Тихий четвер

У Балліварні є неписаний закон: ніщо не вважається справді таким, що сталося, поки про нього не поговорили три дні поспіль у крамниці Мойри Кеннеді. Після ярмарку цей строк розтягнувся до тижня, і наприкінці його виявилося, що місто, яке півроку ходило навшпиньки навколо однієї таємниці, тепер не вміє ходити інакше, ніж навшпиньки, і за звичкою продовжує шепотітися, навіть коли говорити вже нема про що.

Дермота Квінлана в понеділок вранці перевели до Голвея. Далі все йшло так, як воно йде в таких справах: повільно, паперово, за участю адвокатів, одного з яких, того самого, у халаті, я зустрів у коридорі суду й упізнав за капцями. Банк заморозив рахунки «Квінлан Естейтс». Забудовник «Данбег-Хайтс», як з'ясувалося, давно зник у невідомому напрямку, прихопивши чужі внески. Орла Кін із втомленою радістю пояснила мені по телефону, що значна частина грошей фонду, близько тридцяти дев'яти тисяч, іще лежить на рахунках, до яких добереться слідство. «Решту, містере Дойле, доведеться повернути інакше, — додала вона. — Але, судячи з того, що я бачила в неділю, у вас у місті для цього є спосіб».

Спосіб знайшовся сам. У понеділок удень отець Кормак вийшов на церковну паперть і, дивлячись на ту саму мокру площу, звідки за день до цього я говорив у мікрофон, сказав усім присутнім: «Дах полагодити ми не можемо. Але церкву можна збудувати заново». Він поклав на лаву першу сотню євро. До вечора в кошику лежало шістсот, а у вівторок Ліам Фаррелл оголосив, що працюватиме «за матеріали», а Оуен Ферлі виставив на шинквасі кружку з написом «Дах» і щодня, як ревнивий наглядач, стежив, щоб відвідувачі не залишали дрібні гроші без відповідальності. Кітті Берн, не кажучи ні слова, пожертвувала парафії свій кошик із в'язанням, у якому, як виявилося, на дні лежали ще дві сотні.

— Я не люблю, коли гроші лежать без діла, — сказала вона. — Вони псуються, як книжки в сирості.

Сержант Гікі прийшов до бібліотеки у вівторок увечері, зняв кашкет і вперше за п'ятнадцять років попросив книгу.

— Щось про… — Він завагався. — Про чесних людей.

Я простягнув йому Троллопа. Він узяв, подивився на обкладинку з підозрою й сказав:

— Якщо це нудно, Дойле, я до вас повернуся з претензією.

— Повертайтеся вчасно, — сказав я. — І без претензій. Це все одно нудно.

Він усміхнувся і вперше за весь час нашого знайомства простягнув мені руку. Я потис її, і рука його виявилася несподівано теплою.

Ейслінг отримала від отця Кормака й Орли Кін два листи з рекомендацією до Голвейського університету, і з них один, як з'ясувалося, був адресований на кафедру юридичних наук, що, за її зізнанням, збило її з пантелику, бо вона все життя збиралася на історію. «Але ж ви розумієте, — сказала вона мені, жуючи крекер, — що з історією й цифрами в одній особі виходить ідеальний слідчий». Я відповів, що з історією, цифрами і жовтою курткою виходить ідеальна мішень, і вона засміялася й пообіцяла носити куртку без перерв, поки не винайдуть жовте пальто.

Щодо Салліванів, то вони, як мені здається, уперше за багато років збиралися за одним столом без жодного порядку денного. Я бачив їх у середу, проходячи повз дім на вулиці Святої Брини: крізь вікно кухні виднілися троє, схилені над одним зошитом. Падрік щось пояснював синові, водячи пальцем по стовпцях. Тадг слухав не відриваючись, як слухають люди, яким нарешті показали, як правильно тримати олівець. Бріджид накривала на стіл. На підвіконні рядком стояли баночки з травами: «Чебрець», «М'ята», «Меліса». Жоржини в палісаднику, що ожили після тижня ясного неба, розпрямили стебла.

Я не став заходити. Деякі сцени краще дивитися з вулиці, як читаєш поля: здалеку, не втручаючись, із повагою. Я все життя розставляв чужі історії по полицях і жодного разу не шукав у них доказів. Тепер, подумав я, доведеться читати інакше: до кінця й з олівцем.

У четвер, о пів на сьому ввечері, я зробив те, чого не робив ніколи. Я поставив у читальній залі дванадцять стільців півколом, повісив на двері табличку «Читання вголос. Вхід вільний» і сів на краєчок кафедри з «Хронікою парафій західного узбережжя» на колінах.

