Вагон-ресторан після півночі

У вагоні-ресторані «Мелузини» о четвертій ранку було так тихо, що Еліас чув, як у буфеті осідає кавова гуща. Бармен, огрядний лисий чоловік на ім'я Радім, протирав склянки й вдавав, що він меблі. За дальнім столиком спали двоє студентів, поклавши голови на рюкзаки. Біля вікна сиділа жінка з картатою сумкою й дивилася на чорні поля.

Еліас сів за кутовий столик. Лукаш пристроївся навпроти. Підробка лежала в Еліаса на колінах, загорнута в пальто. Дана дозволила їм забрати її, коротко кинувши: «Вам потрібніше». Це була не милість. Це було випробування.

— Я думаю, — сказав Еліас, — що справжній згорток усе ще в потязі.

— Чому?

— Бо хтось украв його, не виносячи. Вийти у Відні з таким вантажем не можна: Митниця стежить за вокзалами. А в потязі його можна сховати де завгодно.

— Значить, злодій теж тут, — сказав Лукаш.

— Або злодій — хтось із тих, кому дозволено ходити всюди. — Еліас розгорнув пальто й поклав підробку на стіл. Вона загула рівно, глухо. — Класичне замкнене коло, Лукашу. Як у романах. Дванадцять осіб, одна ніч, один потяг. Треба тільки поговорити з кожним.

— І вони вам розкажуть?

— Ні. Але вони прохопляться.

Він замовив дві чашки кави й підкликав бармена.

— Скажіть, шановний, чи багато у вас сьогодні нічних відвідувачів?

— Двоє, пане, — відповів Радім. — Студенти, сплять. Пані з сумкою. Ну й ваша компанія.

— А хтось заходив раніше?

— Тільки пані Лангер по тепле молоко. І стара пані з шостого вагона, по окріп для термоса.

— Із сьомого, — поправив Еліас.

— Вибачте, із сьомого. Вона щороку в цю ніч їздить, завжди бере термос.

— Щороку?

— Ну так. — Радім протер склянку. — Рік за роком, раз на рік, у цю дату. Я вже років сім її бачу. Тиха. В'яже. Я їй завжди подаю пиріжок, вона любить із маком.

Еліас записав щось у блокнот. Лукаш скосив очі.

— Навіщо?

— Стара звичка. Записую все, що здається дивним.

Наступні пів години Еліас розмовляв із кожним. Він робив це тонко, з навмисною незграбністю людини, що загубила в потязі запонку. До студентів підійшов першим. Вони прокинулися неохоче, потерли очі.

— Ви не бачили у вагоні старовинної срібної запонки? Я, здається, впустив її десь між Прагою й Віднем.

— Ні, — сказав один. — А ви хто?

— Антиквар. Їду на торги.

— Ми їдемо на концерт, — сказав другий. — Нас двоє. Ми в сьомому вагоні, одинадцяте купе.

— Усю ніч спали?

— Майже. Тільки у Відні виходили покурити на п'ять хвилин.

— І нікого не бачили?

— Бачили, — пожвавішав перший. — Чоловік такий із вусами, провідник старший. Він ішов вагоном і, коли ми проходили повз, щось ніс у мішку.

— У якому мішку?

— Звичайному. Сірий, полотняний.

Еліас завмер. Лукаш випростався.

— Коли це було?

— Одразу після Відня. Хвилин через десять.

— Вусатий? — перепитав Лукаш.

— Ну так. Начальник потяга, мабуть. Він у формі був.

Еліас відкинувся на спинку. Сірий полотняний мішок. Той самий, що висів у службовому купе Дани. Той, куди вони сховали згорток, поки Тібор Надь перевіряв документи. Сірий полотняний мішок і начальник потяга, який несе його вагоном невдовзі після підміни. Але мало чого.

— Дякую, — сказав Еліас. — Ви мені дуже допомогли.

Наступною була жінка з картатою сумкою. Звали її Паулина Мразек, їй було років шістдесят, вона їхала до доньки в Будапешт і везла їй мариновані огірки.

— Банки важкі, — зітхнула вона. — А в сумці ще й подушка. Донька каже, що подушки в Угорщині не ті.

— Ви, випадково, не чули сьогодні дивного гудіння? — спитав Еліас обережно.

