тебе. — Він ковтнув. — Я бачив це в озері. Ти чекала. А я… я боявся, що якщо відірвуся від прогнозу, то розвалюся.

— Я знаю.

— Я не знав, що ти знаєш.

— Ейнаре. — Вона відсторонилася й подивилася на нього знизу вгору. Обличчя в нього було мокре, він плакав, і сам, здається, цього не помічав. — У мене дещо є для тебе.

Вона сунула руку в кишеню светра. Там, під мотком нитки й огризком вугілля, лежав складений учетверо клаптик паперу, пожовклий, пом’ятий, затертий на згинах. Він прожив із нею пів року: через серпень, через зиму, через гору, через туман. Вона не розлучалася з ним ні на день.

— Це з похорону, — сказала Фрейя. — Я так і не віддала.

Ейнар розгорнув аркушик. Він був завбільшки з долоню, і на ньому, дитячим, квапливим почерком, виведеним огризком олівця, стояло шість слів:

«Ейнаре, давай поговоримо. Мені страшно. Будь ласка».

Він читав довго. Він читав так, як читають вирок, що виявився помилуванням. Потім склав папір назад, дуже дбайливо, і сунув у нагрудну кишеню, поруч із бабусиним зошитом.

— Я дивлюся, — сказав він тихо. — Тепер дивлюся. Правда.

— Бачу.

— І я сумував. — Він видавив це з себе, як скалку. — Я сумував за тобою, навіть коли ти сиділа за сусіднім столом. Я сумував за бабусею щодня від серпня. Я сумував так, що не міг ні дихати, ні ходити в її кімнату. Я просто не знав, що з цим роблять. Думав, воно саме мине, якщо я рахуватиму.

— Воно не минає.

— Ні, — погодився Ейнар. — Але, виявляється, його можна говорити.

Туман навколо них засвітився. Не різко, а м’яко, перлово, ніби хтось усередині нього ввімкнув далеку лампу. І Фрейя раптом помітила, що на зап’ясті брата тихо виблискує годинник, батьків, сталевий, із білим циферблатом. Секундна стрілка стояла. Потім здригнулася. І пішла вперед.

— Ейнаре, — видихнула вона. — Подивися.

Він подивився. Його обличчя змінилося.

— Ідуть правильно, — сказав він і коротко, судомно засміявся. — Вони знову йдуть правильно.

* * *

Туман відступив. Не одразу, а як відступає вода після припливу, залишаючи на камені блискучі сліди. Вони стояли біля воріт, усе ще тримаючись за руки, і перед ними лежала стежка. Не та, що вела вниз, до Бідду, а інша, що здіймалася вгору й убік, до далекої сідловини, за якою вгадувався нічний схил Скуґафйордюра: чорні скелі, сніговий наст, тьмяне мерехтіння місяця на льоду.

Дорога додому.

Вона лежала зовсім близько, кроків за сто, чітка й ясна, як намальована. Фрейя бачила на снігу свої власні сліди, легкі, ледь помітні, а поруч глибші, чоловічі.

— Вона відкрита, — прошепотів Ейнар.

— Ні. — Фрейя похитала головою. — Вона показує. Це різні речі.

Вона знала це так, як знають смак хліба. Дорога була видна, але ступити на неї було не можна. Поки що. Її сторінка залишалася відкритою, нитка до бабусі все ще світилася сріблом, і Фрейя відчувала її, тонку й міцну, як волосінь. Треба було закрити її. По-справжньому. Сказати не туману й не Ейнарові, а їй самій, тому відлунню, що сидить у кріслі біля вікна.

Ейнар, схоже, думав про те саме. Він повернувся до неї й розкрив рот.

— Ми закрили мою, — сказав він. — Ту, що між мною й тобою. Правильно?

— Здається, так.

— А твоя…

— Моя ще ні.

— Тоді…

— Я знаю, — тихо сказала Фрейя. — Я скажу. Скоро.

Вони простояли так ще кілька хвилин, дивлячись на стежку, що сяяла в місячному світлі. Потім почули за спиною кроки. Неквапні, рівні, як відлік.

Вони обернулися.

За п’ять кроків від воріт, під поперечкою, де ще хвилину тому нікого не було, стояв Грімюр Скуґґасон. Капелюх у руці. Сірий шарф. Втомлене ввічливе обличчя.

— Я так і думав, що ви прийдете сюди, — сказав він.