Розділ 3. Вдова і прибиральниця

Сандра Прайс жила в Хайґейті, у вузькому цегляному будинку з зеленими дверима та порожніми квітковими горщиками на ґанку. Деніел подзвонив о дев’ятій ранку, коли надворі ще стояв сирий туман, і двері відчинила жінка з короткою зачіскою, яку він учора бачив на знімку в срібній рамці. Тільки там вона сміялася, а тепер дивилася так, наче розучилася.

— Ви з поліції, — сказала вона. — Заходьте. Діти в моєї сестри, я не хотіла, щоб вони чули.

У вітальні було прибрано до болю охайно. Деніел знав цю охайність: так прибирають у домі, де щойно сталося горе й треба зайняти руки. Сандра сіла на краєчок дивана, він умостився в кріслі навпроти. Ребеку він залишив у Ярді з її виписками й зараз був цьому майже радий: із вдовами вона повелася б за інструкцією, а інструкції тут не діяли.

— Місіс Прайс, я дуже співчуваю. Мені треба поставити кілька запитань, і якщо вам важко, ми можемо зупинитися.

— Ні, питайте. Краще зараз, ніж потім лежати й думати.

— Відколи ваш чоловік був стривожений?

Вона підвела на нього очі.

— Ви одразу здогадалися.

— Люди рідко вмирають просто так у будівлі, де працюють. Зазвичай цьому передує щось, про що близькі вже знають.

— Місяці два. Може, трохи більше. Едвард перестав спати, сидів ночами на кухні, щось рахував на папері. Раніше він ніколи не приносив роботу додому, казав, що вдома мають жити люди, а не цифри. А потім почав привозити теки. Товсті, у червоних обкладинках. Ховав їх у гаражі, за коробками.

— Ви заглядали до них?

— Один раз. Там були виписки з рахунків, але не його. Чиїсь чужі. Я спитала, і він сказав: «Сандро, це не наші гроші. Це чужі гроші, і я не знаю, як повернути їх господарям». Більше нічого не пояснив.

— Він називав прізвища?

— Ні. Але вчора зранку йому хтось подзвонив, ще до роботи. Едвард вийшов у коридор і говорив пошепки. Я почула тільки одне слово: «сьогодні».

Деніел дістав блокнот. Він любив цю мить: коли людина, сама того не бажаючи, дає першу нитку, і далі треба лише обережно потягнути.

— Номер із позначкою «Х.» вам щось говорить?

— Х.? — Вона замислилася. — Ні. Хоча… останнім часом він іноді згадував «Хела». Але я не знаю, хто це. Може, колега, може, друг. Едвард не любив знайомити мене з людьми із Сіті.

— Ви не пам’ятаєте його прізвища?

— Ні, вибачте.

Вона тихо заплакала, не витираючи сліз, і Деніел відклав блокнот. Деякі питання зачекають. Він дав їй час, потім спитав, чи не принести води. Сандра похитала головою.

— Ви думаєте, що це не просто серце?

— Я поки нічого не думаю. Але я хочу з’ясувати, чому ліфт зупинився і чому ніхто не викликав допомоги. Це чесне питання, і воно потребує чесної відповіді.

* * *

О пів на дванадцяту він уже сидів у крихітній кухні при офісі на Ліденхол-стріт і розмовляв з Аґнес Дойл, жінкою за п’ятдесят, у синьому робочому халаті: заради цієї розмови її попросили прийти зранку. Вона працювала в будівлі вечірньою прибиральницею вже одинадцять років і знала всіх, від директорів до кур’єрів, за ходою.

— Я мила підлогу на восьмому поверсі, — розповідала Аґнес, обома руками обхопивши горня. — Було близько пів на сьому. Я вийшла в коридор винести відро й побачила чоловіка. Він спускався службовими сходами, туди, де внизу чорний хід. Сіре пальто, сумка через плече, ніби для ноутбука.

— Ви його знаєте?

— Ні. Але він не з наших. Наші ходять інакше, вони вічно поспішають. А цей ішов неквапом, як людина, що знає: її не зупинять.

— Обличчя запам’ятали?

— Ні, лампочка в тому коридорі давно перегоріла. Пам’ятаю лише, що високий і що від нього пахло чимось гірким. Ліками, чи що.

Деніел записав. Гіркий запах нагадав йому лікарняні коридори, і він позначив це подумки червоним.

— Ви розповідали це комусь іще?

