Кордон номер один

Документ, який Тібор Надь тримав у руці, був написаний від руки й скріплений печаткою з трьома хвилями. Тільки печатка була зворотна, не колом усередині стрічки, а стрічкою навколо кола, і Дана, яка давно навчилася розрізняти справжнє й підроблене з одного погляду, зрозуміла: це інша служба. Той, хто відправляв згортки, і той, хто їх відбирав, користувалися дзеркальними знаками.

— Припис на огляд службового приміщення, — сказав Тібор. — Підписаний начальником потяга.

Дана прочитала уважно. Підпис стояв унизу: «Б. Шторх». Розмашистий, із завитком на великій літері, знайомий як власне ім'я. Вона бачила цей підпис на графіках змін, на рапортах, на листівках до Різдва, які Шторх дарував усій бригаді.

— Коли він підписав?

— Двадцять хвилин тому.

— Отже, він знає, що ви тут.

— Начальник потяга зобов'язаний сприяти, пані Ковач. — Тібор сховав папір до кишені. — Дозвольте.

Він увійшов до купе. За ним Корнел. Мате залишився в коридорі. Дана бачила, як латунний прилад у руці Тібора здригнувся, стрілка хитнулася в бік шафки й повернулася.

Усе решта забрало хвилини три. Вони оглянули полиці, зазирнули під сидіння, відчинили й зачинили шафу, де висіла форменна куртка, і Дана стояла в дверях, відчуваючи, як від напруги дзвенить у вухах. Згортка в шафці вже не було. Поки Тібор піднімався сходами, Лукаш і Еліас устигли витягти його й переховати в поштовий мішок, той сірий полотняний мішок на гачку біля вікна, куди пасажири опускали листи й листівки. Мішок висів на видноті, і в ньому лежало з двадцять листів. Двадцять першим був теплий згорток, обгорнутий у газету.

Вони вигадали це за десять секунд. Еліас сказав: «Ховати треба там, де ніхто не шукатиме». І тепер Дана молилася, щоб це правило виявилося слушним.

Тібор підійшов до вікна й зупинився перед мішком. Прилад у його руці трохи потеплішав, стрілка потяглася.

— Що тут? — спитав він.

— Пошта, — відповіла Дана. — Пасажирська. Листи, листівки. Я здаю її на вокзалі в Будапешті. Це законна служба.

— Ви не проти?

— Проти. Але якщо відкриєте, не чіпайте конверти. Вони адресовані живим людям, і серед них є речі, які не варто читати чужими руками.

Тібор усміхнувся кутиком рота. Розв'язав мотузку, запустив руку в мішок, перебрав листи.

— Дрібниці, — сказав він, — листівки. Як мило.

Рука його ковзнула глибше. Дана перестала дихати.

— Пане Надь! — Голос Лукаша пролунав несподівано голосно. — Вибачте, у вас там компас тривожно сіпається. Мабуть, у когось у вагоні будильник заведений. Або телефон.

— Це не будильник, — сказав Тібор, не обертаючись.

— Тоді, може, щось у мене. Ось. — Лукаш вихопив із кишені латунний жетон і підніс до стрілки. Прилад одразу розвернувся до нього. — Це ж він вас турбує? Підробка, як ви самі казали.

Тібор витяг руку з мішка.

Секунду він дивився на Лукаша. На жетон. Потім перевів погляд на Дану, на Еліаса, на стрілку, що тремтіла, і в очах у нього майнуло щось утомлене й недовірливе. Він зрозумів: його трохи обвели круг пальця. Але обвели красиво, і він не міг довести жодного слова.

— Ми закінчили, — сказав він Корнелові. — Ходімо.

Вони вийшли. У коридорі Тібор зупинився.

— Пані Ковач.

— Так?

— Кордон за сорок хвилин. Я особисто перевірю паспорти у вашому вагоні. І, чесно кажучи, мені сподобалося, як ви тримаєте вагон. Але якщо виявиться, що ви нас обманюєте, то це буде дуже неприємна ніч.

— Я розумію, — сказала Дана.

— Я не погрожую. Я попереджаю. — Він коротко кивнув. — Доброї ночі.

Вони пішли. Дана зачинила двері й важко сіла.

— Сорок хвилин, — прошепотіла вона. — За сорок хвилин треба вигадати, куди його діти.

