Розділ 2. Чужі цифри

Кабінет Едварда Прайса містився на чотирнадцятому поверсі й пахнув чужим життям, яке поспіхом обірвали. Ребека зупинилася на порозі й кілька секунд просто дивилася. Їй давно пояснили, що в перші секунди бачиш більше, ніж потім, коли починаєш шукати.

Стіл був чистий. Надто чистий для людини, яка, за словами колег, працювала по чотирнадцять годин на добу. Ні паперів, ні стікерів, ні горнятка з недопитим чаєм. Тільки монітор, клавіатура й фотографія в срібній рамці: жінка з короткою зачіскою та двоє підлітків на тлі моря.

— Добре прибрано, — сказав за її спиною Деніел. Він увійшов тихо й тепер стояв, засунувши руки в кишені мокрого плаща. — Для трейдера майже монаша келія.

— Це не прибирання, — сказала Ребека. — Це зачистка.

— Гучне слово.

— Погляньте на системний блок. Корпус розкривали, і нещодавно. Гвинти свіжі, на двох із чотирьох немає пилу.

Вона сіла за стіл, увімкнула комп’ютер і зачекала, поки завантажиться система. На екрані з’явилася проста заставка, порожній робочий стіл, жодного документа. Ребека відкрила провідник і похитала головою.

— Папка «Документи» порожня. Історія браузера порожня. Поштову скриньку створено сьогодні о шостій двадцять вечора, вже після зупинки ліфта.

— Тобто?

— Тобто хтось стер профіль цілком і створив новий. Добре, але не ідеально. Він не зачепив кеш програми для торгів. — Вона клацнула мишкою. — Ось. Останні операції. П’ятнадцять угод за тиждень, і всі на рахунки однієї й тієї самої компанії на Британських Віргінських островах.

Деніел підійшов ближче й зазирнув їй через плече.

— Це багато?

— Для приватного трейдера цього банку це рівно стільки, скільки треба, щоб привернути увагу перевіряльників. Якби це були його особисті гроші. Але суми йдуть із клієнтських рахунків.

— Хочете сказати, він крав?

— Хочу сказати, що він щось переказував. Крав чи його змушували, поки не знаю. Але хтось дуже не хотів, щоб ми побачили це до того, як прийдемо.

Деніел опустився на край столу. Дощ за вікном перейшов у дрібну мжичку, і вогні Сіті розпливалися в склі, як акварель.

— Файли стерли раніше, ніж приїхала поліція. Отже, той, хто це зробив, був у будівлі.

— Або мав віддалений доступ. Але на це потрібен час. І ліфт зупинився не сам: ліфти, як і охорона, ведуть свої журнали. Нам потрібні записи.

— Які Мортон не віддасть без дозволу.

— Мортон не віддасть. А диспетчерська віддасть.

Деніел глянув на неї із цікавістю.

— Ви вже знаєте, де диспетчерська?

— Це в паспорті будівлі. Цокольний поверх, приміщення шість.

* * *

Диспетчерська виявилася тісною кімнатою з низькою стелею, де гули вентилятори й мигтіли десятки лампочок. За пультом сидів молодий технік із косичкою та в навушниках, він схопився, коли ввійшли двоє сторонніх.

— Ми з поліції, — сказала Ребека. — Нам потрібен журнал роботи ліфтів за сьогоднішній вечір.

— Містер Мортон казав не давати…

— Містер Мортон казав не давати того, чого не просили, — утрутився Деніел. Він усміхнувся так, як усміхаються люди, що вміють переконувати. — А ми просимо. Чемно. На десять хвилин.

Технік завагався, але таки повернувся до монітора. Ребека помітила, що в нього тремтять пальці.

— Ось. Ліфт номер три. О вісімнадцятій п’ятнадцять зафіксовано виклик із чотирнадцятого поверху. О вісімнадцятій сімнадцять кабіна рушила. О вісімнадцятій дев’ятнадцять зупинка між п’ятнадцятим і шістнадцятим.

— Зупинка через збій?

Технік помовчав.

