Остання адреса

Одинадцята адреса виявилася найвеселішою.

У глинобитному будиночку біля річки жили дві вісімдесятирічні сестри-близнючки, Цецилія й Беатріс Лопес, схожі одна на одну, як дві краплі киселю. Вони зустріли нас на порозі одночасно, одночасно простягли руки по тарілку й одночасно сказали: «Нам одну на двох, ми все ділимо». Мегі налила їм суп із жовтої кукурудзи з червоним перцем, і сестри з’їли його, не зводячи очей одна з одної.

— Беатріс, — сказала одна, опустивши ложку.

— Цецилія, — сказала інша.

— Ти старша!

— Ні, ти!

— Ні, я пам’ятаю! Мама сказала, що ти вийшла на дві хвилини раніше!

— Так я старша?

— Ти старша!

Вони обнялися, сміючись і плачучи. Сімдесят дев’ять років вони сперечалися, хто з них народився першою, і кожна була впевнена, що молодша саме вона. Тепер, нарешті, все прояснилося. Беатріс виявилася старшою. Цецилія тріумфально оголосила, що тепер має повне право командувати, а Беатріс образилася й зажадала перерахунку. Ми залишили їх на порозі, що сваряться із насолодою, і тихо вийшли.

— Скільки лишилося? — запитав я.

— Одна. — Мегі закрила зошит. — Санта-Лусія.

Санта-Лусія лежала в долині між червоними пагорбами, як жменя глиняних іграшок, залишених на долоні. Присадкуваті будинки кольору охри й кориці, плоскі дахи, вузькі вулиці, що ведуть до центральної площі з білою церквою й старими тополями. З дахів звисали гірлянди із сушеного червоного перцю. Над площею вже висіла різдвяна ілюмінація, ще не запалена, а вздовж стін будинків вишикувалися ряди паперових ліхтариків із піском і свічками.

Пелхем їхав за нами до самого в’їзду в місто. Зупинивши бордовий універсал на узбіччі, він вийшов, поправив піджак і підійшов до вікна Берти.

— Я залишуся на добу, — сказав він. — Перевірю документи на фургон і заодно… упевнюся, що ви доберетеся до адреси. Не заперечуєте?

— Ми щасливі, — сказав я.

— Не варто. — Він почервонів. — Це професійний інтерес.

Росаріо Медіна жила на самому кінці вулиці Янгола, у будинку з синіми дверима й старою абрикосовою алеєю. Вона вийшла на ґанок у чорній сукні й червоній шалі, маленька, пряма, з обличчям, на якому кожну зморшку було ретельно виведено, як лінію на мапі. Їй було років сімдесят п’ять. Очі були живі й дуже швидкі.

— Калеб Рурк, — сказала вона. — Небіж. Я чекала на тебе з квітня.

— Ви знали…

— Я знала, що ти прийдеш. — Вона подивилася повз мене на Мегі, кивнула. — Мегі Тіллман. Марго розповідала. Ти та, що готує із заплющеними очима. Заходьте.

Ми увійшли до прохолодного дому, що пахнув воском і сушеними травами. На стінах висіли фотографії: молоді обличчя, старі обличчя, весілля, свята. На одній, у рамці з бляшаних зірок, стояли дві молоді жінки на тлі фургона. Я впізнав Берту, тільки нову, яскраво-бірюзову, з чистим написом «У Марго». Одна з жінок була моя тітка. Друга, напевно, Росаріо. Вони сміялися, обійнявшись, і в обох у волоссі стирчали квітки.

— Ми познайомилися сорок дев’ять років тому, — сказала Росаріо, помітивши, куди я дивлюся. — Вона приїхала до Санта-Лусії з цим фургоном і зламаним мотором. Я була тоді дівчиськом. Я полагодила їй мотор. Вона нагодувала мене вечерею. Відтоді ми дружимо. Дружили.

— Дружили?

— Дружимо, — виправилася вона твердо. — Дружимо. Не треба робити з мене плакальницю.

Дванадцяту страву Мегі готувала на плиті Росаріо: червоні тамалес із м’ясом і ялівцевим попелом, у кукурудзяному листі, запечені на вогні. Дім наповнився запахом настільки густим і теплим, що я згадав кухню над «Сіллю й вітром». Росаріо сиділа за столом, підперши щоку кулаком, і дивилася, як Мегі розкладає на тарілки димучі згортки.

