Дзеркало

У дзеркалі стояла людина, якої Матей не впізнавав.

Дзеркало висіло в кімнаті під Малою Страною давно, ще з тих часів, коли в них була мати, каламутне, в олов’яній рамі, з відшарованою амальгамою по краях. Матей дивився в нього щоранку, щоб пригладити волосся, і жодного разу не замислювався, що бачить. Тепер замислився. Пасмо над лівою скронею стало сивим. Не вся голова, лише одне пасмо, широке й яскраве, як мазок крейди на темній тканині. Біля очей з’явилися тоненькі промінчики, яких учора не було. Куточки рота потяглися вниз.

Йому було двадцять. Із дзеркала на нього дивилася людина, якій можна було дати тридцять п’ять.

Він витягнув руку й торкнувся скла. Обличчя у відображенні повторило жест із тією самою розгубленістю. Матей ковтнув.

— Три роки, — сказав він тихо. — Лише три.

Це не була відповідь. Це була спроба переконати себе.

Він узяв зі столу каламар, перо й підкотив рукав. На внутрішньому боці лівого передпліччя, від зап’ястя до ліктя, було вільне місце. Він заходився писати: акуратно, великими літерами, як пишуть у школі. «Вітек Громада. Анежка, сестра. Мама: Ярміла». Слово «мама» він вивів двічі, бо рука чомусь здригнулася. Потім подумав і додав: «Колискова — про сірого вовка». Поки писав, відчував дивне, майже фізичне полегшення, як у людини, що ховає гроші в надійне місце.

Полегшення тривало до обіду. Надвечір, коли він, упрівши над ступкою, потер чоло й перевів погляд на руку, рядки на шкірі розпливлися в бурі смуги. Він підніс передпліччя до свічки. Імена ще читалися, але вже погано, наче напис зробив хтось інший, що поспішав.

А вранці Матей зрозумів, що ім’я «Ярміла» не викликає в ньому абсолютно нічого. Він прочитав його очима, але воно не озвалося. Слово, як чужа монета.

Вітек прийшов надвечір, як завжди, з пиріжками й новинами. Він, не дивлячись, кинув на лаву вузлик і розкрив рота, щоб щось розповісти, але зупинився на півслові.

— Матею.

— Що?

— Ти… — Вітек підійшов ближче й узяв його за підборіддя, як беруть коня, оцінюючи зуби. — Що в тебе з волоссям?

— Нічого.

— Сиве. Ти що, фарбував?

— Не кажи дурниць.

— Тоді що? — Вітек відпустив його й відступив на крок. Веснянкувате обличчя стало незвично серйозним. — Це чаклунство, так? Це через нього? Ти старієш.

— Я не старію.

— Матею, в тебе зморшки.

— Це втома, — сказав Матей і почув, як рівно звучить його голос. — Роботи багато. Майстер ганяє без відпочинку. Мені лише двадцять, Вітеку, ти ж знаєш.

Він ніколи раніше не брехав другові. Не дрібно, не по-дитячому, а так, щоб дивлячись у вічі. І як не дивно, брехня далася легко, як легко відчиняються добре змащені двері.

Вітек довго дивився на нього.

— Ти пишеш на руках, — сказав він нарешті й ткнув пальцем у розводи на шкірі. — Навіщо ти пишеш на руках?

— Щоб не забути дрібниці щодо роботи.

— Моє ім’я там теж є?

Матей промовчав. Вітек кивнув, наче дістав відповідь, і взяв вузлик.

— Я не буду набридати, — сказав він. — Але ти знаєш, де мене знайти. Якщо знадобиться. Якщо згадаєш.

Він пішов, не обернувшись. Двері зачинилися. Матей довго стояв, дивлячись на стіл, де лишився один пиріжок, і йому раптом дуже забажалося побігти слідом, усе розповісти й розплакатися. Але тут же до горла підкотило інше почуття, жадібне й уперте: ще рік, ще один, і він піде далі, і все стане зрозуміло.