— Містеру Мортону. Учора ввечері, коли все сталося. Він сказав, що це, мабуть, ремонтник, і просив не хвилюватися.

— А ви хвилювалися?

— Я тут одинадцять років, інспекторе. Ремонтників я знаю в обличчя.

Він подякував їй і вийшов у коридор, де на нього вже чекав Террі Мортон. Той стояв, переминаючись з ноги на ногу, і всім виглядом показував, що опинився тут випадково.

— Інспекторе, можна вас на хвилинку? Я хотів пояснитися.

— Із задоволенням вислухаю.

— Учора я, можливо, був не зовсім точний. Щодо поста біля входу. Я ж виходив на кілька хвилин, щоб покурити за рогом. Не хотів казати, бо курити на посту не можна, і якщо начальство дізнається, мене звільнять.

— Скільки хвилин?

— Десять. Ну, п’ятнадцять.

— І в цей час хтось міг зайти в диспетчерську?

— Не знаю. Двері зазвичай замкнені. Ключ у мене й у техніка.

— А пломба на перемикачі?

Мортон зблід.

— Яка пломба?

— Та, яку зірвали.

— Я не знаю, інспекторе, клянуся. Я б ніколи…

Деніел довго дивився на нього. Він бачив спітніле обличчя, бігаючі очі, тремтячі руки. І все ж не міг позбутися відчуття, що бачить не лиходія, а людину, яку сильно налякали. Таку, що відповідає не тому, що хоче, а тому, що не може не відповісти.

— Містере Мортоне, якщо вам хтось загрожує, скажіть зараз.

— Ніхто не загрожує.

— Добре. Але якщо передумаєте, ось мій номер.

Він простягнув картку. Мортон узяв її двома пальцями й сховав у нагрудну кишеню, як ховають щось гаряче.

* * *

Ребека чекала на нього біля машини на парковці Ярду, закутавшись у темний шарф. Вона мовчки простягла йому теку.

— Що це?

— Виписки з рахунків Едварда Прайса за три роки. Я запитала їх учора, отримала сьогодні. Банк виявився люб’язнішим за вашого Мортона.

— Він не мій.

— Він вам подобається.

— Він мене турбує. Це різні речі.

— Різні, — погодилася Ребека. — Але ви йому повірили.

— Я повірив, що він злякався. А це не те саме, що повірити його словам.

Вона підняла брову, наче вперше помітила, що з ним можна розмовляти.

— Що сказала вдова?

— Що чоловік боявся й називав гроші чужими. І що вчора зранку йому дзвонили й сказали «сьогодні».

— А прибиральниця?

— Бачила високого чоловіка в сірому пальті. Сумка для ноутбука, запах ліків. Мортон сказав їй, що це ремонтник.

— А ви в це вірите?

— Ні.

— Тоді навіщо ви дали йому свою картку?

— Щоб він знав, що до мене можна прийти.

— Він не прийде.

— Прийде, — сказав Деніел. — Якщо ми будемо поруч, прийде.

Ребека подивилася на нього довгим поглядом, у якому він не зміг прочитати нічого певного. Потім відкрила теку.

— Тут одна дивина. Три місяці тому на рахунок Едварда надійшов переказ на сто двадцять тисяч фунтів. Зі спільного клієнтського рахунку. За два дні він повернув сто двадцять тисяч і сорок фунтів, до пенса. Наче хотів залишити розписку.

— Розписку для кого?

— Для того, хто перевірятиме. — Вона закрила теку. — Едвард готувався до того, що його шукатимуть. Він залишав сліди.

У кишені в Деніела задзвонив телефон. Він глянув на екран і скривився.

— Начальник відділу, — сказав він. — Зачекайте.

Розмова була короткою. Деніел майже нічого не казав, тільки слухав і зрідка вимовляв «так, сер». Ребека дивилася на його обличчя й бачила, як воно змінюється: спершу подив, потім роздратування, потім глуха втома.

— Що? — спитала вона, коли він опустив слухавку.

— Патологоанатом дав попередній висновок. Серцева недостатність на тлі стресу. Відділ не бачить підстав для розслідування.

— Підстави в нас є.

— Сказав, що до п’ятої хоче бачити рапорт. Із висновком про нещасний випадок.

Ребека мовчала. Вітер тріпав шарф, а вона стояла непорушно, як людина, що вже не раз чула подібні слова й тепер лише добирає формулювання.

— Отже, пишемо рапорт, — сказала вона нарешті.

— Пишемо.

— Як і належить.

— Як належить, — підтвердив Деніел.