Розділ 1. Страхова версія

У вересні Лондон нарешті згадав, що вміє бути прохолодним. Ранкове повітря пахло мокрим листям, димом із димарів і свіжим хлібом, а набережною бігли школярі з великими наплічниками. Деніел Гартвел ішов Сіті пішки, бо хотілося подумати, і в кишені в нього лежав лист від страхової компанії «Вестбридж Іншуренс».

Лист був чемний і невблаганний. Якийсь Гордон Пайк, старший урегулювальник, просив поліцію сприяти «в установленні обставин зникнення застрахованої особи» і на доказ додав фотографії згарища, копію полісу й три сторінки з виписки власного розслідування.

Ребека чекала на нього біля ліфта, тримаючи в руках два картонні стаканчики.

— Чай, — сказала вона. — З бергамотом. Для вас кава, але я не знаю, яку ви любите.

— Будь-яку, аби чорну.

— Тоді ось.

Він узяв стаканчик і подумав, що цей жест, нічого не значущий, звичайний, він запам’ятає. Потім відігнав думку й пішов за нею до кабінету.

Гордон Пайк виявився сухеньким чоловіком років п’ятдесяти п’яти, з охайно зачесаним рідким волоссям і звичкою дивитися на співрозмовника поверх окулярів. Він сидів у кріслі для відвідувачів, склавши руки на портфелі, й говорив рівним, як у метронома, голосом.

— Ніл Менлі, сорок шість років, торговець старовинними годинниками. Крамниця на ринку Спіталфілдс, склад у Бетнал-Грін. Десять днів тому склад згорів. Через дві доби Менлі зник. Напередодні зникнення він звернувся до нас по виплату за полісом. Сума: чотириста тисяч фунтів.

— Багато за склад? — спитав Деніел.

— За склад небагато. За вміст багато. Менлі стверджував, що там зберігалася колекція рідкісних екземплярів: вісімнадцяте століття, швейцарські й англійські майстри. Оцінювач, щоправда, бачив лише частину.

— Ви підозрюєте, що він сам підпалив?

— Я констатую, що картина надто зручна. Власник за тиждень до пожежі збільшив страхову суму, склад згорів, власник зник. Для страховика це підручник.

— А для поліції?

— Для поліції, можливо, збірник загадок. — Пайк дозволив собі краєчок усмішки. — Бачите, інспекторе, я двадцять сім років розбираю такі випадки. Зазвичай палій залишає сліди жадібності. Гроші в сусідньому банку, квиток до Іспанії, нова подруга. Тут нічого. Менлі просто розчинився.

Ребека відкрила теку з копіями страхових паперів.

— Папери підписано за тиждень до пожежі. Хто приніс їх у вашу контору?

— Чоловік у плащі. Відрекомендувався Девідом Гарлі, юристом Менлі.

— Ви перевіряли?

— Перевіряли. Девіда Гарлі в реєстрі немає.

— Тобто папери приніс чужий.

— Саме так.

Ребека перегорнула сторінку й зупинилася.

— Тут у графі «вигодонабувач у разі збитку» вписано не фірму Менлі, а «Бейфілд Консалтинг».

Деніел і Ребека перезирнулися.

— Ви щось упізнали? — спитав Пайк.

— Назва знайома, — рівно відповіла вона. — З іншої справи.

— Тоді сподіваюся, що це допоможе.

Вони разом розглянули фотографії згарища. Чорні стіни, провалений дах, обвуглені ящики з уламками годинників. На одному знімку крізь кіптяву виднівся циферблат із римськими цифрами: стрілки застигли на чверті до восьмої. Деніел затримав на ньому погляд довше, ніж на решті.

— Зупинилися в момент пожежі? — спитав він.

— Ні, — відповів Пайк. — Зупинилися, за висновком експертів, раніше. Пожежники знайшли годинник за стелажем, де вогонь не дістався до механізму. Він просто стояв, інспекторе. Як і всі інші в крамниці Менлі.

— Усі?

— Усі, що ми знайшли. Сам факт мені не подобається.

Деніел промовчав, але записав у блокнот: «Годинники зупинено навмисно».

Страховик підвівся, поправив окуляри й кивнув.

Коли Пайк пішов, Деніел налив собі другу чашку кави й підійшов до вікна.

— Бейфілд. Пенгейл казав, що саме на цей рахунок він переводив гроші.

— Збіг виключено, — сказала Ребека. — Вони знову користуються тією самою вивіскою. Або поспішають, або вважають нас дурними.

— Або не зважають на нас узагалі.

* * *

Ринок Спіталфілдс зустрів їх запахом кориці, смаженої цибулі й старого дерева. Під високим скляним навісом тяглися ряди прилавків: тут продавали вінтажні сукні, платівки, глиняні горнята, лампи з абажурами, старі книжки й справжні, і підроблені антикварні дрібнички. Ранкова юрба ще не встигла зібратися, і торговці ліниво розкладали товар, перемовляючись через прохід.

Деніел зупинився на розі, де ряд упирався в цегляну арку.

— Тут, — сказав він. — Крамниця Ніла Менлі.

Вона виявилася крихітною, не більше трьох метрів завширшки. Над входом висіла облущена вивіска «Час і майстер», на вікні табличка «Зачинено через родинні обставини». Крізь скло виднілися годинники всіх можливих видів: настінні, настільні, кишенькові у скляних футлярах, величезні підлогові в кутку. Вони стояли мовчки, і від цього мовчання ставало ніяково.

— Усі стоять, — зауважила Ребека.

— Може, не заведені.

— Усі до одного? Це не лінощі, Деніеле. Це ритуал. Хтось зупинив їх спеціально.

Деніел зазирнув у замкову шпарину, потім на дверну раму. Замок блищав, як новий.

— Свіжий.

— Зовсім новий. Бачите, довкола ще фарба не облупилася.

— Менлі змінив замок перед зникненням?

— Або хтось змінив за нього.

За їхніми спинами пролунав хрипкий голос:

— Якщо шукаєте Ніла, його тут нема вже понад тиждень.

Вони обернулися. У проході стояв торговець із сусіднього ряду: невисокий, повний, із сивими бакенбардами й у картатій жилетці поверх вовняного светра. На прилавку в нього лежали старі монети, значки та кишенькові дзеркальця.

— Ми з поліції, — сказав Деніел.

— Я так і подумав. — Торговець окинув їх поглядом і раптом зупинився на Ребеці. Очі його розширилися. — Міс Лоурі?

Вона завмерла.

— Ви мене знаєте?

— Як же не знати! — Він сплеснув руками. — Ейб Ліндсі. Два роки тому ви перевіряли мої рахунки. Я думав, мене посадять, а ви витратили два тижні, щоб довести, що я просто поганий рахівник, а не шахрай.

Ребека всміхнулася, але усмішка вийшла обережною.

— Містере Ліндсі. Звісно. Ви продавали монети.

— І продаю досі. Ви тоді врятували мені бізнес, міс. Я все пам’ятаю. — Він роззирнувся й стишив голос. — Тільки не називайте мене містером Ліндсі при людях. Тут усі кличуть мене Ейб.

— Добре, Ейбе. Розкажіть, що трапилося з Нілом.

Ліндсі стиснув губи й нервово потеребив ланцюжок на жилетці.

— Не тут. Поговоримо в мене в комірчині. Не хочу, щоб хтось почув.

Він пірнув за завісу з лантухів, і вони рушили слідом, перезирнувшись. Деніел упіймав себе на думці, що в цьому натовпі чужих людей, які торгують минулим, почувається дивно затишно. А Ребека йшла з піднятою головою, як людина, яку тут пам’ятають і цінують.