Зимове сонцестояння

Додому вони повернулися двадцять четвертого грудня, надвечір, останнім автобусом із Росслера, де пором висадив їх у густому морському тумані. Їхали мовчки, притулившись одне до одного на задньому сидінні, як діти після шкільної екскурсії. За вікном тяглася мокра ірландська рівнина, чорні поля, вогні ферм, силуети овець у світлі фар. Дара дивилася на все це й думала, що вперше за довгий час бачить дорогу, а не точку, до якої треба дійти.

Автобус довіз їх до Голвея. Шон зупинився на розі її вулиці, нерішуче, ніби не знав, чи пристойно йти далі.

— Зайдеш? — спитала Дара.

— Якщо хочеш.

— Хочу.

У домі було холодно й пахло вогкістю. На кухонному столі лежав лист із поліції, нерозпечатаний, із серпневим штампом. Дара взяла його, покрутила в руках і розкрила. Усередині була повістка: дізнання у справі про загибель Ейдана Бренана, призначене на перше грудня. Вона спізнилася на три тижні.

— Нічого, — сказав Шон, прочитавши через плече. — Я телефонував слідчому з Роскофа. Дізнання перенесли. Тебе чекають на початку січня.

— Ти телефонував?

— З дому Ервана, поки ти спала. — Він знизав плечима. — Хтось же мусить займатися паперами.

Вона засміялася. Тихо, незвично, ніби сміх теж був річчю, яку вона давно не діставала з шафи.

Дізнання відбулося на початку січня, у маленькій залі старої будівлі суду. Дара прийшла в чистій куртці, з прибраним волоссям, у руках не тримала нічого. Вона відповідала на запитання спокійно й докладно. Пам'ятала, що була мотузка, що Ейдан упав, що вона тримала, поки могла. Подробиць не пам'ятала, і так і сказала: «Я знаю, що він розстебнув карабін. Решти не пам'ятаю». Коронер, літня людина зі стомленим обличчям, кивнув і записав.

Коли свідки закінчили, Орла Фахі підвелася з лави й підійшла до Дари. Вони не бачилися з серпня. Орла схудла, сильно посивіла, але очі в неї були ясні.

— Він урятував нас, — сказала вона. — Я тобі так і не сказала. Не знала, як.

— Я знаю.

— Ми з Бренданом щороку приходитимемо до нього. На гребінь. Ти не хочеш піти з нами? Навесні?

Дара подивилася на неї й раптом зрозуміла, що може відповісти.

— Хочу, — сказала вона. — Навесні.

Висновок коронера був коротким: нещасний випадок. Жодного слова про провину, жодного слова про недбалість. Шон, що сидів у першому ряду, при цих словах видихнув і потер очі, і Дара зрозуміла, що він не дихав увесь цей час.

Після суду вони вийшли на вулицю. Був яскравий морозний день, із тих, коли над Голвеєм раптом стає видно далеко, аж до Дванадцяти Піків. Вони пішли пішки до дому, не поспішаючи.

— Що далі? — спитав Шон.

— Не знаю. Спершу чай. Потім, напевно, робота. — Дара подумала. — Контора сто разів телефонувала. Скажу, що повернулася.

— Ти повертаєшся в гори?

— Я, власне, нікуди й не йшла, — усміхнулася вона. — Просто три місяці йшла в іншому напрямку.

— Чотири, — поправив Шон.

— Чотири.

Вони підійшли до дому. Шон зупинився біля хвіртки, дістав із кишені ключ.

— Це від дому Ейдана, — сказав він. — Я віддаю його тобі. Він заповів дім мені, але жити там я не зможу. А ти любила його. Там багато книжок, мап. Приходь, дивись. Може, знайдеш щось.

Дара взяла ключ. Він був теплий від його долоні.

— Дякую.

— І ще. — Він замявся. — Якщо колись захочеш знову кудись піти, на гору, на камінь, на край світу, поклич. Я тепер надто звик ходити слідом.

— Не слідом, — сказала вона. — Поруч.

Він усміхнувся. Це була усмішка Ейдана, але своя, не позичена, трохи втомлена, трохи насторожена, і саме тому справжня.

