Дім, де пам’ятають

Найкращим місцем, щоб заховатися в Бідду, було горище пекарні. Там пахло теплим борошном, сухим кропом і чимось невловимо святковим, як у домі, де вчора був день народження, а сьогодні ще не всі розійшлися. Фрейя вмостилася на мішку із зерном, підтягла коліна до грудей і стала дивитися в кругле віконце, з якого було видно майже всю головну вулицю.

— Він іде вздовж озера, — доповів Лампа.

Він сидів на балці під самим дахом і вів репортаж із тим побожним виразом, з яким диктори повідомляють про посадку космонавтів.

— Зупинився. Присів. Дістав шнурок, на кінці шнурка гайка. Спускає шнурок у колодязь. Рахує. Витягнув. Записує в зошит. — Лампа витягнув шию. — Він виміряв глибину колодязя, фрьокен Фрейє. Колодязя, з якого ми п’ємо вже сто сорок років, і ніхто не потрудився дізнатися, скільки в ньому метрів.

— Одинадцять, — сказала Фрейя.

— Звідки ви знаєте?

— Просто знаю.

Вона бачила брата звідси. Він був неможливо, образливо впізнаваний: високий, кутастий, в оранжевій куртці, яку йому подарували на роботі й яку він носив, бо не вмів відмовлятися від корисних речей. Із-під каптура стирчав ніс. У руках, у рукавицях, був блокнот, і він записував у нього щось, і обличчя в нього при цьому було таке зосереджене, ніби він намагався обчислити, на якій відстані від нього перебуває сенс життя.

Фрейя відчула, як усередині в неї здіймається щось колюче й тепле, і ніяк не могла вирішити, що саме.

Їй хотілося підбігти, вдарити його кулаком у груди й сказати: ти хоч раз чув, що я тобі кажу, коли мовчу? І водночас їй хотілося, щоб він обійняв її й нічого не казав.

Але він нічого не вмів. Ні обійняти, ні сказати. Він умів вимірювати глибину колодязів.

— Тепер він іде до дому Асти, — продовжував Лампа. — Стукає. Дуже ввічливо. Тричі, з інтервалом. Ніби це протокол.

— Це і є протокол.

— Аста відчинила. Вони розмовляють. Аста дивиться на нього так, як дивиться на всіх новачків: оцінює, чи годиться він для громадських робіт.

— Лампо.

— Так?

— Якщо він спитає про мене…

— Лампа нічого не скаже, — ображено заявив Лампа. — Лампа — це посада. А посада вміє зберігати таємниці. Наприклад, я нікому не розповідав, що ви вночі розмовляєте самі з собою.

— Я ні з ким не…

— Саме це я й маю на увазі.

Фрейя зарила обличчя в коліна. Унизу піч пекарні тихо вухкала, і цей звук був знайомий, домашній, як дихання великого доброго звіра.

Вона прийшла в долину не для того, щоб ховатися від брата. Але поки що їй більше нічого не спадало на думку.

* * *

Вона вислизнула з пекарні через задні двері, звернула в провулок і майже одразу зіткнулася з Грімюром Скуґґасоном.

— Фрьокен Фрейє. — Він підняв капелюха, і в його погляді не було ні подиву, ні докору. — Ви бліді. Дозвольте запропонувати вам щось краще за чай.

— Я…

— Я бачу, що ви схвильовані. Це природно. Поява родича завжди змінює почуття, навіть у тих, хто прийшов сюди по спокій. — Він ввічливо взяв її під лікоть. — Ви дозволите? Я хочу показати вам дещо. Для цього вам знадобиться лише кілька хвилин.

Вона пішла. Не тому, що хотіла, а тому, що поруч із Грімюром у неї завжди виникало дивне відчуття: ніби хтось поправив на ній комір, і стало легше дихати.

Він провів її вузькою вулицею до дзвіниці, тієї самої, під якою розташовувався сховок загублених речей. Але цього разу вони піднялися вище. Гвинтовими сходами, повз вітраж, на якому крізь скельця лежало тепле золото, на самий верх, у круглу кімнату без вікон. Її освітлювали сотні свічок, розставлених по підвіконнях, полицях і навіть по підлозі, так що кімната здавалася нутрощами величезного ліхтаря.

Посередині, на підставці з темного дерева, лежала Книга.

Фрейя чекала чогось величезного й зловісного, оббитого залізом. Але Книга виявилася просто дуже великою, у потертій сірій палітурці, схожій на робочий журнал старого бухгалтера. Сторінки були тонкі, прозорі, як цибулине лушпиння, і здавалося, що вони злегка дихають.

— Книга Всіх Втрачених, — сказав Грімюр із тихою гордістю. — Тут записаний кожен, хто прийшов. Кожен, кого чекають. Кожна нитка, що зв’язує одного з іншим. Читати її можуть лише господарі, але для вас, фрьокен Фрейє, я зроблю виняток. Ви заслужили.

— Чому?

— Бо ви жодного разу не попросили, — сказав він просто.

