Розділ 3. Дім, де немає пилу

Ешбридж-Хол виринув із-за повороту так раптово, що Деніел пригальмував. Дорога, що тяглася між живоплотами, раптом розступилася, і на пагорбі, оточений старими буками, постав дім із сірого каменю: три поверхи, два крила, високі димарі й вежка з годинником, що зупинився, як йому здалося, у давно минулому столітті. Над дахом кружляли галки. У вікнах не відбивалося нічого, окрім неба.

— Ну що? — спитала Ребека із заднього сидіння. — Відповідає детективам?

— Перевершує. — Деніел вийшов із машини й вдихнув запах скошеної трави. — Тут можна сховати цілу родину, і ніхто не помітить.

— Родини не треба. Досить машинки.

— Ви завжди все псуєте.

— Я заощаджую ваш час.

З ними приїхав Олівер Ферклоу, блідий і мовчазний, а на ґанку їх уже чекала економка, літня місіс Доббс, з величезною в’язкою ключів на поясі. Вона відчинила парадні двері, і на людей війнуло холодом, воском і тишею. Величезний хол із мармуровою підлогою, сходи з різьбленими поручнями, на стінах портрети предків у напудрених перуках. Деніел зупинився перед найбільшим: суворий чоловік у чорному, з гострим підборіддям і очима, в яких читалася звичка командувати.

— Томас Ферклоу, засновник банку, — пояснив Олівер. — Мій пра-пра-пра-прадід. Його не любили, але поважали.

— Гарне поєднання.

— Не дуже. Повага приходить і йде, а нелюбов залишається.

Вони обійшли дім згори донизу. Вітальня з чохлами на меблях, більярдна, оранжерея з висохлими пальмами, спальні, де подушки лежали рівними стосами. У кожному приміщенні Деніел перевіряв вікна: усі зачинені зсередини на засувки. Двері замкнені. Місіс Доббс відмикала їх одні за одними, буркочучи, що в такому стані дім не можна тримати довше року.

— Хтось заходив сюди, відколи родина поїхала? — спитав Деніел.

— Тільки я і містер Пенгейл. Я приходила раз на тиждень провітрювати, він наглядав за господарством.

— Більше ніхто?

— Ніхто, інспекторе. Я б помітила.

Ребека присіла біля каміна, провела пальцем по решітці й показала Деніелові чистий палець.

— Пилу немає, — сказала вона.

— Місіс Доббс приходить сюди щотижня, — відповів Деніел. — Нічого дивного.

— Тоді питання не в цій кімнаті, — сказала Ребека.

Вона обернулася до економки. — Місіс Доббс, ви прибираєте в усіх кімнатах?

— У всіх, крім однієї.

— Якої?

— Кабінет господаря замикається окремо. У мене немає ключа.

— У кого є?

— У містера Пенгейла. І в молодого господаря.

Усі подивилися на Олівера, який стояв біля сходів і безглуздо розглядав свої руки.

— У мене, — підтвердив він. — Але я не відчиняв кабінет від похорону.

— Перевірмо.

* * *

Кабінет виявився в лівому крилі, за важкими дубовими дверима. Олівер дістав зі своєї в’язки ключ від кабінету й, повагавшись, устромив його в замок. Двері відчинилися без скрипу, наче їх змащували вчора.

Усередині стояв той самий запах, який буває в кімнатах, де довго жили й нещодавно пішли: тютюн, шкіра, папір. Масивний письмовий стіл, шафи з книжками, шкіряне крісло з витертими підлокітниками й величезний сейф у кутку. А на столі, під настільною лампою із зеленим абажуром, стояла чорна друкарська машинка з чистим аркушем у каретці. І ніде, ні на столі, ні на сейфі, ні на підвіконні, не лежало ані порошинки, хоча економка сюди не заходила, а Олівер не відчиняв кабінету від самого похорону.

— Ось, — тихо сказала Ребека.

Деніел обійшов стіл, не торкаючись нічого голими руками. На аркуші, заправленому в каретку, не було ні слова. Але поряд, у стосі паперу, лежали три чисті аркуші з тим самим водяним знаком, що й на листах. Він підніс один до світла.

— Той самий сорт. Кремовий, щільний. Де такий беруть?

— У кабінеті господаря, — відповів Олівер. — Батько замовляв папір у Лондоні, на Джермін-стріт, спеціально для родини.

— Отже, листи друкували тут.

— Але двері були замкнені.

— Двері замкнені, але ключ у двох. Або у вас, або в управителя.

Олівер зблід.

— Інспекторе, ви ж не думаєте…

— Я не думаю, містере Ферклоу. Я поки дивлюся. — Деніел випростався і раптом сам здивувався тому, як природно прозвучала в цій кімнаті фраза, яку він збирався сказати. — У домі із замкненими дверима листи пише той, у кого є ключ.

