Розділ 4. Пансіон «Чайка»

Дорога до Кенту зайняла майже дві години. Вони виїхали ще до шостої, і спершу Лондон тягнувся вздовж вікон нескінченною стрічкою ліхтарів, що не встигли згаснути, і мокрого асфальту, потім зник, поступившись місцем полям, переліскам і вузьким сільським дорогам. Деніел вів машину зосереджено, Ребека сиділа поруч із картою на колінах і вголос читала вказівники. Сонце вже стояло над полями, і все навколо спалахнуло зеленим і золотим.

— Гарно, — сказала вона, не відводячи погляду від вікна.

— Ви здивовані?

— Я думала, що за межами Лондона все сіре.

— Ви ж із Лідса.

— Лідс сірий. Це його відмінна риса.

У Вітстеблі пахло морем, водоростями й смаженою рибою. Вузькі вулички спускалися до води, на причалі сушилися сітки, чайки сперечалися над покинутою скоринкою. Пансіон «Чайка» виявився двоповерховим будиночком із білими віконницями та вивіскою, вицвілою від солі. Деніел заглушив мотор, і вони якийсь час сиділи мовчки, дивлячись на вікна.

— Ви готові? — спитав він.

— Ні, — чесно сказала Ребека. — Але це не завадить.

Господиня зустріла їх на ґанку, жінка років шістдесяти із засмаглим обличчям і добрими зморшками біля очей. Побачивши поліцейські посвідчення, вона не здивувалася.

— Місіс Барроу до вас? — Вона зітхнула. — Так я й думала. Зачекайте, я покличу.

— Як ви зрозуміли?

— Вона приїхала в понеділок, пізно ввечері, без багажу, тільки з сумкою. Платила готівкою, дивилася на двері. Хороша жінка, але видно, що тікає. Я не розпитую, у мене тут багато хто тікає.

Вона пішла в дім. За кілька хвилин на порозі з’явилася Лідія Ґрант. Одразу було видно, що вона змінилася: без макіяжу, в простому сірому светрі й джинсах, волосся заплетене в косу. Але очі лишилися колишні, уважні й спокійні. Вона вийшла на ґанок, присіла на сходинку й жестом запросила їх сісти поруч.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала вона неголосно. — Не думала, що так швидко.

— У нас були підказки, — відповів Деніел. — Ваша записка.

— Вона призначалася не вам.

— А кому?

— Тому, хто вміє читати цифри. — Лідія подивилася на Ребеку. — Ви, мабуть, і є така.

— Я прочитала, — кивнула Ребека. — Усі рахунки й комірки. Ви залишили карту.

— Я хотіла, щоб хтось, не з його кола, міг знайти. Не зараз. Коли прийде час.

— Який час?

— Коли я вирішу, що можна.

Хвилі розмірено билися об каміння, десь удалині кричала чайка. Деніел дивився на жінку, яка, як йому здавалося, прожила двадцять років у клітці й вийшла з неї тихо, без жодного грюкоту дверей.

— Місіс Ґрант, — почав він, — ваш чоловік заявив про викрадення. Ми зобов’язані перевірити, що ви жива, здорова і дієте добровільно.

— Я жива. Здорова. І дію добровільно.

— Він хоче, щоб ви повернулися.

— Знаю.

— Вам щось загрожує?

Лідія усміхнулася без радості.

— Мені загрожує Г’ю. Не кулаками, він ніколи мене не бив. Він робить інакше. Він роками переконував мене, що я нічого не варта без нього, що мої думки дурні, а мої цифри марні. Я теж повірила. Двадцять років. А потім знайшла папери, з яких зрозуміла: це він нічого не вартий без моїх цифр. Бо я вела його книги, поки він вдавав, що зайнятий важливим.

— І ви вирішили піти.

— Я вирішила перестати бути спільницею. — Вона підвела очі на Ребеку. — Знаєте, що найгірше? Я не знала, чиї це гроші. Він казав, що клієнтів. А потім на листах із «Маяка»… не пам’ятаю назву, там була картинка з маяком… я побачила, як він ховає папери в сейф. І подумала: якщо ховає, значить, боїться. А якщо боїться, значить, це не просто гроші.