— Гарячі, — сказала Мегі.

— Я знаю. Вона веліла не поспішати.

Росаріо розгорнула листок, піднесла до обличчя, вдихнула. Заплющила очі.

— Абрикос, — сказала вона.

— Що?

— Ми посадили абрикос. Ось там, біля паркану. — Вона розплющила очі, і в них стояли сльози, але голос лишався твердим. — Двадцять років тому. Марго сказала: «Це дерево чекатиме, поки я повернуся». Я забула. Ні, я не забула, що ми його садили. Я забула, що вона пообіцяла. Що вона сказала. «Коли воно дасть перший урожай, я принесу сюди хлопчика». Це про тебе.

Я проковтнув.

— Дерево давало врожай?

— Щороку. Тільки хлопчика не приводили. — Вона всміхнулася. — Я думала, що вона передумала.

Ми вийшли в сад. Абрикосове дерево стояло біля паркану, голе, чорне, з вузлуватими гілками, на яких не було жодного листка. Над ним висів тонкий місяць. Я поклав руку на кору. Холодна, шорстка, і водночас ніби жива.

— Вона казала, що ти прийдеш увечері в листопаді, — тихо сказала Росаріо. — Що тобі не сподобається запах. Тому я не пекла сьогодні нічого солодкого.

— Де вона? — запитав я.

Росаріо подивилася на мене довго й уважно.

— Була тут у травні. Сиділа на цій лаві. Сказала: «Хай він сам вирішує, Розі. Я більше не маю права». І пішла. Куди, не сказала. Але я думаю, що вона не померла. Люди, які прощаються так, не вмирають. Вони просто йдуть далі.

У зошиті з’явився останній рядок: «Прийнято. Р. М.» Дванадцятий. Поруч із відбитком пальця, що пах абрикосовим цвітом. Мегі піднесла зошит до лампи й раптом тихенько скрикнула.

— Що? — запитав я.

— Сторінка. Вона зрушилася.

Я подивився. Остання сторінка, «Для Калеба», розкрилася сама. Рядок із рецептом супу світився в світлі лампи яскравіше за решту. Під ним проступили два нові рядки: «Дванадцять є. Залишився один. Ти знаєш, який».

Я зачинив зошит і почув, як за воротами заскрипіли гальма.

До будинку Росаріо під’їхали дві машини: чорний позашляховик і поліційний пікап. Із позашляховика вийшли двоє чоловіків у сірих пальтах. З пікапа вибрався шериф у коричневій формі, вусатий, огрядний, із виглядом людини, якій дуже не хочеться робити те, що вона збирається робити.

Третім вийшов Гілберт Венс.

Він був у світлому кашеміровому пальті, з новою стрижкою, з усмішкою, настільки бездоганною, що на неї хотілося наклеїти пломбу. Він ніс у руці шкіряну теку.

— Калебе! — сказав він тепло. — Як приємно бачити вас живим і здоровим. Мені сказали, ви здолали перевал. Вітаю.

— Венс, — сказав я. — Якими вітрами?

— Діловими. Дозвольте відрекомендувати: адвокат компанії містер Корнеліус Крайтон. І шериф Ернандес, який люб’язно погодився допомогти з формальностями.

Шериф кашлянув і відвів очі.

— У чому справа? — запитала Мегі, виходячи на ґанок із Дугласом у кишені.

— Справа в непорозумінні, — сказав Венс. — Бачте, міс Рурк, ваша тітка, в останні місяці життя, склала додаткову довіреність. Згідно з якою права на фургон, зошит і всі пов’язані з ними рецептурні матеріали передаються довіреній особі. Тобто мені.

Він розкрив теку й витяг аркуш паперу, скріплений нотаріальною печаткою. У правому нижньому кутку красувався підпис: «М. Рурк». Великий, із розмашистим розчерком.

— Довіреність датована двадцятим листопада, — сказав Венс. — Тобто складена вже після смерті міс Рурк. Що, втім, зрозуміло: вона зберігала силу в межах трасту, оформленого заздалегідь. Усе абсолютно законно.

— Після смерті? — тихо запитав я.

— Звісно. — Венс підняв брови. — Чи ви все ще сподіваєтеся?

Я не відповів. Шериф Ернандес відкашлявся.

— Містере Рурку, — сказав він. — У мене немає вибору. Документ оформлено нотаріально. Я мушу вилучити фургон і зошит до розгляду. Це тимчасовий захід.