Він вирішив не йти.

Наприкінці місяця міська рада Старого Міста влаштувала прийом у великій залі ратуші. Привід був пишний: до Праги приїхав посол із Венеції з дарами для імператора, і місто, як завжди, бажало показати себе щедрим і освіченим. Майстрів із Золотої вулички, як і всіх, хто хоч щось означав у ремеслах, запросили бути присутніми. Кралик відмовився. Він сказав Матею: «Іди сам. Але не показуй нічого зайвого». Матей кивнув і всю дорогу до ратуші повторював цю фразу, як заклинання, розуміючи, що порушить її за першої ж нагоди.

Зала була величезна й сліпуча. Сотні свічок у бронзових люстрах, вино в срібних келихах, шовк, оксамит, золоті ланцюги. Купці й цехові старшини товпилися біля столів, обговорюючи ціни й чутки. Десь грали лютні. Матей, у єдиному пристойному каптані, почувався цуценям серед породистих псів, але, дивна річ, не соромився. Голоси каміння в стінах ратуші сповнювали його почуттям, якого не могли дати ні золото, ні титули: він знав те, чого не знав ніхто в цій кімнаті.

Він узяв келих і сперся на колону. Колона була стара, з пісковику, і вона скаржилася. Тихо, як скаржаться старі люди, що в домі похолоднішало. Матей усміхнувся.

Поруч хтось голосно розреготався. Гурт молодих писарів і підмайстрів, напідпитку й зухвалих, оточив його, і один, високий і рум’яний, тицьнув пальцем у його сиве пасмо:

— Гей, алхіміку! Кажуть, ви там на Золотій вуличці золото варите. Покажи фокус! У нас тут суперечка вийшла: хтось стверджує, що ви шарлатани.

Вони реготали. «Не показуй нічого зайвого», згадав Матей. Але вино було солодке, а він був надто молодий, щоб відмовитися від нагоди справити враження.

— Фокус? — сказав він. — Будь ласка.

Він підвів очі до люстри. Сотня свічок горіла над головами рівним, спокійним світлом. Матей подумки попросив: «Погаснути». Не змусив, а попросив, як просять приятеля. Полум’я здригнулося. Свічки погасли разом, усі, одна за одною, хвилею, і зала поринула в півтемряву. Пролунали вигуки. Хтось охнув.

Він зачекав рівно три удари серця й попросив знову. Свічки спалахнули. Не як зазвичай, м’яко, а раптом, яскраво, усією сотнею одразу, і вогонь над ними пішов гойдливими кольоровими колами, червоним, золотим, зеленим, як веселка в тумані.

Зала завмерла. Потім хтось заплескав, нерішуче, а слідом ринув гамір, сміх, оплески, вигуки. Писарі зблідли. Високий рум’яний відступив на крок і перехрестився.

Матей уклонився, трохи п’яний від власного тріумфу, і обвів поглядом залу. Це була його мить.

І в цю мить він побачив чоловіка.

Той стояв у дальньому куті, біля вікна, сам, осторонь від гамірної юрби. Чоловік був невисокий, стрункий, років, на око, тридцяти п’яти, у чорному оксамиті без прикрас, окрім тонкого срібного ланцюжка на шиї. Обличчя в нього було гарне й нерухоме, як у статуї, а очі уважні, ясні й дуже спокійні. Він не аплодував. Він дивився на Матея так, як дивляться на рідкісну річ, яку давно шукали, а тепер знайшли.

Він підняв келих. Ледь помітно, на саму ширину долоні, з легкою, чемною усмішкою.

Матей відчув, як радість усередині нього хитнулася й завмерла, а під нею, як під тонким льодом, відкрилася холодна чорна вода.

Він не знав, хто це. Але впізнав те, як дивиться людина, що вже порахувала, скільки ти вартуєш.