Кордон номер три

Службовий прохід під вагонами існував на кожному складі «Мелузини», але знали про нього небагато хто. Вузький лаз між рамою пасажирського вагона й ходовим візком, куди ремонтники залазили перевіряти гальма на стоянках. Дванадцять років Дана чула розповіді про те, як ним можна дістатися поштового вагона, не виходячи з потяга. Одного разу вона навіть проповзла там, заради суперечки з Яном Врбою, і потім тиждень не могла відпрати форму.

— Тримайтеся за раму, — прошепотіла вона. — Не відпускайте. Якщо впадете, летіти доведеться довго.

— Втішили, — озвався Лукаш позаду неї.

Вони повзли вздовж днища восьмого вагона, потім сьомого, шостого, у темряві, що пахла олією й гарячим залізом. Унизу, за півметра від обличчя, миготіли шпали. Холодний вітер бив у щоки. Дана лічила стики: дванадцять, тринадцять, чотирнадцять. Кожен відгукувався в хребті.

Тібор Надь пішов уперед іншим шляхом. Він збирався зайняти тамбур перед поштовим і чекати сигналу. Корнел залишився біля вагона-ресторану, Мате стеріг двері. Еліас сидів у сьомому зі згортком і, як обіцяв, не випускав його ні на секунду.

Люк у підлозі поштового вагона знайшовся навпомацки. Дана підчепила кришку викруткою, підняла й підтяглася на руках. Лукаш підштовхнув її ззаду.

Поштовий вагон був темний і тісний. Уздовж стін громадилися мішки, ящики, клітки для голубів. Пахло папером, пилом і чимось солодкуватим, як цвітуча липа. Дана ввімкнула ліхтарик і прикрила лампу долонею.

— Тут, — видихнув Лукаш і показав у дальній кут.

Там, за стелажем, стояли дев'ять дерев'яних ящиків, складених охайною пірамідою. На кожному фарбою було виведено: «Макулатура. Для утилізації». Дана приклала долоню до першого. Дерево було тепле. Усередині тихо, майже нечутно, співало.

— Дев'ять голосів, — прошепотіла вона.

— Чую, — сказав Лукаш. — Це як… хор. Далекий.

Вона відкрила кришку верхнього ящика. Усередині на соломі лежав зливок завбільшки з долоню, золотаво-сірий, з вкрапленнями чогось мерехтливого. До нього була прикріплена бірка: «Дар'я Менцлова, Брно. Кому: Йозеф Менцл. Прийнято 14.03.2019». Понад сім років тому.

— Він зберігав їх, — сказала Дана тихо. — Сім років. Дванадцять. Люди чекали.

— Дано, — Лукаш торкнувся її ліктя. — Слухайте.

Дахом застукали кроки. Важкі, розмірені, неквапливі. Хтось ішов вагоном згори, потім спустився в тамбур, і двері з брязкотом відчинилися.

Вони пірнули за стелаж. Дана погасила ліхтарик.

У вагон увійшов Богуміл Шторх.

Він тримав у руці невеликий ліхтар і ніс на плечі сірий мішок. Рухався він без метушні, як завжди: рівно, спокійно, наче йшов по свіжу газету. Поставив мішок на ящик, дістав із мішка те, що в ньому лежало, і Дана впізнала підробку: коричневий згорток, перев'язаний бечівкою.

— Ну ось, — сказав він негучно, сам до себе. — Тепер можна й поговорити.

Він підійшов до вікна й кілька разів блимнув ліхтарем. Десь ззовні, у темряві, блимнуло у відповідь світло.

Потяг скидав швидкість. За шибками попливли вогні Штурова, рідкісні ліхтарі, склади, порожні платформи. Стрілки задзвеніли під колесами, склад здригнувся й пішов бічною гілкою, трохи осторонь від головної колії.

— Станція Штурово, — промовив по гучномовцю диктор словацькою, потім угорською. — Стоянка сім хвилин.

