Голоси каміння

Анежка одужала за одну ніч, і Матей до самої смерті пам’ятав би ту ніч, якби смерть залишила йому таку можливість.

Він притис долоню до її грудей, як звелів Кралик, і спитав у каменя. Це була звичайна цегла зі старого муру, тепла від пічної стіни, і вона відповіла не одразу. Цегла думала повільно, як думають речі, що триста років стояли на одному місці. Потім вона назвала три слова, три справжні слова, не латинські й не чеські, і Матей повторив їх пошепки, не розуміючи, звідки знає, як їх вимовляти. Тепло пішло його рукою в її тіло. Анежка зітхнула, глибоко, без хрипу, вперше від жовтня, і повернулася на бік, як маленька дитина. До ранку на хустці не лишилося жодної краплі крові.

Лікар, прийшовши провідати хвору, довго дивився на неї, потім на Матея, потім знову на неї, і вийшов, не зажадавши й гроша. Згодом він розповідав у шинку, що трапляються випадки, яких наука пояснити не може, і що він, попри весь свій досвід, не дивується: цього року в Празі все йде шкереберть.

Матей не слухав. Йому було двадцять років, він чув голоси каміння, і світ став у сто разів гучнішим і красивішим, ніж був колись.

Перші тижні він жив, як п’яний. Ішов Староміським майданом і чув, як бруківка згадує копита, колеса й босі дитячі ноги. Слухав, як Порохова вежа сумує за будівництвом, а річка, глуха й важка, бурмоче щось про гори, з яких витекла. Він навчився просити вогонь. Не змушувати, а саме просити, так, як просять приятеля зайти. Варто було подивитися на свічку, і ґніт спалахував, а полум’я тяглося до нього, як собака.

Він запалив вогнище в майстерні одним поглядом. Кралик, не піднімаючи голови від книжки, лише зауважив:

— Добре. Не марнуй цього на дрова.

Та Матей уже не слухав майстра. Він був голодний, і цей голод, відчував він, не був тілесним. Щодня в майстерні за завісою на нього чекало справжнє диво, а йому давали по крихті.

Вітек знайшов його на третьому тижні. Вітек Громада, підмайстер скляра із сусідньої вулички, був веснянкуватий, галасливий, добродушний хлопець, з яким Матей дружив від дванадцяти років. Він увірвався в майстерню з вузлом гарячих пиріжків, побачив Матея, що схилився над каменем, і розреготався:

— Кажуть, твоя сестра танцювала в неділю! Уся Мала Страна обговорює. Що ти з нею зробив, чаклуне?

Матей усміхнувся й показав: підняв долоню, і на ній спалахнув маленький, рівний вогник, схожий на золотистого метелика. Вітек перестав сміятися. Він торкнувся повітря над вогником, обережно, одним пальцем, і відсмикнув руку.

— Це справжнє?

— Справжнє, — сказав Матей. — Нікому не кажи.

— Я? Та я… — Вітек ковтнув. — Матею, як?

І Матей розповів йому все, що знав. Про камінь, про майстра, про угоду. Про пергамент, який він підписав, не дочитавши, він згадав побіжно й сам здивувався, як легко це прозвучало.

Вітек слухав, і обличчя його поступово змінювалося. Радість відходила, поступаючись місцем чомусь насторожено-пильному.

— Рік за рік, — повторив він. — Це ж не безкоштовно. Ти певен, що розумієш, на що йдеш?

— Звісно, — сказав Матей і засміявся. — Один рік, Вітеку. Один! Мені двадцять. Що таке один рік?

— Не знаю, — сказав Вітек. — Мабуть, тому й питаю.

Вони пили вино з пиріжками, потім Вітек пішов, і Матей із подивом збагнув, що вся розмова пройшла якось повз нього, і що слово «приятелю», яким він називав друга останні хвилини, прозвучало надто гладко, ніби він підставив його на місце чогось, що вислизнуло.

Він зупинився посеред кімнати. Вітек. Звісно, Вітек. Громада. Він знав це ім’я так само, як власне.

Але того вечора, повертаючись Малою Страною, він упіймав себе на тому, що, зайшовши до шинку, де вони часто бували вдвох, не одразу згадав, що взагалі означає «часто». Дрібниця. Та слово «приятелю» лишилося в голові, як скалка.

За тиждень він пішов до Кралика.

Майстер сидів за столом із лупою, розбираючи старий алхімічний рецепт. Він підняв очі, і Матей помітив, що погляд його на секунду став насторожений, як у людини, що чекає на запитання, на яке не хоче відповідати.

— Я хочу більше, — сказав Матей. — Рік — це занадто мало. Я відчуваю, що можу набагато більше. Хочу бачити те, що бачите ви. Хочу чути камінь у вашій кімнаті.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти не готовий.

— До чого?

Кралик поклав лупу.

— До того, щоб зрозуміти, що ти платиш не роками, Матею. Роки — це лише рахунок, як гроші у відомості. Платиш ти іншим. Ти вже почав це помічати.

— Я нічого не помічаю, — збрехав Матей. Або не збрехав: він і сам не був певен.

— Тоді почекай іще. Спершу звикни до того, що вже є.

Але Матей не міг чекати. Магія дзвеніла в його крові, як голос, і йому здавалося, що майстер просто боїться передати йому справжнє, скупиться, як скупляться старі, що тримали все при собі. Він нахилився над столом і сказав, дивлячись Кралику прямо в очі:

— Ще рік. Два роки. Я готовий.

Кралик довго мовчав. Потім дістав із шухляди інший пергамент, і в його рухах була така втома, ніби він піднімав не аркуш, а камінь.

— Ти просиш, — сказав він. — Запам’ятай: ти просиш.

Матей підписав, не читаючи.

Увечері він повернувся до кімнати під Малою Страною й застав Анежку біля вікна. Вона розчісувала волосся, рум’яна, жива, і наспівувала щось собі під ніс, тихо, без слів. Матей зупинився в дверях. Він упізнав мотив: це була колискова, яку співала їм мама, коли вони були маленькі, та сама, про сірого вовка, що не прийде, поки горить свічка.

Він хотів підспівати. Рот розкрився, але слів не було.

Він знав, що пісня була. Знав, як вона звучала вечорами, знав мамин голос, теплий і трохи хрипкий. Але сама пісня, рядок за рядком, куплет за куплетом, зникла. Лишився тільки контур, порожня форма, як вирізана з паперу фігурка, з якої вийняли картинку.

— Ти чого? — спитала Анежка, обернувшись. — Ти зблід.

— Нічого, — відповів Матей. — Просто… заспівай іще раз.

Вона здивувалася, але заспівала. Він слухав кожне слово й повторював про себе, щоб вивчити, щоб повернути.

До ранку він забув її знову.