Ідея належала Падріку. Він сказав: «Імоне, ви сорок два роки читаєте мовчки. Люди, звиклі слухати плітки, мусять призвичаїтися слухати книжки». Я заперечив, що не вмію читати вголос. Він відповів, що я й говорити публічно не вмів.

Прийшло не дванадцятеро, а тридцять четверо. Вони сиділи на стільцях, на підвіконнях, на підлозі, притулившись до стелажів, і пахли мокрою вовною, торф'яним димом і яблуками. Кітті Берн посідала перше крісло, поклавши на коліна свого Троллопа на знак того, що вона тут по праву. Мойра, у новому капелюшку, сіла позаду й, на моє здивування, мовчала. Падрік, Бріджид і Тадг прийшли втрьох. Оуен залишився біля дверей, як воротар. Отець Кормак притулився до одвірка. Ліам, незвично причесаний, сів на підвіконня, яке під ним скрипнуло.

Я відкрив «Хроніку» на першій-ліпшій сторінці й почав читати. Голос спершу тремтів, потім вирівнявся. Читав я про історію Балліварни, про заснування парафії в тисяча сімсот сороковому, про човни, про голод, про стару церкву, збудовану за одну зиму. Слова були сухими, як бухгалтерська книга, але, вимовлені вголос, вони раптом зазвучали інакше. У якийсь момент я зрозумів: люди слухають не про парафію. Вони слухають, як звучить правда, коли її читають спокійно, не поспішаючи, без приправ.

Книга повертається до бібліотеки вчасно, подумав я, а правда зазвичай приходить із великим запізненням. Але іноді досить сісти й дочитати до кінця.

Я перегорнув сторінку, і тут щось привернуло мою увагу.

Це було на сто вісімдесят сьомій сторінці, наприкінці розділу про рибальські поселення. Я читав уголос, але очі мої вже ковзнули вниз, до полів, бо звичка сильніша за пристойність. І там, у нижньому куті, ледь помітний, ніби стертий гумкою й написаний знову, виднівся олівцевий слід. Не столярний крейдяний олівець Падріка. Тонкий, гострий графіт, жіночий почерк, округлий, з нахилом ліворуч.

«П., вони не повинні знати, що вона там. Відплив о шостій. Принеси лампу. М.Г. Липень 1994».

Я замовк. У залі стало тихо. Читати далі я не міг.

— Імоне? — сказала Кітті. — Щось не так?

— Ні, — сказав я. — Усе добре.

Я закрив «Хроніку» і подивився на Падріка. Він сидів у третьому ряду, і його обличчя, ще секунду тому спокійне, раптом стало таким, яким я бачив його в печері, коли він говорив про сором: сірим, нерухомим, із застиглими губами. Він дивився на книгу, не відриваючись. Потім повільно перевів погляд на мене, і я прочитав у його очах те, чого не бачив ні в сторожці, ні на ярмарку: не страх, не сором, а глибоку, давню втому, яка буває в людей, що багато років несуть той самий тягар.

— Вибачте, — сказав я залі. — На сьогодні все. Продовжимо наступного четверга.

Люди зашуміли, піднялися, потяглися до дверей. Падрік залишився сидіти. Дочекався, поки вийде останній, і лише тоді підвівся, підійшов, і я мовчки простягнув йому книгу, розкриту на сто вісімдесят сьомій сторінці.

Він довго дивився на запис. Пальці його, що тримали палітурку, злегка тремтіли.

— Ви бачили це раніше? — запитав я.

— Я думав, що стер, — сказав він тихо. — Тридцять років тому. Я думав, що прибрав усе.

— Падріку, хто така М.Г.?

Він підвів на мене очі. У них стояли сльози, але не такі, як на ярмарку.

— Це не про гроші, Імоне, — сказав він. — Це про літо дев'яносто четвертого. І про те, чого в Балліварні не знає ніхто. Крім мене. І, здається, ще однієї людини.

Він закрив книгу, дбайливо, як закривають віко труни, і притиснув її до грудей.

— Не тут, — сказав він. — Не сьогодні. Приходьте до мене завтра. Сам. І принесіть лампу.

Він пішов, а я лишився стояти посеред читальної зали, де ще пахло людьми, і раптом зрозумів, що тиша, яку я любив усе життя, більше не буде колишньою. Тепер у ній завжди буде чути щось іще: далекий відплив, кроки за стелажем, олівець, що шкрябає по краю чужої книги.

Я погасив світло, вийшов і замкнув двері. На дверях блідла пляма від маркера, майже непомітна. Я провів по ній пальцем і подумав: ну що ж, у кожної плітки є зворотна адреса. А в кожної таємниці є поля.

Треба лише вміти читати.