— Він у мішку, — сказав Лукаш. — Поки в мішку.

— У мішку не можна лишати. Тібор повернеться з паспортним контролем і шукатиме особливо ретельно. — Вона підвелася, підхопила мішок і перекинула через плече. — Мені треба дещо перевірити. Залишайтеся тут.

— Куди ви? — спитав Еліас.

— До начальника потяга.

Вона сказала це, не думаючи, але, вийшовши в коридор, зрозуміла, що саме це їй і потрібно. Шторх підписав папір. Шторх знав, що Митниця йде до її вагона. І, як би не хотілося не думати, Шторх був єдиною людиною в складі, до якої вона за дванадцять років приходила з усіма запитаннями. Якщо хтось і міг пояснити, чому раптом усе це відбувається, то тільки він.

Але в купе начальника потяга, у першому вагоні, його не виявилося. Двері були прочинені. На столі лежав журнал рейсу, розгорнутий на сьогоднішній сторінці. Дана хотіла піти, але погляд упав на рядок, написаний рукою Шторха: «01:58. Кордон, Чехія–Австрія. Огляд за заявкою. Т. Надь, Митниця». А внизу, дрібніше, олівцем: «Вагон 7 — підготувати».

Підготувати. Що підготувати? Вона повернулася й зіткнулася в дверях із провідником восьмого вагона, молодим Яном Врбою.

— Дано? — здивувався він. — Ти чого тут?

— Шукаю пана Шторха.

— Він пішов у хвіст, до поштового. Сказав, що скоро повернеться. А що трапилося? У тебе обличчя таке…

— Усе добре, Яне. — Вона вичавила усмішку. — Просто довга ніч.

— А чому в тебе мішок? — Ян кивнув на її плече. — Хіба пошту не у вагоні залишають?

— Дірка в шві, — швидко сказала Дана. — Хочу зашити, поки не порвався.

Вона збрехала легко й несподівано для себе. Дванадцять років вона не брехала колегам жодного разу. А тепер слова виходили так гладко, що їй стало майже бридко.

Ян знизав плечима й пішов. Дана повернулася до сьомого вагона, пройшла повз шосте купе, де так само розмірено цокали спиці, і раптом відчула, що ноша на плечі трохи здригнулася. Гул зсередини мішка змінив тон.

Вона зупинилася. Постояла секунду. Потім пішла далі, і гул знову став колишнім.

Що це було? Вона не знала. У неї не лишалося часу думати. У тамбурі почулися голоси, і у вагон увійшов чоловік у формі прикордонної служби. Поруч ішов Тібор Надь.

— Добрий вечір, — сказав прикордонник чеською, потім німецькою. — Паспортний контроль. Прошу приготувати документи.

Починався кордон номер один.

Дана стояла біля дверей службового купе й дивилася, як вони йдуть коридором, стукають у двері, гортають паспорти. Тібор ішов неквапливо, уважно розглядаючи кожного пасажира. Біля купе номер чотири він затримався: Ірена Лангер простягла йому документи з тією самою бездоганною усмішкою, і Тібор кілька секунд дивився на неї довше, ніж слід. Біля шостого він постукав, і двері відчинилися.

Літня жінка в сірій вовняній хустці підвела на нього світлі очі. У руках у неї була в'язана сіра смужка, в якій поблискувала тонка металева нитка.

— Агнеш Варга? — прочитав Тібор у паспорті. — Їдете до Будапешта?

— Додому, — відповіла старенька. — Уже сорок років як їду.

— Дякую.

Дана дивилася, як він іде далі. Потім перевела погляд на свої руки. Він дивився на них, коли заходив до купе. Тільки тепер вона зрозуміла, що стискає мішок так, що побіліли кісточки пальців.

Тібор Надь уже стояв перед нею.

— Ваші документи, пані Ковач.

Вона простягла. Він узяв, але не подивився. Він дивився на її руки, і погляд його був довгим і дуже спокійним.

— У вас тремтять пальці, — сказав він тихо.

— Холодно в тамбурі.

— Звісно, — відповів Тібор і повернув документ. — Буває.

Він обернувся й пішов коридором, але Дана встигла помітити, як латунний прилад у його кишені тихо дзенькнув об ключі.