Господар Порога

Туман був теплий. Це було перше, що Ейнар відзначив, і перше, що не зійшлося з жодною таблицею: при мінус семи туман мусить бути холодним. Цей був теплий, як подих, і пах свіжим хлібом.

Він зробив десять кроків і перестав бачити власні черевики. Двадцять кроків, і перестав бачити простягнуту руку. На тридцятому кроці вимкнувся налобний ліхтар, і Ейнар зупинився, бо йти наосліп за азимутом, який неможливо перевірити, було заняттям, що суперечило його натурі.

Він дістав компас. Стрілка повільно, ліниво оберталася навколо осі, як кіт, що вибирає місце для сну.

Він дістав рацію. Вона шипіла, і в цьому шипінні було щось схоже на шепіт.

— Добре, — сказав він. — Тоді рахуємо.

Він почав рахувати кроки. «Один, два, три». Туман прийняв це з ввічливою цікавістю. «Двадцять сім, двадцять вісім». На тридцять першому кроці число раптом перетворилося на інше слово, на сороковому зникло зовсім, і Ейнар виявив, що говорить уголос не цифри, а імена: Фрейя, Рагнгейдюр, Сіґрідюр, Магнус, Гельґі. Він замовк, але імена тривали, тепер уже ззовні, з туману, різними голосами.

— Ейнаре, — сказав хтось. Це був його власний голос, але звучав так, як звучав би на платівці: трохи вище, трохи незнайоміше. — Треба йти, зараз почнеться дощ.

Він упізнав цю фразу. Серце в грудях неприємно перевернулося.

— Треба йти, зараз почнеться дощ, — повторив туман голосом Ейнара на бабусиному похороні, рівним і сухим, як аркуш паперу. Потім голосом мами: — Добре. Дякую. Потім ще одним, жіночим, тихим, який він чув лише раз за останні півроку, бо Фрейя майже не говорила: — Ти навіть не глянув.

Він стояв нерухомо. Туман довкола нього густішав і холонув.

«Не ховає дорогу, — згадав він рядок із бабусиного зошита. — Перевіряє, чи справді тобі потрібно йти».

Ейнар глибоко вдихнув.

— Я йду, щоб перевірити гіпотезу, — сказав він уголос.

Туман відгукнувся миттєво. Температура впала ще на кілька градусів, і повітря стало гострим, як скло. Голоси стихли.

— Ні, — сказав Ейнар. — Це неправда. Я йду, щоб урятувати сестру.

Холод трохи відступив. Звідкись здалеку, з-за білої завіси, долинуло щось схоже на зітхання. Знайоме зітхання, глузливе, із запахом гвоздики. Голос бабусі сказав, без жодної злості: «Це правильно. Але це не причина».

«Не ту, що гарно звучить», — сказав Гельґі.

Ейнар заплющив очі. Він давно розучився робити так: просто стояти й дозволяти собі не знати, що відповісти. Він відчував, як усередині здіймається щось темне, незручне, давно сховане, як незаконно збережений прилад. Він сказав:

— Я йду, бо вона пішла, а я навіть не знаю, від чого. Бо мав спитати, а замість цього сказав, що буде дощ. Бо вдома стоїть крісло, яке ніхто не рухає, і стіл, на якому ніхто не залишає записок. — Голос його зірвався, але він договорив. — Бо мені страшно. Мені дуже страшно, що я залишився сам, а я не вмію бути сам без чисел.

Туман здригнувся.

Потім він почав розходитися, м’яко, по краях, як завіса, яку нарешті вирішили підняти. Ейнар розплющив очі.

* * *

Він стояв на краю урвища, але урвища не було. Під ногами лежала щільна, утоптана стежка, і стежка вела вниз, до долини, залитої теплим золотим світлом. Удалині, у чорній воді озера, тремтіли відображення вогників. На схилі юрмилися дахи, вкриті дерном, з димарів здіймався дим. Небо над ними було сіро-сизе, як тінь від хмари, без зір, але з крихітними мерехтливими цятками, які, здається, не зовсім наважилися стати зорями.

А просто перед ним, посеред стежки, стояли ворота.

Не справжні. Два кам’яні стовпи, поросли мохом, і поперечка зверху, під якою висів ліхтар. Жодної огорожі не було ні праворуч, ні ліворуч. Можна було обійти ворота з усіх боків. Але Ейнар чомусь знав, що цього робити не можна, як знаєш, що не можна переступати поріг, не витерши ніг.

Поряд із воротами стояв столик, на ньому чайник і дві чашки. І людина.

Людина була висока, сива, у сірому пальті й сірому шарфі. Капелюх вона тримала в руці. На обличчі в неї був вираз ввічливого очікування, який бувають у кращих офіціантів і в найтерплячіших катів.

— Ласкаво просимо, пане Торссон, — сказав він. — Ви прийшли рівно о третій сорок. Чай охолоне до четвертої, а ви, якщо дозволите зауважити, до п’ятої, якщо не ввійдете всередину. Прошу.

Ейнар не ворухнувся.

— Ви знаєте, як мене звати.

— Я знаю імена всіх, хто до нас приходить. Це мій обов’язок. Мене звати Грімюр Скуґґасон. Я господар Порога. — Він налив чаю в обидві чашки з вишуканістю людини, що робила це сотні тисяч разів. — Сідайте. Ви змерзли.

