Кур’єр без квитанції

У Колині до «Мелузини» сів чоловік, якого не мало бути в списку пасажирів.

Лукаш Фара застрибнув у тамбур сьомого вагона за секунду до того, як потяг сіпнувся й пішов. Двері за ним зачинилися самі. Він стояв, важко дихаючи, притискаючи до грудей потерту шкіряну сумку, і намагався переконати себе, що все йде за планом. Плану, щоправда, не було. Було завдання, яке він отримав три години тому телефоном від людини, що назвалася Паулем, і в цьому завданні не знайшлося жодного пункту, який не викликав би в Лукаша бажання передзвонити й спитати: «Ви впевнені?»

Пауль не передзвонив би. Пауль узагалі нікому не дзвонив двічі.

Лукаш випростався, поправив комір і провів долонею по кишені куртки, де лежав жетон таємної пошти, маленький латунний диск із вибитою літерою «П» і трьома хвилями. Жетон завжди допомагав. Варто було показати його в потрібний момент потрібній людині, і двері відчинялися, розмови спрощувалися, а обличчя співрозмовників набували виразу, який Лукаш подумки називав «шанобливим переляком». Двадцять сім років, а таке обличчя в нього виходило викликати краще, ніж у багатьох сорокарічних.

— Квиток, будь ласка, — пролунав голос.

Перед ним стояла провідниця. Темноволоса, зібрана, з табличкою «Д. Ковач». Обличчя в неї було таке, що Лукашу негайно захотілося збрехати якомога переконливіше.

— У мене немає квитка, — сказав він натомість.

— Тоді вам треба вийти на наступній станції.

— Наступна станція Брно, — сказав Лукаш. — Це сорок хвилин. Дайте мені ці сорок хвилин, і я заплачу подвійну ціну. Ні, потрійну.

— У нас немає такої послуги.

— Є справа. — Він понизив голос. — Мені потрібен згорток. Коричневий папір, бечівка, печатка з трьома хвилями. Він має лежати у вас.

Він бачив, як змінилося її обличчя. Вона не здригнулася й не відсахнулася, але стала на секунду зовсім нерухомою, як людина, до якої підійшли ззаду.

— Не розумію, про що ви.

— Розумієте. — Лукаш витяг жетон. — Мені доручили його доставити. Мені. Особисто. Ось знак.

Дана подивилася на латунний диск. Потім на нього.

— Квитанція у вас є?

— Немає.

— Розпорядження? Підпис? Накладна? Хоч щось на папері?

— Немає. Але…

— Тоді я не знаю, про який згорток ви говорите, — сказала вона й пішла коридором.

Лукаш рушив слідом.

— Зачекайте! Я не злодій. Я кур'єр.

— Усі злодії кажуть, що вони кур'єри.

— А всі провідники кажуть, що їм потрібні документи! — Він ступив уперед і схопив її за рукав, потім одразу відпустив і підняв обидві долоні. — Вибачте. Вибачте. Просто справа така, що я сам не все розумію. Мені сказали: сядь у Колині, знайди провідницю сьомого вагона, забери згорток і довези до адреси на бірці. Термін до світанку. Я сорок хвилин біг по пероні, бо в мене не було квитка, а у вас, судячи з усього, є те, що мені потрібне.

— Вам сказали, що у мене є згорток? — Її голос став крижаним. — Звідки вони знали, що він у мене?

Лукаш розкрив рота й закрив. Про це він якось не подумав.

Двері одного з купе відчинилися, і в коридор вийшов чоловік років тридцяти трьох, худий, із високим чолом і дуже уважними очима. Він тримав руки в кишенях пальта, а на обличчі в нього був чемний вираз людини, яка випадково вийшла подихати й почула, як хтось сперечається.

— Перепрошую, — сказав він. — Я не хочу втручатися, але у вас, здається, скрута.

— Не втручайтеся, пане Бранде, — сказала Дана.

— Боюся, що вже втрутився. — Він подивився на Лукаша. — Це ви кур'єр?

— Я. А ви хто?

— Антиквар. Еліас Бранд.

— Чудово. — Лукаш схрестив руки. — Антиквар. Тільки антикварів мені й бракувало. Послухайте, — він знову повернувся до Дани, — цей згорток доручили мені. Я не можу повернутися без нього. Якщо я не доставлю його до світанку, мене… — Він замовк.

— Вас що? — спитав Еліас.

— Позбавлять допуску. — Лукаш сказав це тихіше, ніж збирався. — А це, повірте, гірше, ніж утратити роботу.

