Останні камені

Двадцять сьомий стояв на початку довгої алеї, де камені вишиковувалися рядами, як солдати на параді. Вони йшли за обрій: тисячі сірих брил, від маленьких до людського зросту, поросли лишайником і вересом. Це вже був Карнак, його околиця. Вітер гуляв алеєю й свистів у щілинах між менгірами. Дара зупинилася й кілька хвилин просто дивилася.

— Скільки їх? — спитав Шон.

— Три тисячі, — відповів Ерван, який ішов із ними від самого дому. — Може, більше. Ніхто не рахував точно.

— А наших три.

— Усього три, — підтвердив він. — Двадцять сьомий, двадцять восьмий, двадцять дев'ятий. А тридцятий чекає на пагорбі за алеєю. Решта три тисячі просто дивляться.

Дара підійшла до двадцять сьомого. Він виглядав зовсім інакше, ніж ті, що лишилися позаду: не груба брила, а майже гладкий, високий, як одвірок, із округлою верхівкою. На камені, неглибоко, був вирізаний знак: коло з крапкою всередині. Вона поклала на нього останню річ, яка в неї лишалася з тих, що дарував Шон: срібний браслет. Камінь озвався голосом, у якому вже не було ні Ейдана, ні багатьох людей, а звучав тільки вітер:

— Три дні. Не більше.

Двадцять восьмий знайшовся в гайку за селом, на галявині, оточеній молодими дубками. Камінь лежав плазом, як стіл. Вона віддала йому годинник: простий, механічний, подарунок батька на закінчення школи. Камінь сказав: «Лишилася ніч».

Двадцять дев'ятий стояв у самому серці Карнака, де ряди сходилися в один бік, як промені. Це був найвищий із усіх, більше чотирьох метрів, трохи нахилений уперед. Дара залишила на ньому те, чого в неї не лишалося ні в наплічнику, ні в кишенях: порожню сторінку блокнота, на якій усю дорогу вела список. Сторінка була вирвана рівно, по лінії скріпки. Камінь сказав: «Тут ти будеш вибирати».

Більше він не сказав нічого.

Шон знайшов їй місце для ночівлі в занедбаній кам'яній хатині на краю алеї. Ерван пішов сказати щось старій жінці, що жила в будинку неподалік, і повернувся з двома ковдрами й горщиком гарячого супу. Вони сиділи втрьох навколо крихітної пічки, і Дара, намагаючись їсти, розуміла, що майже не відчуває тепла. Ні від пічки, ні від супу, ні від людей поруч. Усередині все завмерло, як перед стрибком.

— Мейрін не дасть нам просто дійти, — сказав Ерван. — Вона боротиметься. Не за себе, за корону. Корона не хоче, щоб ланцюжок замикався на іншу людину. У неї свої інтереси.

— Що вона може?

— Послати вартових. — Ерван сказав це просто, як називають ім'я сусіда. — Я бачив їх один раз, багато років тому. Це не люди й не привиди. Це забуте. Усе, що камені забрали й не встигли кудись покласти, збирається в тумані. Воно ходить, як сліпе. Воно повертається до господаря.

— Повертається? — перепитав Шон. — Тобто спогади…

— Не спогади. Їхні тіні. Порожні оболонки, що шукають, кого згадати. Вони не нападають. Вони просто… чіпляються. Торкаються тебе, і ти відчуваєш, чого позбувся. Це дуже боляче.

— Як їх зупинити?

Ерван похитав головою.

— Не знаю. Ніхто не знав. Колишня господиня, Анвен, казала, що треба назвати річ її справжнім ім'ям. Але що це означає, я не розумію.

Дара мовчала. Вона сиділа, дивлячись на свої руки, і думала про блокнот, що лежав у кишені. Про сторінку «Що я пам'ятаю», яку вирвала й залишила каменю. Про рядки, викреслені один за одним, які вона знала напам'ять, бо щовечора перечитувала їх, поки слова не врізалися в пам'ять, як зарубки. Порожні місця. Але імена цих місць вона пам'ятала.

— Справжнє ім'я, — сказала вона вголос. — Може бути…

Вона не договорила. На вулиці щось змінилося.

Спершу Дара подумала, що подув вітер. Потім зрозуміла, що стало тихо. Не просто тихо: зникли всі звуки, шерех трави, шепіт між менгірами, далекий гавкіт собаки. Тиша навалилася, як мокра ковдра, і в ній, крізь щілини у дверях, поповзли сірі клуби туману. Пічка погасла сама собою.

— Вони тут, — сказав Ерван.

Він підвівся, узяв із полиці важкий каменярський молоток, яким, напевно, працював пів століття, і розчахнув двері.

Туман лежав на алеї щільною стіною. У ньому, один за одним, з'являлися силуети. Вони йшли повільно, трохи погойдуючись, як ходять люди в маренні, і в кожного в руках, або на плечах, або просто поруч було щось: нечітке, розпливчасте, але дивно знайоме. Перший ніс на руках червону куртку. Другий яблучний пиріг на блюді. Третій невеликий латунний компас. Четвертий жіночу сукню. П'ятий в'язку ключів.

