Відень, шість хвилин

Віденський головний вокзал зустрів «Мелузину» о десятій хвилині на четверту ночі світлом, шумом і холодним вітром, який гуляв платформами й залазив під комір. Лукаш стояв у тамбурі сьомого вагона, готовий вискочити першим, і в кишені йому пекло долоню латунний жетон.

Стоянка була шість хвилин. Він перевірив розклад двічі.

За останню годину Лукаш багато думав. Він думав про Пауля, який дзвонив із закритого номера. Про конверт із грошима в кишені куртки. Про жетон, відлитий на верстаті, і про записку, написану чужим почерком. І про те, що найнеприємніше в цій історії — адреса. Він же не лише отримав доручення. Він отримав адресу у Відні, на вокзалі, біля виходу до трамваїв: «Кіоск із квітами, ніша навпроти третьої платформи. Якщо вантаж виявиться не в провідниці, звернись сюди. Скажи: «Мелузина запізнюється».

Він не став говорити про це ні Дані, ні Еліасові. Сам не знаючи чому. Можливо, тому, що боявся, що вони відмовлять. Або тому, що хотів спершу все перевірити.

Потяг став. Двері засичали. Лукаш зіскочив на перон і побіг.

Відень був величезний і байдужий. Платформою йшли пасажири з валізами, прибиральник тягнув візок, десь оголошували відправлення на Зальцбург. Лукаш пробіг повз кавовий автомат, повз кіоск із газетами, пірнув під арку й вискочив до трамвайної зупинки. Годинник на стіні показував три дванадцять. Лишалося чотири хвилини.

Кіоск із квітами знайшовся одразу: маленький, зелений, з наглухо опущеною шторкою. Лукаш обійшов його навколо й нічого не виявив. Ні віконця, ні дзвінка, ні людини. Тільки на стіні, на рівні очей, була прикріплений кнопкою жовтуватий папірець. Він зірвав його й розгорнув.

Папір був старий, потертий на згинах, і написано на ньому було швидко, поспіхом, тим самим почерком, яким була написана записка в нього в кишені:

«Вантаж не твій. Доручення підроблене. Іди, поки не пізно».

Лукаш прочитав раз, потім ще раз. Рядки пливли. Він почувався дурнем, найбільшим дурнем на світі: тим, хто біжить стрімголов на інший кінець вокзалу, щоб знайти наприкінці шляху записку «ти дарма біг».

— Хто написав? — видихнув він уголос.

Відповіддю йому стала луна арки й далекий дзвінок.

Але одне запитання дратувало його особливо. Якщо доручення підроблене й записка застерігає його, значить, той, хто її писав, знав, що він прийде саме сюди. Значить, той, хто писав, знав і про жетон, і про Колін, і про адресу. І ще одне: записка була прикріплена вже давно. Папір устиг пожовкнути. Її готували заздалегідь, ще до того, як його самого відправили.

Якщо цей папір прикріпила людина, яка хотіла його зупинити, то вона хотіла зупинити не сьогодні, а раніше. Але не зупинила. Значить, у неї не вийшло. Або…

Або це теж частина вистави.

Лукаш раптом збагнув, що стоїть сам біля зачиненого кіоску, а до відправлення лишилася хвилина. Він рвонув назад. Пробіг арку, платформу, повз автомат, повз газети. На третій платформі «Мелузина» вже завантажила пасажирів, і провідники зачиняли двері. Він влетів у сьомий вагон на останній секунді, вхопившись за поручень, коли двері вже зсувалися.

— Пане Фаро! — Це був Ян Врба, провідник восьмого вагона, і він дивився на Лукаша круглими очима. — Ви звідки?

— Прогулявся, — видихнув Лукаш. — Вдихнути повітря.

— У нас таких не відпускають.

— Я вже повернувся.

Він пройшов коридором, тримаючись за стіни. У службовому купе Дани нікого не було. Двері стояли прочинені, на полиці лежав мішок із листами, порожній і зморщений.

Лукаш завмер.

Мішок був порожній. Згортка в ньому не було.

Він повільно розвернувся й вийшов у коридор. Назустріч йому йшла Дана. У руках у неї був маленький паперовий стаканчик, і обличчя її було дивно спокійним.

— Де згорток? — спитав він.

— У безпечному місці, — сказала вона. — Не хвилюйтеся. А ви звідки?

— Пройшовся пероном. — Він ковтнув. — Пані Ковач, мені треба вам дещо показати.

Він дістав із кишені зібганий папірець і простягнув їй. Дана розгорнула, прочитала. Обличчя її не змінилося, але Лукаш бачив, що вона одразу все зрозуміла.

— Де ви це взяли?

— У Відні. На третій платформі, біля кіоску. Мені дали адресу, і я пішов перевіряти. — Він затнувся. — Я не сказав вам раніше. Вибачте.

— Ви побігли в чуже місто без попередження, залишивши нас із Тібором Надем і трьома кордонами попереду, — сказала Дана рівно. — І принесли записку, якій не можна вірити.

— Зате тепер ми знаємо, що нас хтось веде.

— Ми це знали із самого початку.

— Але тепер ми знаємо, що він пише так само, як Пауль. — Лукаш випростався. — І що він хоче, щоб я пішов. Значить, він боїться, що я щось з'ясую. Значить, я на правильному шляху.

— Або хоче, щоб ви так думали.

— Дано, послухайте. Хтось із цього потяга знає про згорток і про нас. Я не знаю, хто, але я хочу дізнатися. — Він упіймав її погляд. — У мене ніколи не було своєї історії. Тільки чужі. Я хочу, щоб ця була моя.

Дана дивилася на нього довго. Потім простягнула йому стаканчик.

— Пийте. Це чай.

Він узяв. Руки в нього тремтіли.

— Згорток в Еліаса, — сказала вона. — Він пішов у вагон-ресторан і тримає його при собі. Ми вирішили, що мішок занадто очевидний. Поки Тібор перевіряв паспорти, ми з Еліасом тричі переховували його.

— А якщо Еліас…

— Ви підозрюєте Еліаса?

— Я підозрюю всіх, — зізнався Лукаш. — Це професія.

Вона гмикнула. Вперше за ніч по-справжньому, коротко й утомлено.

— Добре. Давайте перевіримо.

Вони вийшли в коридор. З вікна виднілися вогні Відня: довгі, жовті, байдужі. Потяг рушив, і в службовому купе стало тихо, тільки десь глибоко, під підлогою, продовжувало гудіти.

В кінці вагона почулися кроки. Дана озирнулася. Коридором швидко йшов Еліас, тримаючи під пахвою згорнуту в куртку вагу. Обличчя в нього було бліде й зосереджене.

— Лукашу, — видихнув він, підходячи. — Ви повернулися. Добре. Дано, у мене погані новини.

— Які?

— Ось. — Він розгорнув куртку. Усередині лежало щось коричневе, перетягнуте бечівкою. — Я щойно зрозумів, що це не те.

Дана взяла згорток. Теплий. Гуде. Але гул інший, рівний і порожній, без тонкої переливчастої ноти, яку вона вже навчилася розрізняти.

— Це підробка, — сказала вона тихо.

— Так, — відповів Еліас. — І підмінили його не зараз. Підмінили ще у Відні, коли ми були на пероні.

— Хто?

— Той, у кого є ключ.

Вони мовчки дивилися одне на одного, а за вікном пропливали останні вогні Відня. Потяг набирав ходу, йдучи в ніч, де попереду чекали Братислава, угорський кордон і світанок.