Лукаш притиснувся до Дани, ледве дихаючи. Шторх відчинив бічні двері вагона. Ззовні в прорізі з'явилися двоє чоловіків у сірому. Вони увійшли, не вітаючись. Один тримав у руці латунний прилад, схожий на той, що носив Тібор, тільки більший і масивніший. Другий ніс важку сумку.

— Богуміле, — сказав перший, невисокий, з доглянутою борідкою. — Ви запізнюєтеся.

— Дорога, — відповів Шторх. — Митниця.

— Ми чули. Ходять чутки, що ви теж під ковпаком.

— Чутки. Усе під контролем. — Шторх простягнув згорток. — Ось десятий. Найкраще, що я будь-коли вам пропонував. Слово майстра.

Бородатий узяв згорток двома пальцями й підніс до приладу. Стрілка сіпнулася. Похиталася. Завмерла.

Дана затамувала подих.

— Богуміле, — сказав бородатий дуже м'яко. — Ви жартуєте?

— Що?

— Це не слово. Це залізо. З ехом, як у порожній бочці. — Він поклав згорток на ящик. — Ви нас обдурили.

— Ні, зачекайте. — Шторх усміхнувся, але усмішка вийшла кривою. — Це… цього не може бути. Я сам перевіряв.

— Ви перевіряли приладом? — спитав другий.

— Я… — Шторх замовк.

Дана бачила, як змінюється його обличчя. Не від страху: від раптового, холодного розуміння, як у шахіста, який побачив, що його власний хід виявився пасткою. Він підняв очі й дуже повільно оглянув вагон.

— Дано, — сказав він негучно. — Ти тут.

Вона вийшла з-за стелажа. Лукаш ступив уперед слідом.

— Так, — відповіла вона. — Тут.

Шторх усміхнувся.

— Це ти придумала? Підробку в підробку?

— Ми з друзями.

— Гарна робота. — Він похитав головою. — Учив-то я тебе, виходить, занадто добре.

Бородатий покупець перевів погляд зі Шторха на Дану, потім на ящики, потім на відчинені двері.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Богуміле, у вас є пів хвилини, щоб пояснити.

— Мені не потрібна пів хвилина, — відповів Шторх.

Він раптом схопив Дану за зап'ясток. Рух вийшов таким швидким, що вона не встигла відступити. Наступної секунди він шарпнув її до себе, затулився нею, і в іншій руці в нього опинився маленький залізничний ключ із червоним кільцем.

— Вибачте, панове, — сказав він чемно. — Але мені пора.

Він повернувся до панелі біля дверей, до червоної рукоятки аварійного розчеплення, і вставив туди ключ.

— Ні! — Лукаш кинувся вперед.

Але Шторх повернув рукоять. Під підлогою щось брязнуло. Вагон здригнувся, хитнувся й пішов уперед, повільно, мляво, а потім дедалі швидше. Зчеплення між поштовим вагоном і рештою складу розійшлося, і вагон почав відокремлюватися, як корабель, що зняв якір.

Покупці вискочили в двері на ходу. Тібор Надь, що вдерся в тамбур саме цієї миті, не встиг.

— Дано! — долинув голос Лукаша.

Вона вирвалася з рук Шторха, упала на ящик, ухопилася за кришку й побачила у вікні, як склад «Мелузини» повільно йде геть. Вогні сьомого вагона, і восьмого, і всіх інших віддалялися, меншали, а поштовий вагон зі скреготом котився бічною гілкою в темряву, на закинуту частину станції, де колії йшли вниз, до ріки.

— Гальмівний башмак! — крикнула вона. — Треба знайти ручне гальмо!

Шторх стояв, тримаючись за поручень. Він усміхався.

— Ви далеко не підете, — сказав він. — У вагона немає гальм. Я зняв їх учора.

Лукаш звів на нього очі. Дана відчула, як вагон набирає хід. Схил був довгий. Унизу, наприкінці колії, чорніла вода.