Розділ 1. Листи із замкненого дому

Серпень у Лондоні видався задушливим і млявим, як перестояний пудинг. Асфальт плавився, у метро пахло гарячим залізом, а біля Скотленд-Ярду на лавах сиділи клерки в розстебнутих сорочках і скаржилися одне одному на погоду. Деніел Гартвел любив літо менше за все, а тому зрадів, коли начальник відділу поклав йому на стіл справу, що обіцяла прохолоду кам’яних стін.

— Ферклоу, — сказав начальник. — Старий банк, стара родина. Спадкоємець отримує листи з вимогою грошей. Погроз як таких немає, але тон такий, що адвокати родини наполягли на нашій участі.

— А листи звідки?

— З родового дому в Гемпширі. Саме з того, де вже рік ніхто не живе й усі двері замкнено.

— Поштовий штемпель?

— Місцевий. Село Ешбридж.

Деніел узяв теку, і йому раптом стало майже весело. Він згадав детективи, прочитані замолоду: садиба, управитель, срібні свічники, замкнена бібліотека, таємний хід за картиною. Ребека, помітивши його обличчя, підняла брову:

— Ви всміхаєтесь.

— Я передчуваю.

— Що?

— Маєток. Гемпшир. Родинні портрети й сімейні таємниці.

— Гроші. Там будуть гроші, Деніеле, і більше нічого.

— Одне другому не заважає.

До Мейфера вони поїхали того ж дня. Лондонський дім Ферклоу стояв на тихій вулиці за Гросвенор-сквером: п’ятиповерховий особняк із кремової цегли, з білими колонами біля входу й чавунною огорожею. Дворецький у темному костюмі відчинив двері раніше, ніж вони встигли подзвонити, і мовчки провів до вітальні, де пахло воском, лілеями та чимось старим, не пилом, а радше часом, що в’ївся в оббивку.

Олівер Ферклоу чекав на них біля вікна. Йому було тридцять сім, але виглядав він старшим: худе обличчя, світле волосся, що почало рідшати на скронях, довгі нервові пальці. Він привітався ввічливо й стримано, як людина, яку з дитинства вчили приховувати розгубленість.

— Дякую, що приїхали так швидко. Я довго вагався, перш ніж звернутися до поліції. Родина вважає, що такі речі не виносять на люди.

— Але ви наважилися, — сказав Деніел.

— Мене змусили обставини. — Олівер указав на столик, де лежало п’ять конвертів, акуратно розрізаних ножем для паперу. — Прошу.

Деніел узяв перший і дістав аркуш. Щільний кремовий папір із водяним знаком, текст, надрукований на друкарській машинці. «Містере Ферклоу. Вам відомо, що стоїть за тими цифрами, які ваш батько залишив у сейфі. Якщо хочете зберегти ім’я, вам доведеться заплатити. Двадцять тисяч фунтів. Без поліції».

— Перший прийшов два місяці тому, — пояснив Олівер. — Я не надав значення. Подумав, що це кепський жарт. Через два тижні прийшов другий, уже із сумою в п’ятдесят тисяч. Потім третій, четвертий. Тепер сто п’ятдесят.

— А ви платили?

— Ні. Адвокат родини заборонив.

— Ви знаєте, про які цифри йдеться?

Олівер відвів очі.

— Батько помер два роки тому. Після нього лишився сейф у кабінеті ешбриджського дому. Я відчиняв його лише раз, на похороні, і знайшов там папери. Звичайні, документи щодо майна. Але відтоді мені здавалося, що я щось проґавив.

— Що ви проґавили?

— Не знаю. Саме в цьому й лихо.

Ребека взяла другий лист і вдивилася в папір.

— Шрифт однаковий у всіх?

— Так.

— Машинка стара. Бачите, літера «е» трохи вище за рядок, а «о» з надломом. Це прикмети однієї конкретної машинки.

— Ви гадаєте, її можна знайти?

— Я гадаю, що вона стоїть десь у домі.

Олівер здригнувся.

— В Ешбриджі?

— Ви сказали, що дім зачинений. Усі двері замкнено. Але хтось надсилає листи з місцевим штемпелем. Отже, хтось туди входить і виходить.

— Ключі є в мене, у матері, сестри, дядька, управителя й адвоката. Більше ні в кого.

— Шестеро.

— Семеро, якщо рахувати економку.

— Добре. Почнемо з вас.

Олівер ледь усміхнувся, але усмішка вийшла жалюгідною.

— Ви підозрюєте мене?

— Я підозрюю всіх, хто міг увійти до дому, не залишивши слідів. Ви в цьому списку перший просто тому, що сидите найближче.

— Тоді вам доведеться повірити мені на слово: я не писав цих листів. Я не вмію друкувати на машинці.

* * *

За півгодини до вітальні спустилася мати родини, Констанс Ферклоу, жінка років шістдесяти п’яти, пряма й велична, як пам’ятник. Вона тримала в руках чашку з чаєм, не розхлюпавши ні краплі, й дивилася на гостей так, наче оцінювала, чи гідні вони бути в її домі.

— Інспекторе, сержанте. Мій син вчинив необачно, звернувшись до вас. Але раз уже ви тут, постараюся не заважати.

— Ми були б вдячні, якби ви розповіли про сімейні справи.

— Сімейні справи на те й сімейні, що їх не розповідають стороннім. — Вона зробила ковток. — Але якщо йдеться про гроші, то я можу сказати одне: Ферклоу ніколи не бідували. Мій чоловік був людиною суворих правил. Він вів справи банку бездоганно.

— Тоді звідки шантаж?

— Від заздрощів, — спокійно відповіла Констанс. — Ми живемо в країні, де людям не прощають добробуту.

Деніел хотів поставити наступне запитання, але в двері постукали, і ввійшов невисокий чоловік із портфелем під пахвою. Років сорока, в бездоганно скроєному костюмі, з уважними сірими очима й легкою усмішкою. Деніел помітив, як він спершу вклонився господині, потім обвів поглядом кімнату й зупинився на Ребеці.

— Ребеко? — вимовив він, і в голосі прозвучав щирий подив. — Ребеко Лоурі?

Вона завмерла з блокнотом у руці. Деніел бачив, як напружилися її плечі, як на обличчі на мить промайнуло щось, чого він раніше не спостерігав: не збентеження, не радість, а щось середнє.

— Саймоне, — сказала вона. — Не чекала.

— Я теж. Ви тут у справі Ферклоу?

— Так.

— Світ тісний. — Він усміхнувся й простягнув руку. — Саймон Рівз, юридична консультація. Ми ведемо справи родини останні шість років.

Деніел потиснув його руку, відчуваючи, як усередині піднімається щось неприємне, чому поки не було назви. Саймон тиснув руку коротко й сильно, як люди, що звикли закінчувати розмови першими, і дивився при цьому не на нього, а на Ребеку.

— Інспектор Гартвел, — відрекомендувався Деніел сухіше, ніж слід було.

— Радий знайомству. — Саймон кивнув, але погляд його знову повернувся до Ребеки. — Давно не бачилися.

— Років шість.

— Сім. Я рахував.

Констанс Ферклоу підняла брову, але нічого не сказала. Деніел відчув, що у вітальні стало на кілька градусів тепліше, і зовсім не від серпня.