Сорок років тому

Надвечір Кралик зрозумів, що Матей не прийде.

Він чекав від полудня. Спершу вдавав, що працює: сортував реактиви, розтирав сурму, вписував у журнал цифри, які нікому не були потрібні. Потім сів і просто слухав двері. Підмайстер пішов уранці, сказавши, що має справу в місті, і в його очах було те легке, винне збудження, яке буває в людини, що затіяла щось заборонене. Кралик не став розпитувати. Він давно знав, яке марне розпитування.

Тепер на Золоту вуличку спускалися сутінки. У вікнах навпроти запалювали свічки. Десь унизу вибили дзвони Святого Віта, і звук розтікся над дахами, як олія по воді.

Кралик відкрив зошит на сторінці, що починалася словами «1559». Він не перечитував її багато років, бо потреби не було: цю сторінку він знав напам’ять, принаймні ту її частину, що ще лишалася.

Йому було двадцять один рік, і він кохав жінку на ім’я Мар’яна.

Він пам’ятав це точно, як пам’ятають дату народження. Вона була дочкою скляра з сусіднього кварталу, і в неї було щось із руками: будь-яку річ, узяту в долоні, вона ніби слухала. Одного разу він приніс їй тріснуту колбу, і вона провела по склу пальцем і сказала: «Вона не зламалася, вона просто втомилася». Кралик розсміявся, а потім усю ніч не міг заснути. Він тоді ще не знав, що саме так звучить справжнє диво: не грім і не блискавка, а тиха, побутова фраза.

Тієї зими вона захворіла. Пропасниця, як називали тоді все, чому не знали назви. Три дні вона горіла, три ночі шепотіла в маренні, а на четвертий лікар розвів руками й пішов. Кралик лишився сам біля ліжка, з чашкою охололої води в руках, і тієї хвилини, коли він уже вирішив, що готовий віддати все на світі, аби вона вдихнула ще раз, у двері постукали.

Чемний чоловік у чорному оксамиті. Років тридцяти п’яти, з гладким обличчям і спокійними очима. Він назвав себе придворним і сказав, що чув про горе.

«Я можу допомогти, — сказав він. — Це не коштує нічого, принаймні нічого, що ви помітили б».

Кралик не читав дрібного шрифту. Він не пам’ятав жодного рядка договору, окрім останнього, написаного великими літерами: «Рік за рік». Він підписав, бо Мар’яна задихалася за стіною. Він підписав, бо був молодий і вірив, що будь-яке диво варте будь-якого року.

Вона одужала до ранку. Прокинулася голодна, рум’яна, весела, сіла на ліжку й спитала, чому він плаче. Він плакав від полегшення й ще від того, чого тоді не міг назвати: від першого, ледь помітного холоду, що ковзнув потилицею, поки він дивився їй в обличчя.

Перше, що він утратив, був запах її волосся. Усього лише запах, як здалося йому тоді. Мед і дим, легка нотка лаванди. Він не надав цьому значення. Магія, яку йому відкрили, була прекрасна: він чув каміння, оживляв жар, лікував руками, і в перші місяці просив у договору дедалі більше, ще рік, ще два, бо кожен відкривав нове.

Потім Мар’яна почала помічати, що він не впізнає її при зустрічі на вулиці. Не завжди, не одразу, але достатньо, щоб це помітили обоє. Одного разу він пройшов повз неї на ринку, заглиблений у щось подумки, і вона гукнула його на ім’я, а він обернувся й подивився на неї чемно й запитально, як дивляться на незнайомку.

Вона нічого не сказала. Лише опустила руку, якою хотіла його торкнутися.

Він стирав її обличчя частинами. Спершу лінію вуст, потім колір очей, потім родимку на скроні. До двадцять четвертого року він міг перелічити факти, де вона жила, як її звали, що їй подобалося, але коли намагався побачити її, перед очима поставала гладка тепла пляма, як відбиток на воску.

Вони не сварилися. Це було б легше. Вона просто перестала приходити, а він, на свій вічний сором, помітив це лише за кілька місяців. Потім почув, що вона вийшла заміж за торговця з Брно й поїхала. Йому спало на думку, що треба щось відчути, і він став шукати це почуття, як шукають загублену монету по кишенях, і не знайшов.

Тепер у нього лишилося одне: ім’я, записане в зошиті великими літерами. «Мар’яна. Кохав її. Це правда».

Кралик відклав зошит і підійшов до вікна. За склом догоряли останні промені. Він провів долонею по обличчю, і шкіра під пальцями здалася чужою, сухою, як пергамент.

Тридцять дев’ять років і сім місяців.

Він знав, що потрібно зробити. Він знав це майже від самого початку, бо єдине, що він зробив правильно сорок років тому, було не підписом, а тим, що потай, глибокої ночі, за тиждень після угоди, він украв у Лангера його власний примірник договору й переписав звідти один пункт. Останній, написаний не великими й не дрібними літерами, а так, як пишуть на берегах: легким, майже недбалим почерком, наче хотіли, щоб читач його пропустив.

«Договір розривається, якщо один із підписантів віддасть свої роки за іншого. Добровільно. У ясній пам’яті. І в такому разі договір оголошується сплаченим».

Він переписував цей рядок так довго й так багато разів, що слова давно стали для нього звуком, а не змістом. Але зміст був. Віддати свої роки за іншого. Добровільно. У ясній пам’яті.

У цьому й полягала пастка. Кралик до тридцятого року вже не міг похвалитися ясною пам’яттю, а до сорока ледве пам’ятав, яким був. Кожен новий рік магії забирав шматок, і кожен новий шматок робив викуп дедалі менш можливим. Він збагнув це занадто пізно й чекав, поки у світі з’явиться хтось, чия пам’ять ще ціла, хто захоче віддати свої роки за нього.

Але хто стане робити таке для старого, заради якого не варто жити?

Лишалося одне: знайти того, чия пам’ять ціла. Той, хто ясно пам’ятає себе, міг би віддати свої роки за Кралика, і договір розсипався б. Хлопець, чия пам’ять поки ціла, пасував на цю роль краще за всіх на світі, і Кралик із відразою ловив себе на тому, що саме задля цього й узяв його в учні. Він гнав цю думку від себе щодня, і щодня вона поверталася, тиха й терпелива, як камінь у стіні.

Сьогодні, думаючи про серйозне вперте обличчя підмайстра й про його сиве пасмо, що з’явилося за один тиждень, Кралик зрозумів, що не зможе. Він скоріше закінчить рахунок сам.

Але була й інша нитка, про яку він не дозволяв собі думати надто довго: каміння пам’ятає все. Навіть те, що забув він сам. Йому варто було тільки спитати, і стіна майстерні, на яку колись спиралася Мар’яна, могла б повернути йому бодай тінь її обличчя. Він не питав. Він боявся почути, як звучить те, що він утратив.

Сходи рипнули.

Кралик обернувся. Унизу грюкнули двері, і на всю майстерню пролунали кроки: швидкі, нерівні, зовсім не ті, що він чув останні тижні.

Він зачинив зошит, не гасячи свічки, і пішов униз.