Ніч у читальній залі

Я відмивав двері до темряви. Маркер, як виявилося, був з тих, що виробляють не для школярів, а для людей, звиклих мітити ящики, і стирався він разом із фарбою. До восьмої вечора слова «ЧИТАЧ ЧУЖИХ ЛИСТІВ» перетворилися на рожевувату пляму, формою схожу на материк, і я вирішив, що завтра перефарбую все заново. Фарбування, як і читання, привчає людину до думки, що помилки можна виправити, поки не висохло.

Додому я не пішов. Не тому, що боявся, а тому, що в нашій справі, якщо бути відвертим, папір важливіший за ночівлю. Зошит Падріка лежав у мене за пазухою, а в бібліотеці стояв ксерокс, старий, буркотливий, куплений графством ще минулого століття й обслуговуваний із таким благоговінням, наче це орган у соборі. Якщо в нас з Ейслінг на руках були записи на берегах «Хроніки» і копії рахунків від Орли, то зошит Падріка, найцінніше з усього, існував в єдиному екземплярі, і думка про те, що він може пропасти, як пропав його господар, не давала мені спокою.

Я замкнув вхідні двері на два оберти, опустив жалюзі в читальній залі й увімкнув настільну лампу, поставивши її так, щоб світло не потрапляло на вікна. Потім заходився копіювати. Ксерокс працював повільно, як людина, яку просять про незручну послугу: гудів, клацав, виплював листи з теплим запахом тонера. Зошит був не товстий, шістдесят сторінок, із них списано сорок. Я робив по дві копії кожної сторінки. Одну для себе, другу для Ейслінг, якій збирався передати її вранці.

«Хроніку парафій західного узбережжя» я вже скопіював напередодні, а оригінал, зелений і важкий, склав у свою сумку й носив із собою, бо після слів Кітті розумів: справжню річ треба тримати при собі, а в бібліотеці залишати її двійників.

На початку одинадцятої я закінчив, розклав копії по теках, а зошит сховав назад. І тут почув звук.

Ви, напевно, знаєте, як чується звук у порожньому великому приміщенні вночі. Він не приходить, він виникає. Нізвідки, з тиші, спершу як тінь звуку, потім як звук. Цей був тихим металевим клацанням, ніби хтось акуратно повертав ключ у замку. І йшов він не від парадних дверей.

Я завмер. Лампа горіла, ксерокс іще остигав, і мені раптом стало ясно, що світла в читальній залі забагато для людини, яка бажає лишитися непоміченою. Я простягнув руку й вимкнув лампу. У залі стало темно, лише слабкий червоний вогник на ксероксі тлів, як око тварини.

Я не герой. Дозвольте заявити це раз і назавжди. Я не бігаю за злочинцями, не стрибаю з дахів і не належу до людей, що в хвилину небезпеки відчувають приплив натхнення. Я відчуваю лише те, що в мене холонуть долоні, а коліна раптом перетворюються на щось гумове. Але в мене є одна якість, за яку я себе іноді поважаю: я знаю свою бібліотеку краще, ніж хто б там не був. Я знаю, де скрипить третя дошка підлоги. Я знаю, що за стелажем із краєзнавством є заглиблення, у якому колись стояв шкільний камін. І я знаю, що з цього заглиблення видно всю читальну залу, самому лишаючись невидимим.

Я ковзнув туди, як миша. Присів, притиснувшись спиною до цегли, і затамував подих.

Двері до службового коридору, ті, що ведуть до чорного ходу, тихо відчинилися. Увійшов чоловік. Я не міг розгледіти обличчя: на ньому була темна куртка, каптур, а в руці маленький ліхтарик, промінь якого нишпорив по підлозі, по корінцях книжок, по стійці. Він рухався безшумно, як людина, що знає будівлю, але не хоче, щоб будівля знала її.

Ліхтарик пройшовся по полиці з краєзнавством, завмер на секунду, поповз угору. Чоловік стояв за два кроки від мене, і я відчував запах, слабкий, ледь вловимий, але виразний: цитрус і щось деревне. Дорогий одеколон, з тих, що продаються в Дубліні в скляних флаконах із важкими кришками. У нас у Балліварні так не пахнуть: у нас пахне милом, мокрою вовною й торф'яним димом.

Він знайшов потрібне місце на стелажі, ту саму полицю, де стояла «Хроніка», порожню, з тонкою смужкою пилу на місці тома. Потім він коротко, зло видихнув. Я ніколи не чув, щоб людина так видихала: ніби стримувала лайку, яку могла б вимовити вголос, якби знала, що її ніхто не чує.

Далі він діяв швидко. Обійшов стійку, відкрив шухляду, висунув наступну, перевірив мою сумку для повернення, зсунув картотеку й схилився над візком для книжок. Тихий, методичний, без суєти. Пальці в тонких рукавичках. Він знав, що шукає, але не знав, де це лежить, і це поєднання знання й незнання було чомусь страшніше, ніж якби він перевернув усе догори дном.

У якийсь момент він зупинився біля ксерокса. Поклав долоню на теплу кришку. Забарився. І я зрозумів, що він тільки-но збагнув: машина ще тепла, отже, хтось користувався нею зовсім недавно.