Увечері, того ж дня, вона піднялася на Лисий пагорб. Сама, без наплічника, у легкій куртці. Стежка до вершини здалася їй коротшою, ніж раніше. Коліно не нило. Дихання трималося рівно. Вона зупинилася біля поваленої огорожі, де раніше завжди розверталася, і пішла далі, не задумуючись.

Самотній камінь стояв на маківці, як завжди: сірий, трохи нахилений, нерухомий. Дара підійшла до нього, поклала долоню. Він був холодний і вологий. Вона чекала. Не голосу, не відлуння. Просто так, зі звички.

Камінь мовчав.

Вона усміхнулася. Добре, що мовчав. Вона б не витримала голосу.

Потім сіла на траву біля його підніжжя, дістала з кишені жовтий блокнот і почала гортати. Схеми, ланцюжок точок, написи: «Коло, 4 км від дороги», «Менгір на приватному полі». Сторінка «Що я пам'ятаю» вже давно була вирвана, а на її місці лишився тільки нерівний паперовий край. Записи Ейдана наприкінці блокнота, вісім аркушів, списаних його почерком. Вона прочитала їх усі, повільно, до останнього рядка: «Перевір, що лишилося». І свою відповідь під ним: «Лишилося все головне».

Остання сторінка після цієї відповіді була чиста. Дара погортала далі. Ще дві порожні сторінки. Закрила блокнот і подивилася на затоку. На другому березі, за сірою водою, темною й спокійною, стояли гори. Ті самі. Мвілріа у вечірньому світлі лежала довгим пологим хребтом, рожевуватим від призахідного сонця.

Вона подивилася на неї. Довго, прямо, не відводячи очей. Не було ні дрижаків, ні нудоти, тільки тиха, ясна печаль, схожа на легкий дощ.

— Ну, — сказала вона вголос, — до весни.

Вона хотіла вставати, коли блокнот у її руці раптом потеплішав.

Не нагрівся, а потеплішав трохи, як долоня живої людини. Дара опустила погляд. Із обкладинки крізь жовтий пластик, як крізь прозору плівку, повільно проступали тонкі темні лінії. Сторінки ворухнулися, зашурхотіли, розкрилися самі. На одній із порожніх сторінок, у самому кінці, почали з'являтися чорнила, ніби хтось невидимий писав, не поспішаючи, виводячи кожну літеру.

Почерк був не Ейданів. Не її власний. Він був гострий, кутастий, незнайомий, жіночий.

«31. Коло біля Білого озера. Північ. До першого снігу. Шукай Мейв Дуаєр. Вона чекає, і їй нічого віддати за себе».

Дара перечитала запис двічі. Мейв Дуаєр. Вона не знала цього імені. Ніколи не чула його, ні від Нуали, ні від Ервана, ні від Ейдана, ні в жодній розповіді. Але чорнила були ще вологі, і під ними, дрібно, ледь помітно, дописувалися ще слова: «Камінь тридцять перший, і він не останній».

Вона підвела голову.

Над пагорбом згущувалася ніч. Навколо каменя шелестіла трава, хоча вітру не було. Дара повільно поклала блокнот на коліна й обережно, не поспішаючи, ще раз торкнулася каменя. Тиша. Звична, тепла, спокійна.

А потім, із глибини, із самої серцевини тисячолітнього сірого валуна, почувся звук. Не її голос. Не Ейданів. Не безліч голосів. Тихий, жіночий, незнайомий, як той, яким пишуть у блокнотах, гострий і чіткий.

— Вона йде.

Дара не відсмикнула руку. Вона сиділа на холодній траві, у світлі перших зір, і слухала камінь, який був для неї не чужим, і не зовсім своїм, і питала себе, хто це сказав: Анвен, Мейв Дуаєр чи хтось, кого вона ще не знає.

Унизу, у вікнах її дому, засвітилося світло. Хтось, напевно Шон, прийшов із ключем і тепер ставив на плиту чайник. Дара підвелася, обтрусила коліна, сховала блокнот у кишеню. Подумала про те, як мало в неї лишилося: кілька слів, порожня сторінка, одне знання, яке ніхто не відніме.

І як багато, виявляється, їй потрібно, щоб іти далі.

— До весни, — повторила вона тихо, не каменю, а собі. І пішла вниз, до вогнів.