Місіс Доббс судомно перехрестилася. Ребека тихо сказала:

— Красиво. Тільки спершу знайдімо ключ.

— Я якраз знайшов.

Він указав на шухляду столу, що була прочинена на кілька сантиметрів. Усередині лежала в’язка ключів на шкіряному ремінці: чотири маленькі, один великий, латунний, з біркою «Кабінет. Резерв». Бірку було написано знайомим почерком.

— Це Пенгейла, — тихо промовив Олівер.

— Ви впевнені?

— Він підписує папери саме такими літерами.

— Тоді нам треба з ним поговорити. Де він зараз?

— У своєму котеджі. За оранжереєю.

Деніел обернувся до дверей і зіткнувся з чоловіком, що входив. Знайомий сірий костюм, уважні сірі очі.

— Вибачте, — сказав Саймон Рівз. — Я не хотів заважати. Місіс Ферклоу просила мене бути присутнім. Адвокат родини все-таки.

— Звісно, — холодно кивнув Деніел.

— Ребеко, ти тут. — Саймон злегка усміхнувся й підійшов ближче. — Я хотів сказати ще в Мейфері, але не вийшло. Мені здається, нам є про що поговорити.

— Не зараз, — відповіла вона.

— Звісно. Коли буде зручно.

Деніел відвернувся до вікна, вдаючи, що розглядає сад. Він чув, як вони обмінялися ще кількома словами, тихими, швидкими, і йому раптом захотілося вийти на повітря. Він згадав, що давно не ревнував, і що востаннє це закінчилося погано. Але про це він думати не хотів.

* * *

Пенгейла в котеджі не застали: двері були замкнені, а садівник сказав, що управитель поїхав у справах до Вінчестера й повернеться пізно. Увечері, після огляду, всіх запросили на вечерю. Їдальня в Ешбриджі була під стать дому: довгий стіл, свічки в срібних канделябрах, портрети на стінах. За столом сиділи Констанс Ферклоу на чолі, Олівер, його сестра Імоджен, дівчина двадцяти восьми років із гострим поглядом і звичкою постукувати ложечкою по краю чашки, і дядько Персіваль, відставний полковник, масивний і червонолиций.

— Отже, — сказав Персіваль, наливаючи собі вина, — ви стверджуєте, що наші листи пише Пенгейл? Дурниці. Він двадцять років у нас служить.

— Ми нічого не стверджуємо, — відповів Деніел. — Просто знайшли ключі.

— Ключі міг підкласти будь-хто.

— Наприклад?

— Наприклад, Імоджен. — Полковник посміхнувся. — Вона в дитинстві крала в мене сигари.

— Дядьку, ти старий йолоп, — спокійно сказала Імоджен.

— Імоджен! — осмикнула мати.

— Але він справді йолоп. Ми всі знаємо, хто тут здатний на таке. Олівер завжди був слабохарактерний, мама надто горда, а дядько надто дурний. Лишається управитель. Або адвокат.

Саймон Рівз, що сидів наприкінці столу, підняв брови.

— Я?

— Ви. Ви ж знаєте, де лежать усі папери. Ви вели справи батька. Ви єдиний, хто міг бачити вміст сейфа.

— Імоджен, — сказав він рівно, — у батьковому сейфі не було нічого, окрім заповіту, кількох облігацій і листа вашої матері.

Констанс зблідла.

— Якого листа?

— Особистого. Я його не читав. Просто бачив конверт.

Настала тиша. Лише свічка потріскувала, та за вікном ухала сова. Деніел перевів погляд на Ребеку: вона сиділа з цілком спокійним обличчям, але пальці її, що лежали на скатертині, ледь помітно постукували.

Після вечері гості розійшлися по кімнатах. Деніела оселили в кутовій спальні на другому поверсі з видом на парк, і він довго стояв біля вікна, дивлячись, як місячне світло лягає на галявину. Дім спав, але спав неспокійно: десь скрипіла дошка, десь хлопала віконниця, десь дзюрчала вода в трубах.

О другій ночі він почув стукіт.

Тихий, ритмічний, наче хтось друкував на машинці. Деніел схопився, натягнув штани й, на ходу застібаючи сорочку, прослизнув у коридор. Стукіт долинав з боку лівого крила. Він рушив уздовж стіни, дослухаючись, і дорогою зіткнувся в темряві з Ребекою, теж одягненою нашвидкуруч, із ліхтарем у руці.

— Ви чуєте? — прошепотіла вона.

— Чую.

— Кабінет.

— Я думав, він замкнений.

— Був замкнений. До вечері.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, пішли разом темним коридором, під портретами, які дивилися їм услід.