— Я прийшов по сестру.

— Фрейя Торсдоттір. Вісімдесят шоста ніч. Вона в доброму здоров’ї, сита, оточена турботою. — Грімюр простягнув йому чашку. — Це стандартне запитання. Усі питають передусім саме про це.

Ейнар узяв чашку, не стримавшись. Чай був гарячий, з медом і чимось трав’яним, і йому одразу полегшало, чого він тут-таки засоромився.

— Вісімдесят шоста ніч, — повторив він. — Вона пішла у вівторок. Сьогодні п’ятниця. Це чотири дні.

— Для вас. — Грімюр усміхнувся. — Дозвольте, я поясню правила. Їх небагато, і вони справедливі.

Він поставив чашку, склав руки за спиною й заговорив розмірено, як людина, що вже багато разів промовляла цю промову й щоразу трохи вірить у неї заново.

— Перше. Час. У долині він не йде, а набігає, як вода під час відпливу. Одна доба нагорі тут розтягується на три тижні. Ваша сестра встигла прожити три місяці, поки ви шукали її чотири дні. Не хвилюйтеся, це не небезпечно. Просто треба пам’ятати.

Ейнар швидко порахував подумки. Коефіцієнт виходив близько двадцяти одного.

— Друге. Імена. Кожного, хто входить, я записую в Книгу Всіх Втрачених. Це не формальність, а гостинність: поки ви записані, долина знає, що ви тут, і береже вас.

— Чи можу я її побачити? Книгу.

— Книга відкрита тільки господарям. — Він сказав це м’яко й без найменших вагань.

Ейнар зазначив собі: перший запис у графі «обмеження».

— Третє, — продовжував Грімюр, і вперше на його ввічливому обличчі щось здригнулося, майже непомітно, як брижа по воді, коли в неї кидають дуже маленький камінець. — Дорога. Вийти з долини можна. Але дорога назад відкрита лише для одного.

— Для одного.

— Для рівноваги. Туман пропускає назад стільки, скільки пропустив уперед. Ви прийшли вдвох, тобто спершу одна, потім інший, і долина мусить отримати заставу. Один іде, другий лишається. — Він знову усміхнувся, і усмішка була теплою, майже батьківською. — Не бійтеся. Той, хто лишається, буде щасливий. Це я можу гарантувати особисто. Ніхто ще не скаржився.

Ейнар поставив чашку на столик. Рука в нього не тремтіла. Це він теж відзначив.

— І є строк.

Грімюр глянув на нього з непідробною повагою.

— Ви дуже уважні. Так. Сотої ночі сторінка в Книзі твердне. Після цього піти не може ніхто. Це не погроза, пане Торссон. Це фізика долини.

— Отже, у Фрейї лишилося чотирнадцять ночей.

— Чотирнадцять. — Грімюр нахилив голову. — Хоча, по правді, в обох.

Ейнар мовчав. У голові працював звичний механізм: дані, припущення, похибки. Чотирнадцять ночей за коефіцієнта двадцять один: менше доби в світі, який він залишив. Мама, напевно, тільки сіла снідати. Магнус, напевно, ще не зняв показів.

— Я хочу правила письмово, — сказав він.

— Правила зберігаються в Книзі.

— Яку не можна читати.

— Яку читають господарі, — повторив Грімюр. — Пане Торссон, я розумію ваш скептицизм. Ви людина точна. Я поважаю точність. Але ви прийшли в місце, яке влаштоване інакше, ніж ваша метеостанція. Тут не все піддається вимірюванню. Іноді досить просто довіряти.

Він знову усміхнувся, і в цій усмішці Ейнар раптом помітив дещо невловиме: у людини, що двісті років приймає гостей, був погляд людини, що двісті років не виходила з кімнати. Погляд уважний, ласкавий і абсолютно непроникний, як скло в оранжереї. Він дивився не на Ейнара, а трохи повз, на дорогу, якою той прийшов, і в ньому, всупереч ввічливості, читалася тривога.

— Чи можу я йти? — запитав Ейнар.

— Звісно. Ворота відкриті. — Грімюр ступив убік. — Ви знайдете сестру в домі Асти, біля озера. Вона знає, що ви тут. Туман повідомив її. — Він помовчав. — Вона поки не вирішила, чи рада.

Ейнар ступив під поперечку. Ліхтар над його головою хитнувся, хоча вітру не було, і на мить обдав його теплим світлом, у якому плавали порошинки, схожі на крихітних світляків.

Він спускався стежкою вниз, і під ногами скрипів не сніг, а дрібний гравій. За спиною не було ні воріт, ні столика, ні людини: він не озирався, але знав це. У кишені лежав бабусин зошит, і рядок із нього він пам’ятав уже напам’ять. «Тор там не був. Сторінку не закрили».

Попереду горіли вікна. Багато вікон, сотні маленьких золотих вогнів, і в кожному було чиєсь очікування. Ейнар ішов між ними, і йому здавалося, що на нього дивляться всі разом: тихо, без цікавості, як дивляться на того, кого давно знають.

Він почав рахувати кроки. І вперше в житті збився з ліку.