Туман за розкладом

Уранці Ейнар повернувся додому, ліг на диван у вітальні й три години дивився в стелю. Це був докладний, методичний погляд, яким дивляться на показ приладу, заздалегідь хибний.

Стовп туману не був помилкою датчика. Він перевірив це двічі: порівняв три незалежні джерела, супутник, дальній пост і стару камеру на мисі, яку ніхто не вимикав від часів будівництва порту. Усі три підтвердили те саме. Точка перебувала на азимуті триста десять, за сім кілометрів, на сідловині між двома гребенями, туди, куди не вела жодна дорога і де останньою людиною, про яку пам’ятали у Скуґафйордюрі, був пастух, що піднявся по заблудлу вівцю в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році. Вівцю, казали, він знайшов. Дорогу назад ні.

Версія перша: Фрейя пішла в гори, замерзла й лежить у снігу. Цю версію Ейнар відкинув, бо загін прочесав кожен метр до гряди. Версія друга: вона пішла з дому з власної волі й сховалася десь у районі, де її ніхто не шукає. Цю версію він відкинув, бо Фрейя не вміла ховатися. Вона вміла зникати в малюнках, у навушниках, у мовчанні. Але в гори з рюкзаком вона не ходила ніколи: вона боялася висоти.

Версія третя лишалася єдиною, і вона йому не подобалася.

О пів на дванадцяту він підвівся, вмився, випив кави й пішов у бабусину кімнату.

* * *

Кімната не змінювалася від серпня. Мама провітрювала її по п’ятницях і витирала пил, але нічого не переставляла. На ліжку лежала клаптева ковдра. На столику біля вікна стояла чашка в червоний горошок, і на денці її засохла чайна цятка. У кімнаті пахло ланоліном, гвоздикою й чимось іще: прожитим, теплим, звичним. Ейнар постояв на порозі, як стояв би перед зачиненими дверима лабораторії, де триває експеримент, до якого його не допускали.

Він не пішов на її похорон у тому сенсі, в якому люди туди ходять. Він стояв у потрібній точці в потрібну годину, у темному костюмі, і тримав парасолю над мамою. А потім дістав телефон і подивився тиск: циклон ішов з південного заходу, найближчих шести годин очікувалася злива. Він сказав мамі: «Треба йти, зараз почнеться дощ». Вона глянула на нього так, ніби він повідомив щось непристойне. Фрейя змовчала, і він вирішив, що це згода.

Це було шість місяців тому. Він досі пам’ятав, як щільно сидів на ньому той костюм.

Під ліжком стояла дерев’яна скринька. Ейнар витягнув її, відкрив. Усередині лежали вовняні клубки, коробочка зі шпильками, фотографії, перев’язані ниткою, і зошит у зеленій цератовій обкладинці. Він розгорнув його посередині.

Почерк у бабусі був крупний, гострий, чоловічий. Рядки йшли рівно, і на початку кожного стояла дата. «Чотирнадцяте березня. Вітер східний, сильний, вовна не сохне. Рагнгейдюр принесла пироги, образилася, що я не їм. Їм. Просто потім». «Двадцять друге березня. Південний захід, тепло, сніг сходить. Ейнар сьогодні розібрав мій барометр і зібрав наново, краще, ніж був. Мовчить, як батько. Треба б його обійняти, та він не любить». «Третє квітня. Туман. Гарний, густий. У такі дні думаю про Тора».

Ейнар зупинився.

Бабуся вела щоденник погоди. Стільки років, і ніхто не знав. Він гортав сторінки, і йому здавалося, що він чує її голос: рівний, сухий, трохи глузливий. Кожен запис починався з тиску й вітру, а закінчувався чимось, чому не знайшлося б графи в жодному журналі спостережень. «Шторм. Спала погано, снився човен». «Ясно. Цвітуть первоцвіти. Було б кому показати».

У нього защипало в носі, і він сказав собі, що це пил.

Насправді він збагнув річ проста й страшну, яку раніше навмисне тримав якнайдалі від себе. Цифри не вміють сумувати. А він, виявляється, вміє.

Він перегорнув ще кілька сторінок, і на одній із них, обведеній у рамку, прочитав:

«Долина не ховається. Вона стоїть там, де людина не хоче, щоб її знайшли, і відкривається тому, хто йде до неї не від неї, а за кимось. Дорога не пряма: треба йти від того, що вважаєш точним, до того, чого боїшся сказати. Туман не ховає дорогу, він перевіряє, чи справді тобі потрібно йти».

Нижче, іншим чорнилом, дрібно, ніби пізніше, було дописано: «Тор там не був. Я питала. Відповіли, що сторінку не закрили».

Ейнар перечитав рядок тричі. Потім закрив зошит, поклав його у внутрішню кишеню куртки й вийшов із кімнати, нічого не торкаючись і не зачиняючи дверей, як виходять із чужого дому, де тебе раптом упізнали.