Деніел перезирнувся з Ребекою. «Маяк». Слово повисло між ними, але жоден не вимовив його вголос.

— Місіс Ґрант, ви готові дати свідчення? — спитала Ребека. — Проти чоловіка. Про те, що вам відомо.

— Ні.

— Чому?

— Бо тоді він знайде, де я. І не він, а ті, на кого він працює. Я бачила цих людей на кухні нашого дому. Вони пили нашу каву й обговорювали, як переводити мільйони, а я подавала їм печиво. — Вона похитала головою. — Ні. Я не стану свідком. Я стану ніким. Поїду. Почну заново. Інше ім’я, інша країна.

— Ми можемо вас захистити, — сказав Деніел. — Програма захисту свідків…

— Інспекторе, ви ж самі знаєте, як вона працює. Місяці під охороною, потім нове прізвище, а потім усе одно озираєшся. Я не хочу озиратися. Я хочу вийти вранці в сад, зірвати троянду й не боятися, що хтось побачить.

Вона замовкла. Ребека не знала, що сказати. Слова про закон здавалися зараз чужими, наче їх принесли з іншої планети.

— Ви розумієте, що він продовжить? — спитала вона.

— Розумію. Але продовжить без мене. А це вже дещо. Без моїх записів йому доведеться довго шукати, де що лежить.

— А ваші власні гроші?

— Ті, що на моє ім’я? Залишу. Нехай лежать. Вони мені більше не потрібні.

— Вам потрібні гроші, щоб почати нове життя.

— У мене є сто фунтів і чудова освіта. Для початку вистачить. — Лідія слабко всміхнулася. — Знаєте, що найсмішніше? Я нарешті почуваюся багатою.

Деніел подивився на Ребеку. Вона ледь помітно похитала головою, і він зрозумів, що думає вона про те саме: закон тут безсилий. Жінка мала право піти. Чоловік мав право шукати. А ті, хто стояв за ними, мали гроші й час.

— Місіс Ґрант, — сказав він, — за годину сюди приїдуть двоє чоловіків у темних костюмах. Вони вже знають про Вітстебл.

— Звідки?

— Подруга. Не винна, просто люди вміють дивитися.

Лідія зблідла, але не скрикнула, а лише підвелася й поправила косу.

— Дякую. Отже, мені пора.

— Куди ви підете?

— Не скажу. Так краще для всіх.

— У вас є документи?

— Є. Ті, що не на прізвище Ґрант.

Ребека дістала з сумки конверт і простягла їй.

— Тут небагато. Мої особисті. Візьміть на дорогу.

— Не треба.

— Не мені треба, а вам. Будь ласка.

Лідія вагалася, потім взяла. Секунду стояла, притиснувши конверт до грудей, наче тримала щось крихке.

— Знаєте, — сказала вона, — ви перша за двадцять років, хто не глянув на мене як на дружину.

Вона швидко зійшла сходинками й пішла вздовж води, не озираючись. Сірий светр розчинився в ранковому світлі, і невдовзі на причалі лишилася тільки пара чайок.

* * *

Вони ще довго стояли біля ґанку. Господиня вийшла з тацею і, не кажучи ні слова, поставила на сходинку два горнята чаю й тарілку булочок.

— Пригощайтеся. Після таких розмов завжди голодно.

Через півгодини на дорозі показався чорний седан. З нього вийшли двоє в темних костюмах і попрямували до будинку, але Деніел став на доріжці, показав посвідчення й чемно повідомив, що тут іде поліцейська перевірка і стороннім вхід заборонено. Чоловіки перезирнулися, постояли й поїхали.

— Вони повернуться, — зауважила Ребека.

— Але її вже не знайдуть.

Деніел сів на сходинку й машинально сягнув до кишені по цигарки, хоч уже три роки не курив. Просто звичка шукати в кишені те, чого там немає.

Лідію знаходять першими, і вона відмовляється повертатися до чоловіка. Деніел і Ребека відпускають її, розуміючи, що закон тут безсилий, а ціна свободи для Лідії виявилася високою.