Він відкрив Книгу посередині. Сторінки зашелестіли. Кожна була списана дрібним чітким почерком, і між рядків тяглися тонкі сріблясті лінії, наче павутинки, що з’єднували імена. Фрейя нахилилася. «Ньял Ейріксон. Прибув такого-то року. Чекає: дружину. Відлуння: присутнє». «Асґерд Ольсдоттір. Чекає: сина». «Б’ярки Гаукссон. Вісім років. Чекає: батька».

Її серце раптом спіткнулося.

— Це сторінки живих?

— Це сторінки тих, хто чекає. Живих, відлунь, давно померлих. Долина не розрізняє. Для неї важливе лише одне: що хтось тримає в серці когось. — Грімюр перегорнув аркуш. — Ось.

На сторінці стояло: «Сіґрідюр Хьяльмарсдоттір». Над ім’ям світилася тонка срібна нитка, що йшла вниз, до імені, яке Фрейя впізнала миттєво: «Фрейя Торсдоттір».

Під ім’ям бабусі було дуже мало записів. Кілька слів, і на цьому сторінка уривалася, як розмова, яку співрозмовник не захотів продовжувати.

«Чекає: онуку. Хотіла б, щоб та залишилася».

Фрейя притисла долоню до рота.

— Вона так і сказала? — прошепотіла вона. — Це її слова?

— Відлуння передає те, що лишилося в повітрі. — Грімюр промовив це дуже м’яко. — Мені шкода, якщо слова завдають болю. Але я не маю права приховувати правду від тих, кого приймаю. Ваша бабуся не хотіла, щоб ви йшли. Ні того дня, ні тепер.

Фрейя довго дивилася на рядок. Чорнило на ньому, їй здалося, було трохи вологим, але вона була надто втомлена, щоб замислитися про це. Усередині все було важке, як мокра вовна.

Бабуся Сіґґа за життя жодного разу не сказала їй «залишся». Вона казала «поїж», «зачини вікно», «ну і що?» і «чайник сам себе не пожаліє». Але раптом після смерті, думала Фрейя, люди кажуть те, чого не встигли? Раптом десь там, у повітрі, лишилася найважливіша фраза, яку просто ніхто не розчув?

— Пане Скуґґасон, — сказала вона хрипко, — мій брат хоче мене забрати.

— Він має на це право.

— Але я не хочу.

— Ви теж маєте право. — Грімюр опустив очі на Книгу, і Фрейя раптом помітила, що пальці його, які лежали на краї сторінки, злегка тремтять, як у людини, що тримає в руках щось надто тендітне. — Бачите, фрьокен, тут існує правило. Вам, здається, ще не розповідали. Дорога назад відкрита лише для одного. Якщо ваш брат захоче вас вивести, йому доведеться залишитися замість вас. Або вам замість нього. — Він підняв очі. — Я ніколи не втручаюся в родинні рішення. Але якби ви спитали в мене поради, я б сказав: подумайте, перш ніж приймати чиюсь жертву. Він людина без звички до почуттів. Він буде нещасний тут.

— А я?

— Ви вже щасливі, — усміхнувся Грімюр. — Ви ж самі це відчуваєте.

Фрейя хотіла заперечити. Але він був такий спокійний, такий уважний, і Книга під його рукою тихо дихала, і бабусина нитка світилася рівним, ласкавим світлом. Вона кивнула, радше щоб закінчити розмову, ніж погоджуючись.

* * *

Коли вони спустилися, на вулиці вже стемніло. Золоті вогники у вікнах горіли яскравіше за звичайне, ніби вся долина затамувала подих. Грімюр провів її до перехрестя, вклонився, зняв капелюха й пішов у бік Порога, неквапно, як людина, якій більше нічого робити, окрім як чекати.

Фрейя довго стояла сама.

Потім, не віддаючи собі звіту, пішла до Дому на краю. Бабуся сиділа в кріслі й в’язала шкарпетку. Без п’яти, як завжди.

— Бабусю, — сказала Фрейя, сідаючи на ослінчик. — Ти хотіла, щоб я залишилася?

Спиці клацали.

— Чайник сам себе не пожаліє, — відповіло відлуння.

Фрейя засміялася, і сміх вийшов сухим і нерівним.

— Це не відповідь, — сказала вона.

— Налий, — сказало відлуння.

Фрейя налила. Вони сиділи поруч, і тиша між ними була теплою, щільною й абсолютно безглуздою. Вона думала про те, що Книга не могла брехати. Не могла. Яка причина в долини брехати людині, яка й так надто втомлена, щоб слухати?

З вікна Дому на краю було видно озеро. Там, біля самої води, на камені сиділа тонка постать в оранжевій куртці й дивилася на відображення вогнів. Він сидів нерухомо, як прилад, який забули вимкнути, і його силует був такий самотній, що в Фрейї стислося серце.

— Я не можу, — сказала вона вголос. — Не сьогодні.

Вона повернулася до блокнота й намалювала вікно. Вікно, що світилося саме собою, однією тихою жовтою плямою, і під ним, унизу, ледь намічену, дуже маленьку постать на березі. Малюнок вийшов несподівано гарним. І Фрейя не стала його зафарбовувати.