Туман над Торсгавном

Драбина скінчилася так само, як починалася: без попередження. Щойно Маттіас ішов по теплому золотому світлу, вдихав повітря, що пахло озоном і хлібом, а наступної секунди ступив на мокре каміння, і довкола зімкнувся туман.

Він був густий, білий, вологий і цілком беззвучний. Маттіас не бачив власних рук. Він стояв, не рухаючись, як стоїть людина в незнайомій темряві, і слухав. Плескіт води. Тихий скрип дерева. Далекий, глухий, рідкісний удар дзвона. А ще запах: холодної риби, димку торф'яної печі й мокрої вовни.

Він повільно видихнув і ступив крок. Камінь під ногою був похилий, слизький, порослий зеленим слизом. Праворуч раптом позначилася темна стіна, чи то будинку, чи то причалу, і по стіні стікала вода. Він провів по ній долонею. Дерево. Старе, просмолене, червоне від охри. Дах над ним був укритий травою, і важкі краплі туману стікали з нього рівним дощиком.

Торсгавн.

Він знав це місто за листівками: червоні дерев'яні будинки на мисі Тінганес, трава на дахах, зелені пагорби, що сходинками спускаються до гавані. Але на листівках завжди було сонце. А тепер був тільки туман, і місто ховалося в ньому, як звір, якого не хочеться тривожити.

Він озирнувся. Ельмквіста не було видно. Золотий вогник, що вів його всю дорогу по сходинках, зник, і Маттіас зрозумів, що його провідник давно пішов уперед і розчинився в цьому молоці. Він намацав на поясі червоний маячок. Той блимав тихо й рівно, як раніше.

— Інгрід, — сказав він пошепки. — Я на Фарерах.

З динаміка долинув короткий шурхіт, але голосу не було. Він знизав плечима, як знизують у відповідь на невдалий жарт, і рушив уздовж стіни, тримаючись рукою за мокрі дошки.

— Ви шукаєте маяк? — пролунав голос із туману.

Маттіас завмер. Голос був молодий, жіночий, із м'яким, співучим акцентом, і говорив англійською легко, без напруги, як говорять діти, що виросли на кораблях.

— Перепрошую? — сказав він.

З білизни, спочатку як тінь, потім як силует, вийшла дівчина. Невисока, щільна, у жовтій штормовій куртці й в'язаній шапці, з-під якої вибивалися товсті рудуваті коси. Обличчя в неї було кругле, веснянкувате, зі світлими, уважними очима. Вона тримала термос і ліхтар і дивилася на Маттіаса так, як дивляться на рибу, спійману в несподіваному місці: з цікавістю й без найменшого страху.

— Дід казав, сьогодні прийде хтось із півночі, — оголосила вона. — Я Бергтора Гойгорд. Двадцять два роки. Кермова на катері «Свана». Дід звелів вас зустріти. Ви Хольм?

— Звідки ви знаєте?

— Дід усе знає. У нього годинник, що йде назад. Він дивиться на нього й розуміє, що буде. — Вона простягла йому термос. — Пийте. Це кава з ромом. Змерзли, мабуть.

Він узяв термос. Кава була гаряча й така міцна, що в нього одразу прояснилося в голові. Він відпив, закашлявся, повернув термос і вперше за останню добу всміхнувся.

— Дякую.

— Ходімо. До маяка пів години, але в тумані дорога довша. Тримайтеся за мною.

Бергтора пішла вперед упевнено, не дивлячись під ноги, і Маттіас рушив за нею. Вони йшли вузькими вуличками, повз темні будинки із зеленими дахами й білими лиштвами, повз перевернуті човни, повз самотній ліхтар, що горів посеред туману, як лампа на дні акваріума. Час від часу десь угорі кричала чайка, і Бергтора озивалася їй щось по-фарерськи, глузливо й ласкаво.

— Ви часто зустрічаєте гостей? — запитав Маттіас.

— Не часто. Раз на кілька років. Дід каже, що ті, хто приходить по сходинках, не повинні надто довго стояти в тумані. Він, знаєте, теж колись прийшов. — Вона озирнулася через плече. — Тільки він був першим, і ніхто його не чекав.

Дорога пішла вгору. Туман порідшав, і крізь нього проступили обриси пагорба, чорного, мокрого, порослого сухою жорсткою травою. На вершині пагорба стояла вежа: біла, кругла, з червоним дахом і широким вікном нагорі, у якому мерехтів вогонь. Маяк.

— Ось він, — сказала Бергтора. — Дід на другому поверсі, п'є чай. Не дивуйтеся, якщо він буде з вами суворий. Він завжди такий із тими, кому треба багато розповісти.

Вони увійшли всередину. Двері були низькі, з темного дерева, і рипнули, як корабельний люк. Усередині пахло воском і старою фарбою. Сходи в'юнилися по стіні спіраллю, і на кожному східці стояли свічки в бляшаних ліхтариках, підсвічуючи шлях.

Вони піднялися на другий поверх, у круглу кімнату, де єдине вікно дивилося на море. У печі горів торф. На столі стояв чайник із бляшаною кришкою й дві чашки. На стіні висіли морські карти, пожовклі, з позначками фарерською. А просто навпроти дверей, над вузьким ліжком, було таке, що Маттіас завмер на порозі.

Годинник.

Величезний, круглий, у латунному корпусі, з білим циферблатом, на якому не було жодної цифри. Тільки риски. Стрілки рухалися плавно, нечутно, але рухалися вони проти звичного ходу.

Секундна стрілка йшла ліворуч.

