Розділ 1. Ліфт, що зупинився

Деніел Гартвел не любив викликів наприкінці робочого дня. Близько сьомої вечора люди в Сіті ставали або надто втомленими, щоб брехати, або надто обережними, щоб говорити, і він не знав, що гірше. Березневий дощ стікав скляним фасадом на Ліденхол-стріт, а будівля «Гардінг енд Грей» світилася всіма поверхами, як корабель, що сів на мілину посеред вулиці.

Біля входу на нього чекав констебль із мокрим блокнотом.

— Шістнадцятий поверх, сер. Ліфт стоїть між п’ятнадцятим і шістнадцятим, його вже відчинили. Лікар сказав, що серце. Але охорона просила вас дочекатися.

— Охорона просила? — Деніел підняв брови. — Цікаво, відколи охорона просить Скотленд-Ярд.

— Ні, сер, це старший зміни. Він дуже нервує.

— Усі нервують, констеблю. Це ще не доказ.

У вестибюлі, на холодному мармурі, стояла жінка в темному пальті. Вона тримала теку під пахвою й дивилася не на людей, а на стелю, де по кутах висіли маленькі чорні камери. Деніел упізнав її за описом, який учора дав йому начальник відділу: тридцять чотири роки, з Лідса, перейшла з фінансових злочинів, педантична до непристойності.

— Сержанте Лоурі? — спитав він.

— Інспекторе. — Вона не простягнула руки, лише кивнула. — Камер тут одинадцять. У холі, біля ліфтів, на сходах. Працює дев’ять. Дві вимкнено, і вимкнено не сьогодні: пил на кабелях старший за тиждень.

— Добрий вечір, Ребеко. Приємно познайомитися.

— Добрий вечір. Я вже запитала журнал записів, але охорона каже, що без дозволу керівництва нічого не видасть.

Деніел зітхнув. Йому обіцяли тямущого напарника, а прислали людину, яка за три хвилини знайшла привід для конфлікту з охороною. Хоча, якщо чесно, привід був справжній. Він упіймав себе на цій думці й невдоволено відігнав її. Працювати вдвох він не любив уже давно, з причин, про які нікому не розповідав, і нова напарниця подобалася йому приблизно так само, як дощ у березні.

Вони піднялися ліфтом, сусіднім із тим, що зупинився. Ребека стояла біля стіни, дивлячись на панель із цифрами, і коли кабіна поповзла вгору, ледь помітно стисла теку.

— Боїтеся ліфтів? — спитав Деніел.

— Рахую секунди. Ви помітили, що ми їдемо на шістнадцятий уже сорок секунд? Хоча відстань між поверхами однакова.

— Старий механізм.

— Новий. Його поставили торік. Я читала паспорт будівлі, поки їхала сюди.

— Ви читали паспорт будівлі дорогою на місце події?

— А ви ні?

Деніел змовчав. Ліфт відчинився з тихим дзвоном.

* * *

Едвард Прайс лежав на підлозі кабіни, що зупинилася, і збоку можна було подумати, що він просто присів перепочити. Сорок дев’ять років, дорогий сірий костюм, послаблена краватка. Одна рука притиснута до грудей, друга витягнута до дверей, наче він до останнього намагався дотягнутися до кнопки виклику. Обличчя було спокійне, тільки губи посиніли.

Лікар, невисока людина зі стомленими очима, зняв рукавички.

— Зупинка серця, інспекторе. Він пробув тут, судячи з усього, близько сорока хвилин. Для людини з тиском і навантаженням на роботі цього досить. Подробиці скаже розтин, але, найімовірніше, нічого незвичайного.

— Найімовірніше, — повторив Деніел.

— Я не любитель гучних слів. Людина застрягла в ліфті й померла від страху та навантаження. Таке трапляється. Сумно, але трапляється.

Деніел присів навпочіпки. Поруч із рукою Едварда лежав мобільний телефон, екран тріснув, але був увімкнений. Три пропущені виклики, усі від одного номера, підписаного просто «Х.».