— Гудіння? — Паулина задумалася. — Ні. Нічого. Я трохи глуха, не ображайтеся.

— Дякую.

Ірена Лангер з'явилася біля дверей ресторану без запрошення. Вона підійшла до бару, замовила тепле молоко й сіла навпроти Еліаса так спокійно, наче весь цей час на нього чекала.

— Пане Бранде. Ви розпитуєте пасажирів. Я чула. Якщо хочете знати правду, давайте без театру.

— Я весь увага.

Вона усміхнулася, і цього разу усмішка була іншою: у кутиках губ майнула втома.

— Ви підозрюєте, що я щось чула. Я чула. У мене абсолютний слух. Я настроювачка роялів. Двадцять років. Цей звук у вашому вагоні звучить як «соль» другої октави, трохи нижче еталона. Мені це не подобається. Я б настроїла.

— А усмішка? — спитав Лукаш напряму.

— Професійна. — Ірена знизала плечима. — Коли роками пояснюєш людям, що їхній улюблений рояль безнадійно розстроєний, вчишся усміхатися так, щоб вони не кинули в тебе ключем. — Вона відпила молока. — І не підозрюйте мене в крадіжці вашої посилки. Я не злодійка. Я їду до Будапешта, щоб піти від чоловіка. Це мій секрет. Ваш я не знаю й знати не хочу.

Вона підвелася, і в русі її не було ні провини, ні тривоги, тільки легка досада. Еліас раптом зрозумів, що повірив їй.

— Одне запитання, пані Лангер, — сказав він. — Коли ви попросили мене допомогти з валізою у Відні, вона справді застрягла?

— Звісно. Це важка валіза. — Вона помовчала. — А чому ви питаєте?

— Просто так.

Вона кивнула й пішла.

Лукаш потер обличчя.

— Ось і всі секрети. Розлучення, огірки й пара студентів. Жоден не про згорток.

— Жоден, — підтвердив Еліас. Він дивився на підробку на столі. І раптом помітив те, чого не помічав раніше. — Лукашу, послухайте.

— Що?

— Гул.

Лукаш прислухався. Підробка гула. Але тихіше, ніж раніше. Еліас узяв її в руки. Тиша наростала. І тут він побачив: Радім вийшов з-за стійки, підійшов до кавомашини й заходився щось там порпатися. Машина зашуміла, і гул став ледь чутним. Поруч із гучним приладом луна глухла.

— Це просто шум, — сказав Лукаш.

— Можливо. — Еліас записав щось у блокнот. «Гул стихає: біля кавомашини. Ще: біля літньої пані, коли вона проходила повз?» Він закреслив останнє. Подумав. І знову вписав, але зі знаком питання.

Він не знав, що відповідь була в нього перед носом. Просто досі не знав, яке запитання поставити.

Потяг рівно йшов крізь ніч, минувши кордон Австрії та Словаччини. Радім поставив на стіл дві чашки кави. За вікнами майнули вогні прикордонного містечка, і на мить у вагоні-ресторані спалахнула червона лампа, потім погасла.

— Еліасе, — Лукаш нахилився вперед. — Ви помітили, що за нами стежить бармен?

— Помітив.

— Він слухає.

— Звісно, слухає. Бармени завжди слухають. Але якщо він комусь доповідає, ми дізнаємося.

Радім підійшов і поставив на стіл цукорницю.

— Панове, — сказав він тихо. — Ви щось шукаєте. Скажу те, що бачу. Одразу після Відня начальник потяга пронісся складом із мішком до поштового вагона. Я подумав: дивно, адже пошту зазвичай вантажать на вокзалі. Але він поспішав.

— Куди саме?

— У хвіст. У поштовий. — Радім поправив рушник на плечі. — Я тільки кажу, що бачив. Якщо що, мене тут не було.

Він повернувся до стійки. Лукаш і Еліас перезирнулися.

— Хвіст потяга, — сказав Лукаш. — Поштовий вагон.

— Туди ми й підемо, — відповів Еліас. — Але спершу…

Він не договорив. За вікном спалахнуло світло Братислави, і потяг пішов на уповільнення. У вагоні-ресторані погасла червона лампа, і звідкись здалеку, з останнього вагона складу, долинув металевий брязкіт, наче хтось відчинив важкі двері.