Розділ 2. Діра завбільшки зі статок

Ребека провела в архіві банку Ферклоу два дні й до кінця другого почала розуміти, чому листи прийшли саме зараз. Стара будівля на Треднідл-стріт, де розташовувалася родинна контора, зберігала папери в такому порядку, що будь-який аудитор позаздрив би: теки за роками, роки за абеткою, абетка за кольором палітурок. Але в цій акуратності, як завжди буває у великих родинах, ховалася найтонша брехня.

Вона розкладала на столі виписки за родинними рахунками, складала таблиці й викреслювала розбіжності червоним олівцем. У читальній залі було прохолодно, пахло шкірою й пилом, а єдиний службовець, старий в оксамитовій жилетці, зрідка приносив їй чай на таці, наче в клубі.

— Ви знайшли те, що шукали, міс? — спитав він якось, поставивши чашку.

— Поки ні.

— Тоді шукайте далі. Зазвичай відповідь лежить там, де її не чекаєш.

Вона всміхнулася, але не відповіла.

Старого звали Хобс, і він служив у конторі тридцять два роки. Коли Ребека втретє повернула йому тацю, він затримався біля столу.

— Ви вивчаєте платіжні книги шестирічної давності, — зауважив він. — Туди давно ніхто не зазирав.

— Ви пам’ятаєте, хто зазирав?

— Пам’ятаю, звісно. Містер Пенгейл приїздив кожної першої п’ятниці місяця. Брав копії квартальних відомостей і відвозив до Гемпшира. Дуже педантична людина. Але останніми роками він почав приїздити не сам.

— З ким?

— З джентльменом у сірому. Прізвища не знаю, Пенгейл називав його «наш консультант». Той сидів у кріслі біля вікна, читав газету й нічого не просив. Тільки слухав.

— Ви запам’ятали його обличчя?

— Ні, міс. Він завжди сидів спиною до світла. — Хобс помовчав. — Але одного разу я помітив у нього на зап’ястку годинник. Старий, золотий, з гравіюванням на кришці. Такі носять люди, яким не треба показувати багатство.

Ребека записала про годинник і подякувала. Старий кивнув і пішов, шаркаючи, а вона ще довго дивилася на сторінку блокнота, де золотий годинник із гравіюванням стояв поруч зі словом «консультант».

До вечора другого дня картина прояснилася. За останні шість років із родинних активів витекло понад три мільйони фунтів. Не одним платежем, а сотнями дрібних, замаскованих під витрати на утримання маєтків, ремонти, податки, внески до благодійних фондів. Кожен платіж виглядав бездоганно. Тільки якщо скласти їх на одному аркуші, виникала діра завбільшки з невеликий статок.

— Хтось викачував гроші, — сказала вона вголос, хоча в залі нікого не було. — Акуратно, не поспішаючи, роками.

Вона повернулася до початку ряду й стала звіряти дати. Витрати зростали восени, коли родина зазвичай їхала на континент, і спадали навесні, коли вона поверталася. Хтось знав розклад Ферклоу краще за самих Ферклоу. Ребека відзначила це на берегах і підкреслила двічі.

Вона провела пальцем по рядках. Усі платежі йшли за однією статтею: «Утримання Ешбридж-Холу». Під кожним підпис: Волтер Пенгейл, управитель.

— Надто очевидно, — пробурмотіла Ребека. — Якщо він злодій, навіщо підписувати кожен платіж своїм іменем?

Вона підвелася, потягнулася й підійшла до вікна. Унизу текла вечірня Треднідл-стріт: клерки поспішали до метро, кур’єри на велосипедах лавірували між таксі, у вікнах навпроти запалювалося світло. Ребека раптом упіймала себе на тому, що думає не про цифри, а про те, як ніяково минула зустріч у Мейфері.

Саймон Рівз. Вона не бачила його сім років. Вони познайомилися на конференції в Лідсі, де вона виступала з доповіддю про відмивання грошей, а він, молодий юрист, ставив незручні запитання. Після конференції вони разом вечеряли, потім гуляли нічним містом, потім листувалися два роки. Нічого більшого не сталося: він поїхав до Лондона, вона лишилася в Лідсі, і листування заглухло саме собою. Тепер він стояв у вітальні Ферклоу, в бездоганному костюмі, й дивився на неї як на давню нерозв’язану задачу.

— Ви все ще тут?

Вона здригнулася. У дверях читальної зали стояв Деніел, який зняв піджак і перекинув його через плече. Вигляд у нього був утомлений і, як їй здалося, трохи роздратований.

— Закінчую. А ви чому не в Гемпширі?

— Щойно звідти. Був на пошті в Ешбриджі й у котеджі управителя. Сам дім без господаря не відчиняють, тож завтра їдемо дивитися його разом з Олівером. А зараз приїхав, щоб забрати вас.

— Ви знайшли щось?

— Знайшов багато. Але спершу хочу послухати вас.

Вона розповіла про три мільйони й підписи управителя. Деніел слухав, притулившись до одвірка, і жодного разу не перебив.

— Пенгейл, — промовив він, коли вона скінчила. — Я його бачив уранці. Тихий, охайний, з тих, хто двадцять років служить одній родині. Або святий, або дуже хороший актор.

— Або людина, яку використовують.

— Ви так думаєте?

— Я думаю, що справжній злодій не підписував би документи своїм прізвищем. Він знайшов би спосіб підставити когось іншого.

— Тоді навіщо хтось підставив Пенгейла?

— Щоб після нас опинився він, а не той, хто стоїть за ним.

Деніел задумливо кивнув.

— Звучить логічно.

— Звучить обережно. Логіку я перевірю завтра.

Вони вийшли на вулицю, і теплий вечір вдарив їм в обличчя запахом асфальту й печеного каштана. Деніел зупинився на перехресті, поправив піджак, потім обережно спитав:

— Ребеко, цей Рівз. Ви давно знайомі?

— Сім років тому ми познайомилися на конференції.

— Просто знайомі?

— Просто знайомі. Чому ви питаєте?

— Мені здається, він був радий вас бачити.

— Він юрист. Юристи завжди раді бачити тих, хто може виявитися корисним.

— Може бути. — Деніел помовчав. — А ви були раді?

— Я була здивована.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я маю. — Вона подивилася на нього уважно. — Деніеле, ви ревнуєте?

Він засміявся, але сміх вийшов трохи надто гучним.

— До юристів? Ні за що. Я працюю з ними двадцять років і жодного не можу терпіти.

— Тоді добре.

Вони пішли далі, але мовчання між ними стало іншим: не робочим, не затишним, а трохи натягнутим, як струна. Ребека не знала, що сказати. Деніел, судячи з усього, теж.

Вдома вона заварила чай, сіла біля вікна й довго дивилася на дахи Іслінґтона. Телефон лежав поруч, і двічі вона брала його в руки, не знаючи, кому телефонувати: Саймонові, щоб відмовити, чи Деніелові, щоб пояснити те, що поясненню не піддавалося. Урешті вона зателефонувала до довідкової й замовила на ранок таксі до Ярду, звідки вони мали виїжджати, щоб не їхати метро в одному вагоні з власними думками.

Уранці вона знайшла в поштовій скриньці записку, написану знайомим почерком: «Ребеко, сподіваюся, ми зможемо поговорити спокійно. Не про роботу. С. Р.» Вона склала її учетверо й сховала в кишеню, не знаючи, навіщо це робить.