Дана дивилася на них обох. Лукаш бачив, що вона вагається, і розумів, що це вагання не на його користь. Вона знала те, чого не знав він. Або принаймні здогадувалася.

— Пане Фаро, — сказав Еліас, називаючи його на прізвище з тим легким натиском, ніби вони були знайомі, — ви впевнені, що доручення надійшло саме вам?

— Телефон був підписаний Паулем.

— Пауль, — повторив Еліас. — Який саме? З Праги?

— З… — Лукаш затнувся. — Не знаю. Він завжди дзвонить із закритого номера.

— Отже, ви не бачили жодного папірця.

— Я бачив жетон. — Лукаш знову дістав латунний диск. Еліас узяв його двома пальцями, покрутив і раптом насупився.

— Що? — спитала Дана.

— Нічого, — відповів він. Але Лукаш бачив, що це не «нічого». — Давайте зробимо так. Ми разом дійдемо до службового купе. Пані Ковач покаже вам згорток. Тільки покаже. Якщо в ньому є щось, що стосується вашого доручення, ми поговоримо далі.

— А якщо ні?

— Тоді ви отримаєте квиток і вийдете в Брно, як належить.

Лукаш подивився на Дану. Вона не заперечувала, але й не погоджувалася. Її обличчя було зачинене, як двері.

— Показати, — повільно повторила вона. — Тільки показати.

— Тільки показати, — підтвердив Лукаш.

У службовому купе вона відчинила шафку й дістала куртку. Розгорнула. Лукаш побачив згорток і відчув, як у грудях щось стрімко опустилося, як ліфт без гальм. Він упізнав папір, упізнав бечівку, упізнав печатку. Печатка на його жетоні була така сама, зі стрічкою й трьома хвилями. Усе життя він носив цей знак, але ніколи не бачив його на посилці.

— Це він, — видихнув Лукаш і ступив уперед. — Віддайте.

— Ні.

— Пані Ковач…

— Ні, — повторила Дана. — Ви не принесли жодного документа. Ви не знаєте, хто вам дзвонив. Ви сіли на потяг без квитка й вимагаєте те, про що знати не повинні. Для мене це не кур'єр. Це дуже підозрілий пасажир.

— Ви не розумієте…

— Тоді поясніть, — втрутився Еліас. — Пане Фаро, скажіть мені одну річ. Хто оплатив вашу роботу?

— Конверт. З грошима.

— Де ви його отримали?

— У кишені куртки, — сказав Лукаш. — Я прийшов додому, а він лежав там. І записка.

— Записка у вас із собою?

Лукаш дістав її. Еліас прочитав, не поспішаючи. Обличчя його лишалося спокійним, але очі трохи звузилися.

— Почерк не той, — сказав він тихо.

— Який «не той»?

— Не той, яким пишуть у таємній пошті. — Він повернув записку. — Або вас обдурили, або вас використовують. Або, що найнеприємніше, і те, і те.

У купе повисла тиша. Лукаш відчував, як у нього палають вуха.

— Тоді навіщо мене взагалі посадили на цей потяг? — спитав він.

— Добре запитання, — відповіла Дана. Голос її став трохи м'якшим, але обережність не зникла. — Я не віддам вам згорток, пане Фаро. Але й не викину вас на ходу. Квиток я вам виписую, до Будапешта. Місце в п'ятому купе, воно вільне. А ви поки що сядете, заспокоїтеся й подумаєте, хто міг вас сюди відправити.

— Це безглуздо.

— Це єдине розумне рішення, — сказав Еліас.

Лукаш глянув на них обох: на провідницю, яка тримала в руках щось, що не належало ні їй, ні йому, і на антиквара, який занадто багато знав для антиквара. Раптом він зрозумів, що смертельно втомився. Що останні три години біг, як звір, жодного разу не встигнувши подумати. І що єдине, чого йому зараз хотілося, це сісти й заплющити очі.

— Добре, — сказав він. — Але згорток я з очей не випущу.

— Тоді нас троє, — сказала Дана. — Ми всі стежимо за ним.

— Ось і домовилися, — промовив Еліас.

Лукаш гмикнув. Це була дивна команда. Провідниця з чужою таємницею, антиквар з чужою правдою й кур'єр з чужим завданням. Утрьох вони стояли в тісному купе, і між ними, в замкненій куртці, тихо гуде теплий згорток, ніби був єдиним у вагоні, кому цілком ясно, куди їхати.