Чоловік із лампою

Двері відчинилися без скрипу, і до кімнати разом із морозним димом увійшов чоловік.

Він був високий, згорблений і дуже старий для того, хто так упевнено рухався: Маттіас дав би йому років шістдесят п'ять. Сіра вовняна шапка, довге пальто з піднятим коміром, обличчя вузьке, гладко поголене, з глибокими зморшками біля рота. У лівій руці він тримав лампу, скляну, старовинну, з тріщинами в колбі, з яких сочилося тонке золотисте світло. У правій ніс невелику скриньку з темного дерева, обковану по кутах міддю. Він поставив скриньку на підлогу біля порога, обережно, як ставлять на землю сплячу дитину, і тільки потім підвів очі.

— Добрий вечір, — сказав він. — Або доброго ранку. Тут, знаєте, це швидко втрачає значення.

Голос у нього був м'який, спокійний, із легким південним відтінком, і від цього голосу Маттіасові одразу захотілося відступити на крок, хоча він сам не розумів чому.

— Рятувальна служба Тромсе, — сказав він. — Маттіас Хольм. Отримано сигнал зі станції.

— Звісно, — кивнув чоловік. — Звісно. Я так і думав, що сьогодні прийде хтось із них. Ви ж пілот? У вас на плечі знак. Ця емблема, гірський орел на тлі хреста. Її намалювали пізніше, ніж я поїхав звідси, але я стежу за новинами.

Він зняв шапку. Під нею виявилося зовсім біле волосся, коротко стрижене, і високе, чисте чоло. Він ступив до печі, простягнув до неї долоні й кілька секунд грівся мовчки, і Маттіас відчув, як у кімнаті змінюється повітря. З теплого й домашнього воно ставало іншим, уважним, прислуханим.

— Бальтазар Ельмквіст, — сказав чоловік, не обертаючись. — Якщо вам знайоме це ім'я.

— Знайоме.

— Я так і гадав. Я колишній начальник станції. Щозими приїжджаю сюди, дивлюся, чи жива вона. Стара звичка. Сьогодні, як бачите, жива.

Маттіас стояв біля столу. Зошит лежав під жилетом, притиснутий до грудей, і він раптом дуже виразно відчув його плаский кут. Він не знав, чому не сказав одразу. Просто щось у цьому спокійному чоловікові, в його порожніх руках, в охайно поставленій скриньці підказувало: не кажи. Не зараз.

— Щозими, — повторив він. — Ви приїжджаєте на закриту станцію, на хребет, куди гелікоптер не може сісти в хуртовину. Як?

— Пішки, — усміхнувся Ельмквіст. — Ви не повірите, але я добре ходжу. — Він обернувся й подивився на Маттіаса. Очі в нього були світло-сірі, майже прозорі, і в них не було ні злості, ні погрози. Тільки величезна втома й ще щось, чому Маттіас не знайшов назви. — Давайте не гратимемо. Ви бачили сходинки. Ви по них сюди піднялися, бо інакше дістатися до «Сольвіка» в таку ніч не можна. Ви знаєте, що я знаю, і я знаю, що ви знаєте. Навіщо нам марнувати час?

— Я знаю тільки, що тут двадцять років горить піч, — сказав Маттіас. — І що хтось подавав позивний.

— Це Астрід, — тихо сказав Ельмквіст. — Астрід Нордлі, моя метеоролог. Вона жива.

Слова впали в кімнату, як каміння в колодязь. Маттіас чекав, що вони щось зламають: звук, скло, рівновагу. Але нічого не зламалося. Лампа горіла. Піч потріскувала. Лише в дальньому кутку барограф раптом зсунув перо на одну поділку.

— Жива, — повторив він.

— Вона залишилася на останній сходинці. Не з власної волі. Я намагався її вивести, повірте, але сходинка не відпускає того, хто її тримає. Я шукаю спосіб уже двадцять років. — Ельмквіст торкнувся скриньки носком черевика. — У ній усе, що я зібрав за цей час. Кожна річ у ній ключ до однієї зі сходинок. Я можу довести вас до кінця. Ви пілот, у вас тверда рука й ясна голова. Одна сходинка не тримає двох у темряві, а вдвох ми впораємося. Разом урятуємо її.

Він говорив так просто, з такою втомленою щирістю, що на секунду Маттіас повірив. Усе, що він щойно прочитав, перетворилося на чорні закарлючки на папері. Перед ним стояв старий, який двадцять років шукав втрачену колегу й нарешті знайшов того, хто може допомогти. Що може бути зрозумілішим?

Але Маттіас був пілотом. Чотирнадцять років він слухав голоси, які казали правду, і голоси, які казали те, що від нього хотіли почути. Перші ніколи не складали слова так гладко.

— Що сталося з людьми, які підіймалися з вами? — запитав він.

Ельмквіст не здригнувся. Лише повіки опустилися на частку секунди, зовсім непомітно.

— З якими людьми?

— З тими, хто йшов за вами. Ви ж не один ходите по сходинках. У вас є помічники. Були.

— Вони залишилися, — сказав Ельмквіст. — Залишилися на сходинках. Допомогли, чим могли. Я їм дуже вдячний.

Це слово «залишилися» повисло в повітрі, і Маттіас згадав запис у журналі. Сходинка тримається на людині, яка залишається. Він відчув, як усередині в нього повертається холодне, важке колесо.

— Зрозуміло, — сказав він. — Дякую за пропозицію. Я подумаю.

— Тут не думають, — м'яко заперечив Ельмквіст. — Тут вирішують. Сходинка, якою ви піднялися, тримається ще близько години. Потім піде. Гелікоптер без неї не злетить, повірте старій людині, він надто важкий. Усе залізо цієї ночі належить сходинкам. Вони його їдять. Я міг би пояснити, як це працює, але часу немає. Вибір у вас простий: іти зі мною або залишитися тут назавжди, як залишилися до вас.