Дара ступила вперед, і коліна в неї стали ватяними.

— Це мої, — сказала вона. — Це все моє.

Перша постать, із червоною курткою, підійшла до неї впритул. У неї не було обличчя, тільки гладка сіра пляма, в якій вгадувалися риси, яких вона не могла назвати. Вона простягла куртку. Дара машинально взяла її, і щось холодне прокотилося по руках, по грудях. Вона відчула порожнечу такої сили, що ледь не впала: порожнечу на місці запаху.

— Даро! — крикнув Шон, схопивши її за плече.

— Назвати, — сказала вона хрипко. — Треба назвати за ім'ям.

Вона полізла в кишеню, витягла блокнот, знайшла сторінку «Що я пам'ятаю», не ту, вирвану, а копію, яку давно накидала на останній сторінці, про всяк випадок. Рядки йшли один за одним. Викреслені, але не стерті. Вона підняла блокнот до обличчя й прочитала голосно, чітко, як читають уголос дитині:

— Запах батькової куртки.

Сіра постать завмерла. Куртка в її руках здригнулася. Потім по тканині пробігла брижа, і вона розчинилася в диму. У повітрі лишився ледь відчутний запах: дьоготь, тютюн і трохи сирої вовни. Дара вдихнула, і на секунду побачила батька в дверях старого дому, з цим кумедним шарфом, і почула, як він кличе її на вечерю.

Запах зник. Але вона пам'ятала, що він був.

— Смак маминого яблучного пирога!

Друга постать випустила блюдо. Воно розбилося на тисячу сіруватих скалок, що розтанули в повітрі. Дара відчула на язиці корицю й солодкість, гіркувату скоринку. Три секунди. Потім зникло.

— Назва першої гори!

Постать із гірським льодорубом у руках розсипалася на порох. Дара хотіла запам'ятати: «Даймонд? Ні, не Даймонд». Слово не втрималося.

— Телефон Мойри з Кларіфорда! Ім'я вчительки, що навчила читати мапи! Перша зустріч із Ейданом!

Вона читала дедалі швидше, не зупиняючись, і сірі постаті одна за одною втрачали форму, розсипалися, танули. Кожне розчинення залишало по собі крихітний спалах: смак, запах, слово, обличчя. Дара ловила їх, як ловлять іскри, і відпускала. Це було боляче й радісно одночасно. Кожен спогад повертався на секунду й знову йшов, але тепер ішов не в порожнечу, а на місце.

Ерван розмахував молотком, відганяючи тих, що підбиралися до Шона. Шон відбивався чим попало: палицею, наплічником, ліктями. Він кричав щось, але звуки гасли в тумані.

Коли Дара дійшла до останнього рядка, туман уже рідшав. Лишалася одна постать. Вона стояла на краю алеї за кілька кроків від неї, висока й тонка, і в руках у неї не було нічого.

— Бен-Баллен, — сказала Дара. — Найкращий день. Той самий.

Постать здригнулася. Потім підняла руки, долонями догори, і на долонях спалахнуло золоте світло. Дара ступила до неї, простягла руки.

Це було як пірнути в теплу воду. Схил, зелений від трави, вітер в обличчя, Ейдан попереду, що озирається й сміється, голосно й щасливо, і її власний голос: «Зачекай!» Відчуття його руки в її руці, сухої, шорсткої, надійної. Яскраве червневе сонце. Шість секунд.

Потім світло згасло, постать опустила руки, повернулася й пішла в туман.

Дара стояла, тримаючись рукою за стіну, і дихала так, ніби пробігла десять кілометрів. Шон підхопив її під лікоть. Ерван опустив молоток.

— Досить, — сказав він. — Більше не прийдуть.

— Вони повернули мені… — почала Дара.

— Ні, — м'яко відповів він. — Вони не повернули. Вони дозволили тобі побачити, що було. Це не одне й те саме. Не обманюйся.

— Я знаю, — сказала вона. Але всміхнулася, уперше за багато днів, широко й по-справжньому.

Вони повернулися в хатину й розпалили пічку. Ерван поставив варитися новий горщик супу. Шон сидів, втупившись у вогонь, і раптом сказав:

— Я бачив його.

— Кого?

— Ейдана. На секунду, коли ти читала про Бен-Баллен. Він стояв за спиною в тієї, останньої. Просто дивився.

— Що він робив?

— Усміхався, — сказав Шон. — Як раніше.

Дара взяла ложку, і вперше за багато днів суп здався їй теплим.

Пізно ввечері, коли Ерван пішов спати, а Шон дрімав біля пічки, вона вийшла на повітря. Ніч була ясна й дуже холодна. Над Карнаком висіли великі грудневі зорі, а між менгірами лежала густа тінь. На пагорбі за алеєю, кілометрах у двох, чорнів самотній силует тридцятого каменя. Більше вона нічого не бачила. Але відчувала: він там, дивиться на неї, чекає.

До світанку лишалося вісім годин. До зимового сонцестояння лишалася одна ніч.

Дара заплющила очі, подихала морозним повітрям, як робила завжди перед важким підйомом. Потім розплющила й твердо подумала: пора.