Падрік

Він сидів на ящику з-під риби, поставивши поруч гасову лампу, і виглядав так, як, напевно, мусить виглядати людина, що тиждень просиділа в печері, з якої не збиралася виходити: неголений, змарнілий, у старому светрі, який Бріджид, як мені потім розповіли, зв'язала йому двадцять років тому. Сіре пальто висіло на гачку, що стирчав зі стіни, акуратно розправлене, як на вішалці в гардеробі. Поруч стояв потертий термос, лежали ковдра, пачка печива й товста книга в клейончастій обкладинці, судячи з розміру, ще один бухгалтерський журнал. Пізніше я зрозумів: він увесь цей час продовжував вести записи.

— Імоне, — сказав Падрік, підводячись. — Я знав, що ви прийдете.

— Ви знали?

— Я сподівався. Це різні речі, але подеколи схожі. — Він усміхнувся, і усмішка в нього вийшла незграбною, трохи винуватою, як у людини, що давно не практикувалася в усмішках. — Вибачте, що змусив чекати. Я не був упевнений, що ви один. Ви ж привели міс Нолан.

— Вона в жовтій куртці, — сказав я. — Її видно за милю.

— Вона героїчна дівчинка, — сказав Падрік і подивився повз мене. — Заходьте, Ейслінг, не стійте на протязі.

Ейслінг увійшла, намагаючись не шуміти, і, на мій подив, завмерла на порозі, не знаючи, що робити. Я зрозумів причину. Ми тиждень думали про людину, яку шукаємо, і тепер вона виявилася простою, живою, збентеженою, і це майже ошелешувало. Ми звикли уявляти героя чи жертву, а побачили бухгалтера, якому холодно.

Я зробив те, що роблю завжди в розгубленості: заговорив про справу.

— Падріку, ваша родина…

— Знаю. — Він опустив очі. — Я не хотів, щоб Бріджид хвилювалася. Але якби я їй сказав, вона б стала брехати Гікі, а Бріджид не вміє брехати, і Гікі одразу б зрозумів. А якби зрозумів Гікі, то зрозумів би й Дермот.

— Ви думали про Дермота.

— Я думав лише про Дермота, — сказав Падрік. — Останні пів року.

Він сів назад на ящик, запросив нас умощуватися, і ми з Ейслінг опустилися просто на каміння, на розстелену ковдру. Лампа відкидала на мокрі стіни тремтливі тіні, десь крапала вода, і від цього звуку виникало дивне відчуття, ніби ми перебуваємо всередині годинника.

— Почніть спочатку, — сказав я.

— Спочатку. — Падрік слабко всміхнувся. — Добре. Це взагалі мій улюблений спосіб.

Він говорив рівно, без пауз, як людина, що сто разів проговорила текст про себе й тепер лише вимовляє його вголос. Я слухав і мимоволі порівнював: у кожної розповіді є темп, і темп Падріка був темпом бухгалтерської книги, де кожен рядок випливає з попереднього.

Три роки тому комітет відкрив рахунок фонду ремонту. Дермот Квінлан, голова, запропонував вести його вдвох: скарбник і голова, два підписи, усе прозоро. Усе йшло чесно. Гроші збиралися, Падрік щомісяця звітував перед парафією, і ніхто жодного разу не засумнівався. А потім, приблизно рік тому, Дермот прийшов до нього з ідеєю.

— Він сказав, що знає спосіб, як збільшити фонд, — сказав Падрік. — Гроші лежать мертвим вантажем, а можна пустити їх на короткий термін в оберт. Без ризику. Через знайомого забудовника, у якого є проєкт на березі затоки.

— «Данбег-Хайтс», — сказав я.

— Ви вже знаєте. — Падрік кивнув без подиву. — Я відмовився. Я сказав: це не наші гроші, це гроші парафіян. Дермот сказав: добре, розумію. І, як я тепер знаю, зробив це без мене. Він мав право підписувати платіжні доручення одноосібно до певної суми. Він вивів частину грошей на шість місяців «на депозит». Депозит виявився часткою в проєкті. А проєкт, як відомо, зупинився.

— І гроші зникли.

— Сорок із чимось тисяч, — сказав Падрік. — Тоді, рік тому. Він спершу сподівався повернути. Потім перестав сподіватися. А потім придумав, як закрити діру.

Я згадав фотографію в кабінеті: каска, бетонні корпуси, усмішка. «Ми вклали туди багато надій».

— Риштування, якого не було, — сказала Ейслінг.