Ліхтарик метнувся до лампи на стійці, потім до дверей читальної зали, потім по підлозі. Він повільно, дуже повільно повернув голову, і промінь пройшов на сантиметр від мого черевика. Я не дихав. Я, здається, не думав узагалі. Єдине, що працювало в мені, було відчуття стіни за спиною, яка раптом здалася мені найріднішою річчю на світі.

Тоді в будівлі щось голосно клацнуло: труба опалення, як завжди опівночі, дала про себе знати, і стукіт її розійшовся по залі, як постріл. Чоловік здригнувся. Ліхтарик погас. Секунду по тому я почув квапливі кроки, двері до службового коридору зачинилися, а потім звук ключа в замку чорного ходу, зворотний, акуратний.

Я просидів у заглибленні ще хвилин десять. Потім рачки виповз, доповз до стійки, тремтячими руками набрав номер, який знав напам'ять, бо він висів на стіні в рамці з написом «Для надзвичайних випадків, а також для нещасних випадків і зниклих книжок»: сержант Гікі.

Гікі приїхав за двадцять хвилин, у розстебнутій куртці й з таким обличчям, ніби його витягли з теплої ванни. Він оглянув читальну залу, посвітив ліхтарем у службовий коридор, помацав двері чорного ходу, помацав замок, постояв, подумав.

— Слідів злому немає, — сказав він нарешті.

— Він відчинив ключем, — сказав я. — Я чув.

— Ключем. — Гікі повторив це слово з підозрою, як повторюють незручне прізвище. — Дойле, у кого є ключі від бібліотеки?

— У мене. В Ейслінг Нолан. І… — я завагався, — у парафіяльного комітету. Будівля раніше належала парафіяльній школі. Комітет зберіг дублікат.

— Комітет, — сказав Гікі. — Отже, будь-хто з членів?

— Не будь-хто. Ключ у голови.

Гікі подивився на мене довгим важким поглядом. Я не міг зрозуміти, що він думає: чи підозрює він мене у вигадках, чи вже почав здогадуватися, куди веде ланцюжок, і не хотів іти ним далі, бо далі починалося незручне.

— Що вкрали? — запитав він.

— Нічого.

— Тоді, Дойле, це не крадіжка.

— Він шукав книгу. Конкретну. «Хроніку парафій західного узбережжя».

— І навіщо вона комусь?

Я хотів розповісти йому все. Про олівцеві помітки, про підпис без крапки, про «ФФ Буд», про зошит, що зараз пік мені груди. Але слова застрягли в горлі. Я раптом зрозумів, що Гікі не ворог, але й не союзник; він людина, яка п'ятнадцять років служить у містечку, де нічого не відбувається, і звикла, що нічого не відбувається. Для нього я був порушником спокою. А значить, будь-які мої докази були б оцінені спершу за ступенем незручності й лише потім за ступенем істини.

— Не знаю, — сказав я. — Але ви знаєте, сержанте, що я вчора їздив до Ліама Фаррелла. Він стверджує, що рахунки, за якими йому приписують злодійство, підроблені.

— Чув.

— Він приносить вам у понеділок свій зошит зі справжніми бланками. Прошу вас, подивіться його уважно.

Гікі стиснув губи.

— Це ви мені вказуєте, як вести справу?

— Ні. Я прошу вас прочитати до кінця.

Щось у моєму голосі, напевно, змінилося, бо він раптом подивився на мене інакше. Не м'якше, ні, але з якимось новим відтінком. Так людина дивиться на собаку, яку вважала нешкідливою, а вона раптом показала зуби.

— Гаразд, — сказав він. — Подивлюся. Але ви, Дойле, не лізьте. Серйозно. Ви бібліотекар, у вас життя спокійне. Не треба його ускладнювати.

— Я постараюся.

— Не постараєтеся, — сказав Гікі з невеселою усмішкою. — Я таких бачив. Але попередив.

Він пішов, залишивши по собі запах сирої форменої куртки й дивне відчуття, що в цій постаті є щось, чого я поки не розумію. Він не був ні ледачий, ні дурний. Просто йому було зручніше вважати, що світ влаштований простіше, ніж він є.

Я замкнув усі двері, перевірив кожні з них двічі. Потім сів на підлогу біля стійки, обійняв коліна й довго дивився в темряву. Тремтіння не минало. Я не відчував себе ні хоробрим, ні сміливим. Я відчував себе людиною, в якої вперше за сорок два роки щось відібрали: спокій.

Але під тремтінням, як під тонкою кригою, текло щось інше, чого я раніше не знав. Ясність. Я зрозумів, що людина, яка увійшла в мою будівлю з чужим ключем, сама себе викрила. Вона шукала книгу, про існування якої знали одиниці. Вона знала про ксерокс. Вона користувалася одеколоном, який у Балліварні носить, можливо, одна людина.

І головне: вона боялася. Той, хто всіх умовляв «не гадати», сам прийшов уночі гадати, де лежить доказ.

Я дістав блокнот і записав при слабкому світлі з вікна: «Ключ — комітет. Запах — цитрус, дерево. Книга — страх». Потім, подумавши, додав: «Мовчати більше не можна».

І підкреслив. Один раз. Але жирно, як робив Падрік.