— Ні. Тут позначка… «аварійний стоп, ручний режим».

— Ручний, — повторила Ребека. — Звідки подається така команда?

— З кабіни, якщо натиснути червону кнопку. Або звідси. — Він показав на пульт із пломбою, яку було зірвано. — Тут є перемикач, але ним користуються лише під час обслуговування.

— Коли ним користувалися востаннє?

— Я працюю тут чотири місяці й жодного разу не бачив.

Деніел повільно випростався. Ребека бачила, як напнулися його плечі.

— Червону кнопку в кабіні натискають, а потім ліфт можна запустити знову звичайною кнопкою, так?

— Так.

— А якщо стоп подано звідси, з пульта?

— Тоді кабіна стоїть, доки його не знімуть тут-таки. Сама вона не зрушить.

— А ви самі де були о шостій дев’ятнадцять? — спитав Деніел.

— У їдальні, сер. — Технік почервонів. — Перерва з шостої до пів на сьому, так у графіку. Я замкнув двері, а ключ є ще тільки в містера Мортона.

У кімнаті стало тихо. Тільки вентилятори далі виводили свою одноманітну пісню.

Деніел неголосно сказав:

— Ліфти не зупиняються самі, а люди рідко помирають у них випадково.

Ребека глянула на нього. Це була перша фраза за вечір, під якою вона готова була підписатися без правок.

— Ви можете роздрукувати журнал? — спитала вона в техніка.

— Можу. Тільки містер Мортон…

— Містер Мортон буде дуже зайнятий, — сказав Деніел.

Принтер заробив зі скреготом. Поки він видавав аркуш за аркушем, Ребека присіла до сусіднього столу й відкрила журнал видачі кодів доступу. Це був товстий зошит із загнутими кутиками, і вона гортала його так, як інші гортають газету: швидко, зупиняючись на заголовках. На сторінці за вчорашнє число її палець завмер.

— Щось знайшли? — спитав Деніел.

— Поки не впевнена. Запис про тимчасовий код для сервісної компанії. Виданий учора, на сьогоднішній вечір, строк дії до двадцятої години. Хто підписав?

— Мортон, судячи з почерку, — озвався технік.

— Для кого?

— «Для зовнішнього консультанта на запит фонду».

— Якого фонду?

Ребека перечитала запис іще раз. У графі «Замовник» стояла назва англійською: «Лайтгаус Траст».

— Ви чули про нього? — спитав Деніел.

— Ні. Саме тому це мене турбує. Я пропрацювала у фінансових злочинах вісім років і чула про більшість фондів, які щось значать. Про цей не чула нічого.

— Може, він новий.

— Може.

Але з її обличчя Деніел зрозумів, що вона в це не вірить.

* * *

Уночі, вже надворі, вони стояли під козирком під’їзду й дивилися, як санітари вантажать у фургон ноші. Дощ майже вщух, але вітер ганяв тротуаром мокре листя рекламних листівок.

— Технік був на перерві, а ключ від диспетчерської лише в нього й у Мортона, — мовила Ребека, не дивлячись на нього. — Де був Мортон о шостій дев’ятнадцять?

— Мортон був на посту біля головного входу. За його словами.

— За його словами, — повторила вона. — Ось бачите, ми обоє вміємо повторювати чужі слова.

— Я принаймні не називаю людей брехунами при першій зустрічі.

— Я не називала. Я сказала, що ліфт новий.

Деніел хмикнув. Він раптом відчув дивну втому, не від дня, а від того, що давно не розмовляв ні з ким так прямо.

— Завтра зранку я поїду до вдови, — сказав він. — А ви займетеся виписками. Заодно спробую дізнатися, хто така Х.

— Не така. Такий, може бути. Ми не знаємо, чоловік це чи жінка.

— Добре, бухгалтере в погонах. Хто такий Х.

Вона вперше за вечір усміхнулася. Не йому, радше власним думкам.

— На добраніч, інспекторе.

— Деніел.

— Побачимо, — відповіла Ребека й пішла до метро, пряма й охайна, ніби йшла не додому, а на черговий допит.