— Як Астрід, — сказав Маттіас.

Ось тепер Ельмквіст подивився на нього по-справжньому. Усмішка зникла з його обличчя, не одразу, повільно, мов скло, що запітніває з країв. Він перевів погляд на стіл. На порожній кухоль зі снігом. На розчахнуту шафу. І нарешті на те місце, де під жилетом пілота вгадувалася плоска тінь.

— Ви читали її журнал, — сказав він тихо.

— Ні.

— Ви дуже погано брешете. Це вам до честі.

Тиша стала такою щільною, що Маттіас почув, як у скронях стукає кров. Він поклав долоню на ручку ліхтаря. Ельмквіст помітив рух і посміхнувся.

— Облиште. Я не небезпечний. Мені шістдесят шість років, я кульгаю на ліву ногу й боюся висоти. Усе, що мені потрібно, це дістатися до Астрід і вибачитися перед нею. Двадцять років я мрію це зробити. Не відмовте старому.

— Мені треба знати, що ви з нею зробили.

— Усе розповім, обіцяю. По дорозі.

— Ні, — сказав Маттіас. — Ви мені розповісте зараз або не розкажете зовсім.

Він очікував спалаху, але Ельмквіст тільки зітхнув і підняв скриньку. Лампа в його руці спалахнула яскравіше, і по стінах побігли золоті плями.

— Що ж, — сказав він, і в його голосі вже не було ні тепла, ні прохання. — Ви впертий. Це гарна якість для пілота й погана для людини, якій належить дорога. Але я не стану вас змушувати. Ідіть. Спробуйте завести гелікоптер. Потім згадайте, що я запропонував.

Він ступив до дверей і раптом зупинився.

— До речі. Диспетчер вашої служби дуже наполеглива. Чуєте?

Маттіас прислухався. З кутка, де стояв старий радіопульт, долинув тріск, потім шурхіт, потім слабкий, але цілком ясний голос, який він упізнав би в будь-якому натовпі.

— «Північ-Чотири», «Північ-Чотири», це Тромсе. Маттіасе, ти мене чуєш? Маттіасе!

Він кинувся до пульта. Мідна пластина телеграфного ключа тремтіла, шкали горіли помаранчевим. Він намацав мікрофон і зірвав його з гачка.

— Інгрід! Я тут. Я на станції «Сольвік».

— Господи, — сказав голос, і на секунду в ефірі лишився тільки шум. — Господи, Маттіасе. Ми втратили вас на сорок хвилин. Ви зникли з екрана о 23:51 і повернулися тільки зараз. Ейвінд підняв другу машину, але хуртовина… — Вона замовкла й перевела подих. — Ти цілий?

— Цілий. Гелікоптер цілий. Інгрід, послухай мене. Тут щось відбувається. Хуртовина скінчилася, сяйво склалося в драбину, і вона…

— Хольм.

Це був інший голос, жорсткий і важкий. Ейвінд Лунд узяв мікрофон, і Маттіас майже побачив, як начальник зміни стоїть біля пульта, стиснувши кулак.

— Ти порушив наказ. Ти вилетів сам у шторм, утратив зв'язок і зник на сорок хвилин. Я не знаю, що ти там знайшов, і мені начхати. Слухай уважно. Зараз ти сідаєш у машину, запускаєш двигуни й повертаєшся. Якщо не повернешся за півгодини, я сам вилечу по тебе, і тоді ти пояснюватимеш це мені при всій службі. Зрозумів?

— Зрозумів, — сказав Маттіас.

Він справді зрозумів. Він зрозумів, що Ейвінд непокоїться, що Інгрід плаче, що вони там, унизу, в теплі, рахують хвилини. Вони хотіли повернути його. Вони мали на це право. Він би теж на їхньому місці хотів.

Позаду пролунав тихий скрип. Ельмквіст стояв у дверях, і світло лампи лягало на його обличчя золотою маскою.

— Час іде інакше, — сказав він дуже спокійно. — Для них минуло сорок хвилин. Для вас, можливо, більше. Або менше. Тут це залежить від того, на чиїй ви сходинці.

— Тромсе, — сказав Маттіас у мікрофон. — Я йду до машини.

— Ми чекаємо, — відповіла Інгрід.

Він повісив мікрофон на гачок і подивився на Ельмквіста. Той кивнув, ніби вони обидва дійшли якоїсь угоди, і вийшов у ніч. Лампа попливла в темряву, як рибальський ліхтар. Маттіас почекав, поки світло зникне, взяв ліхтар і ступив за поріг.

Гелікоптер стояв там, де він його залишив, чорний і мовчазний, як викинутий на берег кит. Він забрався в кабіну, повернув ключ. Нічого. Ні клацання, ні зітхання стартера. Він перевірив запобіжники, акумулятор, магнето, усе, що могло підвести. Прилади були мертві. Двигуни спали. Він сидів, учепившись у штурвал, і дивився крізь лобове скло на небо.

Сходинки над хребтом горіли, і нижня з них, та сама, якою він прилетів, тремтіла на краю й ставала дедалі прозорішою. Поруч із нею, трохи вище, чекала друга, яскрава й чітка, ніби виточена з криги. А на третій сходинці вже стояла маленька постать із золотою лампою.

Ельмквіст підіймався. Він не оглядався.

Маттіас поклав долоню на холодну панель і заплющив очі. Повернися, сказав він собі. Це наказ. Це розумно. Це єдиний спосіб побачити Тордіс у суботу. Просто вийди з машини й зачекай, поки Ейвінд пришле другу…

Він розплющив очі.

Нижня сходинка згасла.