* * *

Станцією керував Магнус Бйорнссон, кремезний бородатий чоловік з обличчям, на якому природа колись зробила запис «похмурий», а потім забула його виправити. Ейнар застав його в диспетчерській над чашкою кави.

— Мені потрібен вихідний, — сказав Ейнар. — Не знаю, на скільки.

Магнус довго дивився на нього.

— Я чув про сестру. — Він відвернувся до екрана. — Тобі треба на північ. Ти знайшов щось на квадраті чотири-Е.

— Звідки ви…

— Я важу сто п’ятдесят кілограмів, але не сліпий. Учора ти чергував, а я прийшов уранці й побачив, що в журналі запис не за формою. — Він провів пальцем по рядку. — «Вона там». Двадцять шість років я працюю тут і жодного разу не бачив, щоб спостерігач писав таке.

Ейнар мовчав.

— Бери анемометр, бери аварійну рацію, бери термос, — буркнув Магнус. — І не губися. У мене й так один стажист.

Це означало «повертайся», і Ейнар це зрозумів.

* * *

Мама стояла в дверях, коли він виходив. У руках у неї був згорток із бутербродами й шкарпетки, які вона в’язала сьогодні вранці, бо не могла вигадати, що ще робити.

— Ти йдеш за нею, — сказала вона.

— Так.

— Я не питатиму, куди.

— Добре.

Вона простягла йому згорток, і пальці в неї тремтіли.

— Привези її. — Вона ковтнула. — І себе теж привези. Чуєш?

Ейнар кивнув. Він хотів сказати «мамо, я люблю тебе». Він знав це речення, склав його в голові, як схему, і кожне слово в ньому було на місці. Він розкрив рот і почув:

— Прогноз сприятливий. Тиск росте.

Мама засміялася. Це був короткий, здавлений сміх, більше схожий на схлип, але в ньому було більше тепла, ніж у всіх словах світу.

— Іди вже, метеорологу.

* * *

Він вийшов за цвинтар о восьмій вечора, коли над фйордом висіло чорне небо без жодної зірки. Стежка здіймалася вгору, ледь помітна під снігом. Рюкзак відтягував плечі: термос, бутерброди, анемометр, аварійна рація, налобний ліхтар, бабусин зошит і складений учетверо чистий аркуш, який він забрав із кухонного столу й сам не знав навіщо.

Біля останньої могили стояв Гельґі з собакою.

— Я не піду з тобою, — сказав він. — Не покличуть. Мій батько казав: туман на тій сідловині — двері. Двері не відчиняють, не постукавши.

— Ви знали?

— Я знав, що знаю. Це різне. — Гельґі пошарив у кишені й дістав грілку для рук, запаяну в пластик. — Коли ввійдеш, скажи їм, навіщо йдеш. Тільки правду. Не ту, що гарно звучить.

— Кому «їм»?

Гельґі стенув плечима.

— Туману, — сказав він так, ніби це було очевидно.

Гекла йшла поруч з Ейнаром ще кілометр, потім зупинилася на гряді, біля самої лінії, де кінчалися сліди. Сіла, нашорошила вуха й тихо заскавчала. Вона дивилася кудись за нього, на північ, і в її собачих очах було щось дуже схоже на повагу.

— Залишайся, — сказав він їй. — Там, куди я йду, собак, напевно, не люблять.

Гекла лизнула йому рукавицю й залишилася.

Ейнар пішов далі сам. Сніг хрустів під ногами, вітру не було, прилади в рюкзаку показували мінус сім і ясне небо. Він ішов за азимутом триста десять і рахував кроки, бо це було єдине, що в нього виходило без збоїв. Без чверті друга він піднявся на сідловину й зупинився.

Просто перед ним лежало рівне, порожнє снігове поле, як аркуш на кухонному столі.

Ейнар дістав барометр. Тиск був стабільний: тисяча двадцять гектопаскалів. Він дивився на стрілку й чекав.

І стрілка пішла вгору.

Не вниз, як іде, коли наближається циклон, а вгору, швидко, відчайдушно, ніби повітря над полем стискала невидима рука. Тисяча двадцять п’ять. Тисяча тридцять. Тисяча сорок. Таких значень не бувало ніде у світі.

З ямок у снігу, з тріщин у насті, з-під його власних ніг почав здійматися туман. Білий, щільний, що пахнув мокрим камінням і хлібом. Він ішов не знизу, як належить туманові, не повзув із води. Він ішов звідти, куди Ейнар прямував, і ішов йому назустріч.

Ейнар прибрав барометр. Це був перший раз у його житті, коли він прибрав прилад, не дочекавшись показів.

— Добре, — сказав він уголос. — Я йду.

І ввійшов у туман.