Майстер

Щоранку Ярослав Кралик починав з того самого: відкривав зошит і читав себе.

Зошит був товстий, у потертій шкіряній палітурці, списаний дрібним, чітким почерком людини, що не довіряє власній голові. Перша сторінка промовляла: «Мене звати Ярослав Кралик. Мені шістдесят один рік. Я алхімік, живу на Золотій вуличці, в будинку під номером шістнадцять. Це правда, навіть якщо сьогодні вона здається мені чужою». Нижче йшов другий рядок, дописаний колись пізніше, іншим чорнилом: «Читай до кінця. Не пропускай».

Він читав. Сторінку за сторінкою, відзначаючи про себе, що знає, а чого ні. Список імен він пам’ятав майже весь. Будинок на розі, де жила жінка, чиє обличчя він давно не міг пригадати, але чиє ім’я, Мар’яна, пам’ятав. Запах меду в її волоссі він утратив п’ятнадцять років тому, і в зошиті про це була коротка примітка: «Запах — втрачено. Не шукати».

Кралик не скаржився. Він вів облік. Усе, що приходить, усе, що йде. Життя, як він давно зрозумів, — це бухгалтерська книга, і найстрашніше в ній не збиток, а втрата самого рахунку.

Він зачинив зошит і глянув у вікно. Світанок щойно пофарбував дахи Золотої вулички в колір металу, що остигає. Унизу, в майстерні, вже чулося човгання товкачика об ступку. Матей прийшов раніше, ніж зазвичай.

Хлопчисько. Кралик називав його так про себе, хоч Матеєві було двадцять, і в такому віці сам Кралик уже стояв перед тим самим пергаментом, не читаючи дрібного шрифту. Він упізнав цей вираз обличчя з першого ж тижня: жадібну, голодну цікавість, що не боїться ціни, бо не знає, із чого ціна складається. Він бачив її в дзеркалі сорок років тому. І тепер, дивлячись униз крізь щілину в підлозі, він знову бачив її на обличчі підмайстра.

Саме тому Кралик сказав «ні». Саме тому потім сказав «так».

Він підраховував. Матей підписав на два роки плюс один: три роки відданого життя, три роки магії. Для людини двадцяти років у запасі лишається п’ятдесят, шістдесят років. Але договір рахує не так. Договір забирає не ті роки, що в кінці життя, а ті, що вибере сам, і вибирає найважчі, найповніші: ті, в яких щось сталося. Три такі роки, і Матей утратить усе, що становить його самого: сестру, друга, ім’я.

Кралик знав це точно. Він пройшов цією дорогою.

Унизу грюкнули двері. Гучні кроки. Не Матеєві.

Кралик спустився сходами й побачив у майстерні чужинця. Той стояв біля столу, акуратно склавши руки на пряжці пояса, й розглядав скляночки з ввічливим, нічого не виражаючим обличчям добре вишколеного слуги. На ньому була чорна ліврея зі срібною ниткою на комірі. Знак імператорського двору. Матей, зі ступкою в руках, дивився на гостя з насторожливим подивом.

— Майстре Кралику, — сказав гість, вклоняючись рівно настільки, наскільки вимагала пристойність. — Ульріх Пфеффер, секретар пана Герхарда Лангера, хранителя див його імператорської величності. Пан Лангер просив передати вам свою глибоку повагу.

— Дякую, — сухо сказав Кралик. — Не варто було турбуватися.

— Турбота нічого не коштувала, майстре. Пан Лангер нагадує, що на Михайлів день цього року мине сорок років від дня укладення відомої вам домовленості. Він переконаний, що ви, звісно, пам’ятаєте про це.

— Звісно.

— Він також просив передати, що з радістю прийме вас у палаці, аби обговорити умови, на яких договір може бути… — секретар зробив вишукану паузу, — продовжений. На взаємовигідних засадах. Пан Лангер щиро цінує ваш внесок.

Матей поставив ступку на стіл. Звук вийшов гучніший, ніж він хотів.

— Про який договір ідеться? — спитав він.

Секретар повернувся до нього з легкою усмішкою.

— А ви, мабуть, підмайстер. Пане Вондро, чи не так? Пан Лангер наслухався про вас. Увесь двір говорить, що на Золотій вуличці з’явився молодий талант. Він хотів би познайомитися особисто, коли вам буде зручно.

— Ми подумаємо, — сказав Кралик.

— Звісно, — повторив секретар, і в його голосі не було ні глузування, ні погрози, лише одна бездоганна чемність, страшніша за будь-яку погрозу. — Пан Лангер людина терпляча. Він чекає сорок років і зачекає ще кілька місяців.

Він уклонився знову й вийшов. Двері зачинилися майже нечутно.

Якийсь час вони стояли мовчки. Потім Матей сказав:

— Що це було?

— Візит чемності.

— Майстре.

Кралик підійшов до столу, взяв скляночку із сірим пилом і став вивчати її на світло, хоча чудово знав, що в ній.

— Ти хочеш знати, хто такий Лангер, — сказав він. — Він людина, яка збирає дива. Імператор купує їх по всій Європі, а Лангер вирішує, що вважати дивом і хто гідний його продавати. Він розумний, чемний і дуже багатий. Більше тобі знати не треба.

— А договір?

— Це мої справи.

— Ви сказали «продовжений». Що продовжувати, якщо у вас щось є з цією людиною, а ви мені нічого не казали?

Кралик поставив скляночку.

— Матею. Ти чекаєш, що я відповім на все, про що ти спитаєш. Але ти ще не спитав найголовнішого.

— Чого?

— Що ти втратив цього тижня.

Матей замовк. Він дивився на Кралика, і майстер бачив, як у його очах крізь злість проходить тонка, гостра тривога.

— Нічого, — сказав хлопець.

Кралик кивнув. Він не став тиснути. Він пригадав, як сам казав «нічого» тому, хто сидів навпроти нього сорок років тому, і знав, що це слово нічого не важить.

Пізно ввечері, коли Матей пішов додому, Кралик повернувся нагору й знову відкрив зошит. Він узяв перо, умочив у чорнило й написав: «Сьогодні приходив Пфеффер. Лангер знає про хлопця. Строк — Михайлів день. Лишилося сім місяців».

Він завагався й додав один рядок, на який не наважувався кілька тижнів.

«Якщо викуп можливий, то тільки через нього. Я цього не хочу. Але іншого шляху не бачу».

Перо завмерло. Кралик дивився на цей рядок, і вперше за багато років йому стало по-справжньому страшно, не за себе, а за те, що він, який стільки років втрачав, тепер стане тим, хто відбирає.

Він перечитав. І раптом збагнув, що не може пригадати, чому написав останні слова так рішуче, ніби знав щось, чого не пам’ятав. Він погортав назад, до сторінок, де охайним почерком були записані плани й здогади минулих років. Знайшов одну, позначену червоним. «Лазівка. Умова: роки віддає добровільно й у ясній пам’яті той, хто викуповує. Моя пам’ять уже не ясна. Потрібен другий».

Він провів пальцем по рядках. Лазівка. Він знайшов її сам, багато років тому, коли голова була ще ясна, і записав, щоб не втратити. Тепер вона була єдиною ниточкою.

Кралик зачинив зошит. За вікном догоряв захід, і каміння Золотої вулички тихо, як завжди, перешіптувалося про щось давнє. Він чув його без труднощів: воно розмовляло про Матея.