— Платежі підрядникові, який не існував. — Падрік підвів на неї очі. — Хитро, правда? Гроші йдуть до «ФФ Буд», звідти на рахунок самого Дермота, і у звітах усе чисто. Одне «але»: підпис скарбника. Вони ж вимагають двох. Він спершу підробляв мій підпис, потім, коли я став придивлятися, підсунув мені на підпис стос документів, у якому, серед інших, лежало й платіжне доручення. Я підписав не читаючи. Це моя вина.

Він вимовив останню фразу тихо, без скарги, і я зрозумів, що саме це він носив у собі всі тижні: не страх, а сором.

— Ви підписали випадково, — сказав я. — Це не вина. Це техніка.

— Дякую, Імоне. Але я був скарбником. Читати підписуване — перша заповідь. — Він підняв руку, зупиняючи моє заперечення. — Не будемо. Я дізнався про це в серпні, коли одна дрібниця не зійшлася. Сума у звіті й сума на рахунку. Пішов до Орли Кін, ви, напевно, в неї були. Вона сказала: знайди оригінали.

— І ви знайшли, — сказав я.

— Знайшов. Копії банківських розпоряджень зі справжніми підписами, які Дермот залишив у сейфі комітету, бо був упевнений: ніхто не перевірятиме. І ще знайшов листування із забудовником, договір про дольову участь, і головне, довідку з банку про те, що «ФФ Буд» відкрив рахунок за документами, оформленими через адресу парафіяльного комітету. Я все скопіював. А потім… — Він завагався. — Потім пішов до нього.

— Навіщо? — вирвалося в мене.

— Бо я тридцять років вважав, що порядних людей треба попереджати, перш ніж викривати. — Падрік важко зітхнув. — Я думав, він сам поверне. Прийде до парафії, зізнається. Я дав йому строк. Два тижні.

— І він пригрозив.

— Тридцятого вересня. Увечері. Прийшов до нас додому, пив чай із Бріджид, був сама люб'язність. А коли вона вийшла, сказав мені те, що ви, Імоне, напевно, читали в моєму зошиті. Про Тадга. Про борги. Про те, що люди повірять.

— Я читав, — сказав я.

— Значить, зошит у вас. — Він заплющив очі. — Слава Богу. А я боявся, що Тадг його віддав.

— Він не віддав. Він приніс мені. Сказав, що не вміє бути гарним сином, але може не бути боягузом.

Падрік розплющив очі. Вони, здається, блищали.

— Це він так сказав?

— Дослівно.

— Тоді він виріс, — тихо сказав Падрік. — Поки я сидів тут, ховаючись, мій син виріс. Ось і поясніть мені, що таке справедливість.

Ми помовчали. Крапало. Ейслінг, підібгавши коліна, дивилася на полум'я лампи, і по її обличчю я бачив: вона вперше зрозуміла, що справжня історія завжди тихіша й тісніша за ті, які розповідають у кіно.

— Далі, — м'яко сказав я.

— Далі все просто. У понеділок, коли Тадг пішов, я зрозумів, що часу нема. Дермот пообіцяв бути першим, хто скаже, що злодій — я. Я знав: якщо дам йому зробити це першим, будь-які мої виправдання виглядатимуть виправданнями. Люди не слухають других. Люди запам'ятовують перших. Тому я вирішив зникнути, але так, щоб мене шукали не ті, хто голосніший, а ті, хто вміє читати.

— Книга, — сказав я.

— Книга. — Він усміхнувся вперше по-справжньому. — Я повернув її вам і записав на берегах усе, що міг, на випадок, якщо не повернуся. Я знав, що ви прочитаєте. Ви єдина людина в Балліварні, яка читає поля. Мені ще років десять тому Кітті Берн сказала: «Дойл читає так, ніби розмовляє з автором». Я тоді подумав: ось людина, якій можна довірити правду.

Я відчував, як у мене палають щоки. Чесне слово, мені хотілося провалитися крізь землю. У моєму професійному житті мені рідко казали щось більш лестиве, і ще рідше виявлялося, що хтось довірив мені долю цілого містечка на підставі звички читати олівцеві помітки.

— А гроші? — запитала Ейслінг. — Залишок фонду. Там же було ще щось.

— Двадцять три тисячі. — Падрік похитав головою. — Я їх не брав. Я, якщо хочете, скажу вам більше: я залишив свій токен, ключ для онлайн-доступу, в сейфі комітету. Щоб ніхто не сказав, що я користувався. А Дермот узяв його у вівторок зранку й вивів залишок на інший рахунок. А опівдні пішов до банку й «виявив» зникнення.

— Чудово придумано, — сказав я.

— Він взагалі винахідливий. — Падрік знизав плечима. — Це його біда.

Тиша в печері стала такою щільною, що я чув, як у мене стукає серце. Мені спала на думку дивна думка, що я сиджу в печері, в якій тиждень жила людина, що читала мені слова зі зворотного боку поголосу, і що ця людина нічого не вимагає. Ні подяки, ні подвигу. Лише того, щоб її почули.