— Вони йдуть не назад, — сказав старечий голос. — Вони йдуть навспак. Це різні речі.

У кріслі біля вікна сидів чоловік. Маттіас не помітив його одразу, бо він сидів, не ворушачись, як предмет меблів. Старий років сімдесяти п'яти, високий, худий, із гострим профілем і густими білими бровами, під якими темніли глибоко посаджені очі. Він був одягнений у товстий вовняний светр, і на колінах у нього лежала вовняна ковдра. Руки, великі, вузлуваті, лежали на бильцях, і на правій бракувало двох пальців.

— Йоуанес Гойгорд, — сказав він. — Доглядач маяка. Заходьте, пілоте. Ви давно чекаєте дозволу ввійти?

— Ні, — відповів Маттіас.

— Добре. Брехун із вас не вийшов би. — Старий трохи нахилив голову. — Сідайте. Бергторо, налий гостеві.

Дівчина налила чаю, поставила чашку перед Маттіасом, сіла на ослінчик біля печі й почала мовчки крутити в руках шапку. Маттіас сів. Чай був гіркий, із травами. Він випив половину й поставив чашку.

— Сігрун прислала вас, — сказав Йоуанес.

— Так.

— І взяла за слово ваш годинник.

— Так.

— Вона завжди бере годинник, — сказав доглядач. — Не знаю чому. Мабуть, тому, що сама колись віддала його. Таке буває: ціна, яку платив ти, здається тобі єдино вірною для інших. — Він помовчав. — Вона залишилася на сходинці?

— Залишилася.

— Отже, знайшлися ті, кого залишили.

— Троє. Двох чоловіків і жінку. Вони спустилися вниз за допомогою туристів. Усі живі.

Йоуанес повільно заплющив очі. Коли розплющив, вони блищали, як мокре каміння на відпливі.

— Двадцять два роки, — сказав він. — Двадцять два роки я чекав, що хтось це зробить. Я не міг. Я старий, у мене немає сил піднятися на таку висоту. Але я знав, що коли прийде той, хто вміє тримати курс, він не пройде повз.

Він повернувся до вікна, за яким стояла біла порожнеча.

— У вас багато запитань. Ставте.

— Де Ельмквіст?

— Пройшов тут дві години тому, не заходячи. Він знає, що я його не зношу. Пішов далі, до моря. Я не намагався його зупинити. Зупинити його може тільки одна людина, і ви її ще не зустріли.

— Астрід Нордлі.

— Так.

Тиша стала такою щільною, що було чути, як стрілки годинника тихо шелестять проти ходу. Маттіас дістав із-за пазухи зошит і поклав на стіл. Йоуанес не став його розгортати. Він провів по обкладинці долонею, дбайливо, як гладять шерсть сплячого звіра.

— Її почерк, — сказав він. — Я впізнаю його. Вона писала мені записки, коли приходила. Короткі, як телеграми. «Йоуанесе, чекай. Йоуанесе, тримай. Йоуанесе, не вір йому». Двадцять років тому вона стояла в цій кімнаті. Теж пила чай. І сказала: «Я залишаю вам слово. Передайте тому, хто прийде з півночі й зуміє заплатити. А я піду далі».

— Що за слово?

— Не поспішайте. — Йоуанес підняв руку. — Спочатку ціна.

Маттіас кивнув. Він чекав цього. Відколи побачив стрілку, що йде навспак, він знав: тут, як і в Рейк'явіку, нічого не дають задарма.

— Чого ви хочете?

Старий подивився на нього довго. Потім перевів погляд на червоний маячок, що блимав на поясі в Маттіаса.

— Цього.

Маттіас поклав долоню на маячок, як накривають долонею птаха.

— Це єдине, що пов'язує мене з Тромсе.

— Саме тому.

— Без нього вони втратять мене.

— Вони й так втратили вас. — Голос Йоуанеса був рівний і м'який. — Ви тут, а вони там. Між вами не відстань, а те, що ви вирішили. Але цей вогник… Він не дає вам вирішити. Він тримає вас за ремінь, як повідець. Ви йдете вперед, а він тягне назад. Пілоте, ви боїтеся не пропасти. Ви боїтеся, що немає точки повернення. Але поки вона у вас на поясі, ви не йдете до кінця.

Маттіас мовчав. Він розумів, що старий має рацію. Розумів і злився: на цей чай, на цей годинник, що йде навспак, на тихий голос, який говорив правду так, як говорять лікарі.

— Якщо віддам, — сказав він глухо, — ви скажете слово?

— Скажу.

— І ви впевнені, що я дійду?

— Ні, — відповів Йоуанес. — Ніхто не впевнений.

Маттіас зняв маячок із ременя. Червона пластикова коробочка лягла йому на долоню, тепла, і вогник у ній блимнув, як завжди: раз, другий. З динаміка долинув шурхіт, потім тонкий, тремкий голос, який він упізнав би з тисячі.

— …Маттіасе… якщо чуєш, я… я записую…

— Інгрід, — видихнув він.

— …двадцять хвилин… повертайся…

Він стиснув маячок, і голос став глухішим. На секунду йому здалося, що він бачить чергову кімнату: лампу над пультом, чашку захололого чаю, сиві скроні. Він заплющив очі. «Я повернуся», — подумав він, але не сказав. Він знав, що слова більше не допоможуть.

Він простягнув маячок Йоуанесу.

Той узяв його двома пальцями, як беруть крихку річ, і поклав на підвіконня. Червоний вогник блимнув востаннє й погас.