— Ні, — сказала Росаріо.

Вона стояла в дверях, маленька, в червоній шалі, і обличчя її було кам’яним.

— Росаріо, — м’яко почав шериф.

— Ні, Хуане. Покажи мені папір.

Шериф завагався й передав аркуш. Росаріо взяла його двома пальцями, як беруть дохлу мишу. Прочитала. Потім піднесла до очей підпис і стала розглядати його з жахливою увагою.

— Це не її підпис, — сказала вона.

— Перепрошую? — ввічливо сказав Крайтон.

— Не її, кажу. Марго зламала праву руку в дев’яносто шостому, в Альбукерке, на кухонній плиті. Рука зрослася, але пальці більше не слухалися. Відтоді вона підписується лівою. Завжди лівою. Лівша з неї вийшла така, що без сліз не глянеш: усі літери завалюються назад, як п’яні. А тут, дивіться, рівно. Гарно. Гарніше, ніж вона вміла, навіть коли була молодою. — Росаріо підняла очі. — Це підробка, містере.

Венс не змінився на обличчі, але голос у нього став трохи суворіший.

— Ви можете це довести?

— Я можу принести п’ятнадцять листів за останні двадцять років, — сказала Росаріо. — Усі з її підписом. Лівою рукою.

— Це не доказ справжності.

— Ні, — сказала вона. — Але це підстава для експертизи.

Шериф Ернандес із полегшенням зітхнув.

— Тоді так, — сказав він. — Експертиза займе пару днів. Фургон залишається під тимчасовим арештом. Зошит під охороною. Завтра опівдні, на площі, у нас сходка щодо свята. Мировий суддя буде там. Нехай розбереться при людях, щоб ніхто не казав, ніби в Санта-Лусії коїться беззаконня.

— Це обурливо, — сказав Крайтон. — Ми наполягаємо…

— Наполягайте на здоров’я, — сказав шериф. — Але в нас так заведено.

Венс усміхнувся.

— Звісно, — сказав він. — Ми прийдемо. Калебе, ви ж не заперечуєте? Адже все вирішиться за законом.

— Не заперечую, — сказав я.

Вони поїхали. Венс сів у чорний позашляховик і помахав нам рукою, точнісінько так, як махав чоловік у сірому седані під Лос-Сантосом. Я помітив цей збіг і одразу відкинув: не він, не той.

Росаріо повернулася в дім, і там раптом її плечі опустилися, а руки затремтіли.

— Вибачте, — сказала вона. — Я все життя не любила нотаріусів.

Мегі обійняла її. З бордового універсала виліз Пелхем, який, виявляється, усе чув, і дістав із багажника ту саму тонку теку.

— Завтра я виступлю, — сказав він. — І пред’явлю все, що зібрав. Але цього недостатньо. Потрібно, щоб він сам себе видав.

— Як? — запитала Мегі.

— Не знаю.

Усі подивилися на мене. Я сидів на сходинці, тримаючи в руках зошит, який раптом став напрочуд важким. Перегорнув до останньої сторінки. «Для Калеба». Рецепт, написаний швидким, летючим почерком.

Росаріо сіла поруч.

— Вона не просила мене казати тобі, що робити, — сказала вона. — Вона просила тільки передати, що рішення належить тобі.

— Я знаю.

— Тоді вирішуй.

Я подивився на абрикосове дерево, чорне, голе, терпляче. Двадцять років воно чекало на хлопчика. На хлопчика, який забув, куди його кличуть.

— Мегі, — сказав я. — Якщо я приготую його завтра. При всіх. Ти будеш поруч?

— Поруч, — сказала вона. — Тільки не втручатимусь.

— А якщо Венс…

— Венс отримає те, на що заслуговує, — сказав Пелхем. — Це буде найкращим варіантом.

Я заплющив очі. Двадцять років я не пам’ятав ґанку. Не пам’ятав батькових рук. Не пам’ятав, як просив його залишитися. І раптом зрозумів, що боюся не болю, а зовсім іншого: боюся, що без неї я стану легким, зовсім порожнім, і не буде кому злитися. Злість була моїм домом шість років.

— Я приготую, — сказав я. — Завтра. Опівдні. На площі.

Зошит на моїх колінах потеплішав. Зовсім трохи, як рука, що стиснула мою в темряві. І з-під обкладинки долинув запах дощу.