— Падріку, — сказав я, — вам треба повернутися. Бріджид… Тадг… отець Кормак просить передати, що він винен, що залишив вас самого з цими цифрами.

— Отець Кормак ні в чому не винен. — Падрік похитав головою. — Він добра людина, яку легко обдурити. Але я не повернуся. Поки що ні.

— Чому?

— Тому що в мене немає оригіналів у руках. Вони у вас.

— У нас?

— У бібліотеці. — Він подивився на мене з тією самою серйозною ніжністю, якої я не заслужив. — Я приніс їх туди в неділю ввечері, коли ви вже замкнули. У мене є ключ. Ви самі колись дали, пам'ятаєте? На випадок, якщо знадобиться повернути книгу після закриття.

Я не пам'ятав. Але тепер смутно згадав: років п'ять тому, взимку, коли в нього було безсоння.

— Куди ви їх поклали?

— Туди, де ви б їх не шукали, — сказав Падрік. — Туди, де не шукає ніхто, бо давно все перенесли на комп'ютери. Шухляда «С». Ви зрозумієте.

— Старий каталог у коморі, — сказав я. — Він же не використовується.

— Саме так.

— Падріку, — Ейслінг подалася вперед, — чому ви не пішли до Гікі? До когось, до адвоката?

Він похитав головою.

— Бо Гікі пішов би до Дермота. Не зі зла, а тому що в Балліварні всі йдуть до Дермота. Ви бачили, як це влаштовано, правда? — Він обвів поглядом печеру, наче саме в цих мокрих стінах перебувало місто. — Дермот уміє бути там, де потрібен. Будь-яке питання проходить через нього. Він не злодій у звичайному сенсі: він людина, в якої кожен позичав або чимось був зобов'язаний. Рано чи пізно в кожного знайдеться причина промовчати.

Я згадав слова Тадга: «Він став мені допомагати». Згадав отця Кормака: «Я звик йому довіряти». Згадав Бріджид, яка сказала «не показуйте Дермотові» і сама не знала чому.

— І що нам робити? — запитав я.

— Дістаньте оригінали. Сховайте. Не показуйте нікому, поки не будете готові показати всім. — Він зітхнув. — Дермот знає, що я живий. Не знає, де. Але знає: поки в мене немає документів на руках, я безсилий. А поки вони є у вас… — він помовчав, — ви стаєте для нього мішенню.

— Я розумію.

— Не думаю. — Падрік тихо усміхнувся. — Але в вас є потрібна якість: ви вперті, як усі сором'язливі люди.

Ми просиділи в печері ще близько години. Він дав нам термос із чаєм, ми поділилися печивом, а Ейслінг, яка взагалі рідко мовчала, мовчала з такою щирою увагою, що я подумав: вона, мабуть, буде гарним істориком. Я розповів про Бріджид, про Тадга, про отця Кормака. Падрік слухав, киваючи, і щоразу, коли я згадував когось на ім'я, його обличчя злегка змінювалося, ніби він торкався живого.

Йдучи, я запитав:

— Ви будете тут, коли я повернуся?

— Я буду тут до суботи, — сказав він. — Потім треба щось вирішувати. Вода знову прийде, печера закриється, а я не можу сидіти вічно. — Він поклав руку мені на плече. — Імоне. Якщо в вас не вийде, не звинувачуйте себе. Я зробив вибір сам.

— Ми впораємося, — сказав я, і сам здивувався, як упевнено прозвучали ці слова.

Ми вийшли в сутінки. Вода вже починала повертатися, і по Косі бігли перші тонкі струмочки. Оуен чекав у човні, насунувши кашкет на очі. Побачивши нас, він мовчки подав руку, допомагаючи забратися, і нічого не запитав.

— Знайшли, — сказав я.

— Бачу по обличчях. — Він відштовхнув човен від каміння. — Живий?

— Живий.

Оуен кивнув. Більше він за всю дорогу не промовив ні слова, але на підході до Балліварни раптом сказав, не обертаючись:

— Я нікому не скажу, Імоне. Слово пабмена, а воно коштує дорожче за слово священника: ми чуємо більше.

Я засміявся. Уперше за цей тиждень.

На причалі нас ніхто не зустрічав. Але коли ми піднялися кам'яними сходами до набережної, я побачив удалині, біля будівлі бібліотеки, світло фар. Одна машина, потім друга. І знайому постать на сходах мого ґанку: широкоплечу, неквапну, з рукою, що лежить на дверній ручці.

— Дермот, — сказала Ейслінг. — Що він робить у вас на порозі?