— Хто такий Х.?

— Я не встиг дізнатися, — сказав констебль. — Ми нічого не чіпали.

— Добре.

Ребека вже стояла в дверях кабіни й роздивлялася панель із кнопками. Деніел помітив, що вона ні до чого не торкається, лише дивиться, і погляд у неї такий, ніби вона читає чужу бухгалтерію.

— Що ви там вишукуєте?

— Ще не знаю. Згодом скажу.

— Згодом ви скажете, а зараз ви даремно затримуєте огляд.

— Я не затримую, я дивлюся.

Він хотів відповісти різко, але в цю мить коридором швидко пройшов чоловік в охоронній формі. Років п’ятдесят п’ять, широкі плечі, обличчя червоне й вологе. На бейджі було написано: «Т. Мортон».

— Інспекторе, я старший зміни. Террі Мортон. Це жахливий випадок, просто жахливий. Містер Прайс був хорошою людиною. Ліфт у нас іноді глючить, я казав керівникам, що його треба міняти, але в них вічно немає грошей.

— Ліфт новий, — сказала Ребека, не обертаючись. — Поставлений торік.

Террі Мортон затнувся.

— Ну, він новий, так, але примхливий. Буває, що гальмує між поверхами.

— Буває, що гальмує. Але не буває, щоб гальмував сорок хвилин, а ніхто не викликав службу, — сказала Ребека. — У кабіні є аварійний зв’язок. Він працював?

— Працював, мабуть.

— Мабуть?

Мортон потер шию.

— Ми не чули виклику. Може, містер Прайс не натискав.

Деніел підвівся з колін і став між ними. Йому не сподобався ні тон Ребеки, ні тон Мортона, але другий не сподобався більше: забагато слів і замало відповідей.

— Містере Мортоне, поки досить. Зачекайте внизу, ми поговоримо пізніше. І, будь ласка, нічого не чіпайте на пульті.

Коли охоронець пішов, Ребека нарешті подивилася на Деніела.

— Ви його відпустили.

— Я його попросив зачекати.

— Це одне й те саме.

— Сержанте, вам коли-небудь казали, що допит — це не бухгалтерська перевірка? Людей треба слухати, а не ловити на цифрах.

— Людей я теж слухаю. Але цифри зазвичай чесніші.

Він усміхнувся проти волі.

— Саме цим ви мені й цікаві, бухгалтере в погонах.

Слова вихопилися самі. Ребека трохи підвела підборіддя, і він вирішив, що зараз дістане догану. Але вона лише спокійно сказала:

— Сподіваюся, це не образливе прізвисько.

— Це робоча назва.

— Тоді я теж запишу вас у робочі назви. Людина, що вірить усім підряд.

— Я не вірю всім підряд.

— Поки що я не помітила різниці.

Вони стояли один навпроти одного у вузькому коридорі, між тілом і стіною, і жоден не збирався поступатися. З кабіни тягло холодом.

— Добре, — сказав нарешті Деніел. — Домовмося. Ви займаєтеся паперами, я людьми. І не лізьте в мої допити.

— А ви не заважайте мені запитувати виписки.

— Хто вам їх видасть на ніч глядячи?

— Банк. У кишені містера Прайса лежить картка, у мене в голові лежать номери, і мені треба знати, з чого він жив. Людина, що вмирає в ліфті власної фірми, навряд чи вмирає випадково, але перевірити треба все одно.

Деніел хотів заперечити, але натомість замислився. Фраза про «випадково» застрягла в нього в голові й не відпускала. Він знав, що вона права, і саме тому злився.

— Запитуйте, — сказав він. — Але вранці, і за формою.

— За формою я запитала о сьомій двадцять.

— Ви вже запитали?

— Поки ви оглядали пальто небіжчика.

Деніел похитав головою. Перший день удвох обіцяв бути дуже довгим.